159

Якщо трохи й схудне, то не біда.
Розмочи сухар та й їж,
Не потрібний навіть ніж.
З голоду він не помре,
А може щось і розбере.
Навчитьс жінку шанувати,
А може й буде працювати.
Допоможе це чи ні,
Відпочинеш зо три дні.
Як надумали, так і зробили.
Периною добре накрили
Та й завезли його у ліс.
Поклали – а він й не прокинувся.
На другий бік перекинувс
І промимрив: – хай йому біс!
Прокинувсь опівдні та к ревне:
– Вража жінко, чому не годуєш мене?
Та й захропів – аж дуб захитався,
Бо він по-справжньому й не прокидався
Прокинувсь під вечір. – Що за мана?
Невже вчора заснув сп’ на?
Вже скільки на білому світі живу,
Ніколи не бачив ще сну на ву.
Довкола ліс.
Що за біс!
А їсти хочеться,
Аж голова морочиться.

І де та кл та баба волочиться?
Ох, візьму ж її в руки!
Ох, задам же їй муки!
Буде вража жінка знати –
Чоловіка шанувати!
Заліз під перину
Та й чекає дружину.
Вже ліс огорнула пітьма,
А її нема та й нема.
Можна б сухар з’їсти –
Так сухий, не розгризти.
Пор д струмок дзюрчить,
Можна б і розмочить,
Так жаль залишати свою перину.
Ні вже, почекає краще дружину.
Голос у нього став ніжний такий.
Кличе її: – Прийди, не покинь
Свого нещасного чоловіка.
Не вкороти йому віку.
Довго не міг згадати,
Як його жінку звати.
Бо не кликав по імені давно її –
У нього були імена свої:
„Кл та баба”, „Вража жінка”,
„Відьма”, „Чортова печінка”.
Дл приправи матюки,
Дл певності – кулаки.

160

161

Хай і в радості, і в горі Жінка буде у покорі. Вийшло ж зовсім навпаки Що тепер ті матюки Або навіть кулаки. Треба ж все-таки згадати, Як ту вражу жінку звати. Чи Галина? Чи Марина? Може те, що і Дарина … Скільки лоба він не тер -Не згадає, хоч би вмер. Допікають комарі. Зовсім пор д сухарі. Вз в один – не розгризе. Просто лихо – от і все. Вже почав було дрімати, Та згадав, к жінку мати Часом кликала. Бувало, Він придумував чимало До весілл й сам дл неї, Дл коханої своєї, Як були вони щасливі, Імена такі пестливі. Називав її зорею, Кликав милою своєю, Королевою, зозулею, Але це було в минулому.

Ще тоді вони любилися. З часом десь ім’ згубилося. І від того навіть Якову Стало трішечки ні ково.
– Я згадав! – гукнув спросоння.
– Мою жінку звати Тоня. Антоніна! Я згадав!
А що з того – й сам не знав.
І так йому стало себе шкода,
Аж сльози на очі йому навернулися.
А жінки нема. Ну просто біда.
Пішла – і ще досі не повернулася.
І Яків заплакав: – Дружино моя,
Хіба ж ти не бачиш, к мучус я?
Голодний, холодний, жеруть комарі,
І їсти не можу сухі сухарі.
А може розлучивс
З нею ненароком?
От тому і опинивс
Над стрімким потоком?
З сухар ми, з комарами,
З невеселими думками,
І нещасний, і голодний,
Ні до чого непригодний …
Хоч убий, не пам’ таю.
Може, в когось запитаю.
Але ні в кого питати.

162