15

„Ой, не шуми, луже”.
Доки будеш працювати,
Заспівай ти, друже.
Пісн давня,
Пісн славна
Сам її співаю –
Серцем спочиваю.
Дід покоси кладе
Та ще й пісню веде –
Аж луна гуде.
„Ой, не шуми, луже,
Зелений байраче,
Не плач, не журися,
Молодий козаче”.
Луг звеселився,
Росою вмився,
Травою розстел ється,
До Дніпра-Славути озивається.
– Гей, чи чуєш, Славуто?
Ніщо не забуто.
Козацька слава
Та й не пропала.
Чи в тебе чайки на воді?
Чи на чайках козаченьки молоді?
Славута зітхає, так відповідає:
– Мої чайки потомлені,
А в них весла поломлені,

А козацька слава Порохом припала. А вже тую славу -Пан нку лукаву Розмін ли на червінці, Аби було діт м й жінці. Зітхає Дніпро.
– Все моє добро Розікрали, розділили, Порозносили й пропили, Мов так і було.
– Чом же ти мовчиш, Онуків не вчиш Шаблі гартувати, Волю здобувати?
– Онуки мої
По корчмах сид ть. По корчмах сид ть, Все п’ють та їд ть. Прийшли москалі, Забрали шаблі, Висмоктали кров З нашої землі. Засмутивс луг, Зашумів байрак, І Славутичу Відповів він так:

16

17

– Чи ти, Дніпре, обмілів?
Чи ти занедужав?
Чи не всіх ще ворогів
У бою подужав?
Розпр мис та ревни
З усієї сили.
Де ті хвилі-гривані,
Що чайки носили?
Де ті хлопці-козаки,
Що про них і досі
Лине пісн крізь віки
І слава голосить?
Про притуплені шаблі
І чути не хочу.
Не здолати на землі
Ту силу урочу.
А кщо мо земля,
Хай ворог тр сеться.
Гине ворог, к та тля,
Де козак сміється.
Як замало косарів
Покоси складати,
То покличте кобзарів –
Пісень заспівати.
Нагадати молодим
Про минулу славу.
А все решта – вітер, дим –

Орлам на забаву.
Як ревнув старий Дніпро:
– Кидайте гул ти!
Ми повернемо добро
До своєї хати.
Ми докажемо, що ми
На своєму полі,
Гідні зватис людьми
І жити на волі.
ПРОКИНЬСЯ, КИЄВЕ !
Оновлює наш Київ свої шати. Вжилос пор д і старе, й нове. Невтомитьс людина прикрашати Ту землю, на котрій вона живе. У Києві живуть вітри правічні, Що обвівали кн жі тереми. Тут горді храми і такі величні, Благословенні Богом і людьми. На Київ нападали дикі орди: І половець, і лютий печеніг. Та Київ був нескорений і гордий. Він висто в, він всіх їх переміг. Наш Київ так завз то боронився, Чужі знамена клав собі до ніг. Десь на землі на нашій затаївс

18

19

Один лукавий, хитрий печеніг. А може й не один, а може триста. А може й більше. Хто б їх рахував ? Вода в річках була прозора й чиста. А темний ліс кого б не заховав ? Все те жило і множилось одначе. Земл багата, прогодує всіх. Та не змінив своє нутро звір че Отой завз тий, дикий печеніг. І матері співали колискових, І хлібом годували досхочу, Навчили їх і звичаїв, і мови. А українства ? Щось про те не чуть Хоч з вигляду вони і не чужинці, Одна в нас віра і одна земля, Та все-таки вони не українці, Колиши дикість душу звеселя. І хоч віки змололи все на порох: І спогади, і гострі ті мечі, Той печеніг – то був таки наш ворог. А вже нащадків вчи або й не вчи, То все дарма – нічого не поможе. Давай їм Київ, владу і мечі. Допоможи нам, милосердний Боже, Пильнуй нас ревно вдень та уночі. Бо маєм ворогів у власній хаті. Це гірше, аніж ворог у бою.

Живуть між нами, горді та пихаті,
За срібн ки продавши честь свою.
Пройшли віки. Змінилось все навколо.
Церковні дзвони, к колись, гудуть.
Прокинься, Києве, – каштани б’ють на
сполох.
Прокинься, Києве, – знов печеніги
йдуть.
Прокиньс і збирай свою дружину,
Нехай замають кн жі корогви.
Р туй себе і нашу Україну.
Знов ворогу скажи: «Іду на ви».
НЕ ДАВАЙТЕ ДІТЕЙ В ЯНИЧАРИ
Важко в чужій хаті Віку доживати. А ще гірше лихо -У чужім краю. Діточки маленькі, Що вивезла мати, Забувають мову Рідную свою. Хто вони і звідки, І кого роду -Не питай, не знають, Бо вони малі.

20