171

До того, що за чобітьми прийшов, Та й каже: – Знаєте, дід вже старий, Вже й сам не знає, про що балака -Розуму в нього, к кіт наплакав. Що з нього візьмеш? Рий чи не рий, Скарбу не знайдеш. Чоботи добрі. Зовсім без грошей … То кось не так Дайте мені хоч кийсь там п’ так. Я ж його внук. Бачу дідів обрій, Спадку ж ні кого. І не гадай. Треба ж по собі щось залишити, Щоб діт м і внукам було нащо жити, А дідові байдуже. Дивак – і край. Чоловік подививс на хлопц цікаво, А потім йому підморгнув лукаво.
– Скажи, може ти ті чоботи шив? Або, к намокли, ти їх сушив? -Ні, – тихо промовив онук.
– Я навіть ніколи не брав їх до рук.
– Тоді вони дідові, а не твої.
А про спадок говорити ще рано. Я б навіть сказав, що це дуже погано Бо твій розумний і добрий дід Проживе на землі поза сотню літ. А коли ти хочеш п’ так заробити, Доклади рук, аби щось зробити. Я робот щих людей люблю.

І чомусь все більше люблю їх з роками.
Зробиш що-небудь своїми руками –
Я в тебе твій виріб відразу й куплю.
А чоботи дідові тепер вже мої,
І тобі до них ні кого діла.
А щоб в тебе до грошей рука не свербіла,
Ти об дерево трохи почухай її.
Раджу тобі: ти не дуже барис
І за роботу скоріше берися.
Щаст твоє, що не твій дід,
Бо ти, бачу, таки дармоїд.
Якби я, парубче, був твоїм дідом,
То тебе не нагодував би обідом.
Ледачий онук робот щого діда
Ламав собі голову післ обіда:
Ну к би його щось таке зробити,
Аби хоч кийсь п’ так заробити?
Він бачив, що треба докласти рук.
Не любив того ледачий онук.
Сидить на канапі і ледь не плаче,
Аж дід здивувався, к те побачив.
– Чого зажурився, онуче мій?
Ти краще про дірку від бублика мрій.
Я можу підкинути думку таку:
Про бублики на дереві у садку.
Та з дерева їх ще треба зірвати.
От к це зробити, не виход чи з хати?

172

173

Та й, засмі вшись, пішов до роботи, Так і не зн вши з онука турботи.
– Придумав! – аж л снув себе по стегну.
– Я зараз палку стругати почну. Держално буде до грабель чи лопати. Може вдастьс кось, не виход чи з хати. Та не знайшлос нічого пут щого. Пішов до діда свого робот чого.
– Діду, к заробити мені п’ так?
– Ну, до грошей ти, бачу, мастак. А до роботи кось не дуже. Соромно, друже.
Я не ледачого батька син,
Та й твій батько – син не ледачого тата,
А от ти … на-но до хати дров занеси.
– Ану його! Важко. Навіщо до хати? Хай тут лежать. Ще ж не треба палити.
– Нема тебе поки за що хвалити … Ти кажеш, хотів заробити грошей?
От віник дл початку зв’ жи хороший. І показав йому, к він в’ жеться. То тільки казочка швидко кажеться. У хлопц аж чуб з непривички зіпрів. Добре, що хоч лоба загрів. А кл тий віник ні к не в’ жеться.
– Не йде мені, діду, ваша робота.
– То спершу поправ нашого плота.

– А хто мені заплатить п’ так?
– Ні, це без грошей, за просто так.
– Без грошей не буду робити нічого.
– Не будеш? Ну добре. Дивуюс з того, Як виросло ти таке ледаче.
А хлопець стоїть і ледве не плаче.
Сідає вечер ти вс родина.
Сідає також і ледача дитина.
Ніхто не дивується, так і було,
Що йор д з добром уживалос зло.
Сьогодні, либонь, щось змінилос трошки:
На столі забракло одної ложки.
Ледачий онук сів і губи надув.
Нема йому ложки. Хто про нього забув?
Смакують вечерю. Йому ж, к на гріх,
їсти так хочеться, більше за всіх.
– Що? Ложки немає? – у посмішці дід.
– То витеши з дерева. Буде к слід. Такими ложками їли козаки.
А сили було в них на довгі роки. Онук вийшов з хати. А через часину На ложку собі обстругав деревину. Така вже незграбна та ложка була! Та все ж до вечері йому помогла. На диво вдалас вечер смачна.
– Це ложка така. Це її в тім вина.
Ти знаєш, кі то смачні галушки,

174