167

Як уздрів свою дружину, То таки й заплакав.
– Нащо ж ти мене лишила
Усім на поталу?
Жінка сльози осушила.
– Збирайс помалу. Скоро мати вже над’їде -Поїдем додому.
– Ой, кби ти тільки знала, Як кепсько самому.
– Та невже ти, чоловіче, Так лежав і досі?
І не мився, й не голився?
– А навіщо, Тосю?
Хто на мене тут дивився? Змі підколодна? Я б таки ще може вмився, Так вода ж холодна.
– Схуд, бідненький,
І змарнів.
Що лишилось з тебе? Сухарі чому не їв?
– Розмочувать треба … Яків трохи зажуривс :
– Звівс нінащо.
– Та зате так і лишивс -Велике ледащо.

Та кась таки наді У ньому воскресла.
– Може ти мені щось їсти Хоч трохи принесла?
– Я й забула! Вареники!
Ще зовсім гар чі.
– Ну й розумничка ти в мене!
Цілує та плаче.
Як наївс вареників:
– Може є ще й кава?
– Є, звичайно. У термосі.
– Доленько лукава! Кілька днів лиш було треба Самому прожити,
Щоб тебе, мо дружино, Гідно оцінити.
ПРО ДІДА, КОТРИЙ ХОДИВ БЕЗ ЧОБІТ,
ТА ПРО ЙОГО ВНУКА
Жив та був собі дід, Що ходив без чобіт. Він чоботи мав, Та на св та тримав. Звик ходити босий –

168

169

Та й за них забував.
Весною, влітку й під осінь
Дід ходив собі босий.
І навіть взимку,
Коли мороз і сніг,
Він у чобот х
Ходити не міг.
Вони, чи великі були, чи малі,
А все натирали йому мозолі.
Та кось до нього прийшов другий дід,
Той, що ходити не міг без чобіт.
– Продайте чоботи, діду Трохиме.
– Чоботи, кажете? Та мара з ними! Я чобіт не продам,
Так, задурно віддам.
Беріть, коли ласка, –
От і вс казка.
Бо подумайте: нащо мені ті гроші?
А чоботи, скажу вам, дуже хороші.
їх робив знаний і добрий швець.
Той, що і швець, і на дуду грець.
– Та кось без грошей … воно не те …
– Беріть. Це діло дуже просте.
З грішми, скажу вам, справжн морока! Ховати їх треба від хижого ока, А потім ще думай, на що їх потратити, Щоб ще у халепу кусь не потрапити ..

А мені нащо?
Я ж не ледащо.
Картопл є,
Молоко своє,
Та й на городі
Щось таки родить,
Коли Бог дає.
Кури йц несуть.
Та й не у тім суть.
Коли розуму забракне,
Й гроші не спасуть.
Беріть і носіть на здоров’
І дивітьс на світ з любов’ю.
На діда дививс дорослий онук,
Що, крім ложки, нічого не брав до рук.
Подумав сердито: „От так дід!
З розуму, к із літ!
Дарма, що ходив все житт без чобіт.
Ще й віддати їх задурно надумав!
Хоч би про мене подумав!
Нічого у спадок не лишить мені!
Ні, діду, ні!
Я на дурн ніскілечки ніби не схожий.
Щось зарадити спробую, може”.
Виждав, аж доки дід вийшов з хати –
Про обід розпор дженн дати,
Та й до діда чужого він підійшов,

170