27

По світах мандрую астральних. Всюди людно, а я, мов сама. Скрізь так людно, а на безлюдді, У комусь липкому багні. Захист зник. Залишилис судді. А хто судді, самі вже збагніть. За злочинства вже знизили плату. Можна все, лиш зумій утекти. Не ведуть вже нікого на страту, Без роботи гул ють кати. Світ такий неймовірно прекрасний, Це вже кожен давно зрозумів. Можна пити, паплюжити й красти. У тюрму тих, хто красти не вмів.
– А чому дотепер не навчивс ?
Захотів бути кращим за нас ?
Ти, Ісусе, зарано родився.
Народися, благаю, ще раз.
РОЗДУМИ
– Так гарно жити, хоч і не вмирай.
– То й не вмирай. Ще встигнеш. Кожен мусить.
– Тут на землі справдешній божий рай, Аби лиш не багатство і спокуси.

– Спокуси, певно, будуть і в раю. На те людині розум дан і воля.
– А кажуть, що написана нам дол
Ще в сповитку. – Не вір у цю брехню. Звичайно, є щось не підвладне нам. Але сама людина творить долю. Батьки кують її своїм синам, А матері виплекують дл доньок.
– А кщо батько лиш горілку п’є? То де візьмуть сини дл себе долі?
– Такий нічого діт м не скує. Тоді вони лише у Божій волі.
– А діти, що на вулиці живуть? А діти, що покинуті батьками?
– Людських гріхів спливає каламуть. І не прощає Бог таке з роками.
– А на землі таки справдешній рай, Розкішний і безмежний, дивовижний. Хоч вік живи й ніколи не вмирай.
Дл нас його створив колись Всевишній.

28

29

ПІСНЯ І СЛЬОЗИ
Кобзар сидів, ові ний минулим, А поруч бились, бились козаки. До темр ви, до ночі. А поснулим … Про них співав кобзар через віки.
– Що ж ти, кобзарю, знов завів сумної? Хіба вже й веселішої нема?
– Забув веселі. Всі геть до одної. Либонь, що вже і згадувать дарма.
– То, може, чарку? Щоб розворушила.
– Не треба. Не поможе. Хоч і три.
– Та ж, кажуть, є й тепер козацька сила
– І ти повірив? Плюнь і розітри. То все брехня. Я чув ті теревені. Паплюжать честь і славу козаків. Козацтво – то не гра. В бою шаленім Вони збивали порохи з віків.
А ті, що рідну мову ледве знають,
Історію ж не можуть і згадать,
Козацтво не шанують, зневажають.
Які з них козаки? Шкода й питать!
Де їхні кобзарі? Про що співають?
Чи козаки лише горілку п’ють?
Ет, бавл ться! Либонь того не знають,
Яке це лихо, к татари йдуть.
Як вороги зусібіч … – Слава! Слава!
І вже земл напилась крові вщерть.

Козацька шабл – то вам не забава.
її либонь боїтьс навіть смерть.
Підн вши горду голову високо
І кучері відкинувши з чола,
Він заспівав, розлого і широко,
Аж у степу озвалась ковила.
“Ой, гук, мати, гук,
Де козаки п’ють.
І весела та доріженька,
Куди вони йдуть.
Куди вони йдуть,
Там бори гудуть.
Поперед себе вражих л хів
Облавою пруть”.
Хтось усміхнеться,
зверхньо, єхидно:
– Що це за спів?
То самі лиш плачі.
Люди ті вдачі
Чужинської, видно.
Не потураймо,
Але промовчім.
Люди ті, видно,
З ворожого світу,
З світу тих покручів і ничар.
Мають, напевно, і вищу освіту,
Та не дл них співає кобзар.

ЗО

31

С є у когось Усміх ласкавий, В когось заблиснули Сльози скупі.
– Гл неш наліво, Гл неш направо …
– Та к же ми гл нем, Коли ми сліпі?
– Хтось має очі сліпі, А хтось душу.
Що з того гірше, Подумай сама.
– Що ви сказали?
Холодно в залі?
Так, трохи холодно.
На те й зима.
Холодно в залі –
Аж пальці морозить.
Як же торкатис
Струн льод них?
Сльози і пісня.
Пісн і сльози.
Пісн кобзарська
Не може без них.
Грай же, кобзарю,
Зігрій свої струни,
Хай обізвутьс

Вони до людей. Пісн тво
Дл старих і дл юних. Грай же, кобзарю, Во ім’ ідей. Грай же, кобзарю, Хай серце зімліє, До небайдужих Озветьс струна. Грай же, кобзарю, Либонь, вже тепліє. Грай же, кобзарю, Небавом весна. То не біда,
Що не чують байдужі. Ти на них, голубе, І не зважай. Дл небайдужих Співай, мій друже. Грай же, кобзарю, Голосно грай. Вийми з грудей Розтривожене серце, Шрамами вкрите І вічно нове. Горде мистецтво, З сумом і з перцем.

32