137

І дощів накликала,
І вітрів наві ла.
Що ж тепер плакати?
Що дощем крапати?
Розумієш вже й сама:
Воротт нема.
Ти тепер журишся,
Ти тепер хмуришся,
Розумієш і сама,
Що прийде зима.
Чому ти розплакалась, осене?
Чи жаль тобі шатів твоїх?
Чи, може, сумуєш
За літніми росами,
За літніми барвами?
Бачила ж їх.
Ми тебе просимо,
Не сумуй, осене.
Будь ще золота,
Як чиїсь літа.
Заховай дощі свої,
Дай зібрати врожаї.
І вітри свої припни,
Наче коней вороних.
Не тобі плакати.
Кинь дощем крапати.
Доки квіти ще цвітуть,

Золотою будь. Не журись, осене. Все житт в просині. Чи сумуй, а чи радій, Важко без надій.
РОЗПАЧ ОСЕНІ
Осінь в розпачі ламле березу.
Тільки з чого почавс той безум?
Хтось зірвав золоті її шати.
Тільки осінь не треба втішати.
Прибиралась вона і квітла,
Не дл кого – тільки дл вітру.
І дорешти втратила розум.
Незабаром зима з морозом …
Він лишив її тут на поталу.
І кот тьс сльози помалу:
Кап-кап! .. Кап-кап! ..
Часом буває і так …
Вже довкола порожнє гілля.
І нічого не чуть про весілля.
Кап-кап … Кап-кап …
Часом буває і так …
Осене,
пам’ таєш ранки рос ні?
І сиві тумани,

138

139

і квіти духм ні …
Хмари тихі в небі синьому,
Квіти пахли по-осінньому.
Жоржини, мов п’ ні,
Ти мліла в коханні.
Хризантемами пишалася,
В тихі айстри од галася,
Золотолистом,
з калини намистом.
Тільки все колись минається.
Он зима вже починається.
І плакати нема причин.
Іди, спочинь …
КУЩ ХРИЗАНТЕМ
Кущ хризантем приречено чекав, Коли мороз йому ударить в груди. Він цвів, пахтів отут посеред трав. Тоді йому пощади вже не буде. На нім сріблилась крижана роса. Ось-ось помре, від холоду загине Та неземна, нев’ нуча краса, Що Бог створив дл грішної людини І тут прийшло із матір’ю дівча. – Ой, мамо, хризантеми! Це останні.. Візьмім до хати, мамо, жаль куща.

Він пропаде від заморозків ранніх.
І викопала, і вз ла таки,
і посадила в розкоші у хаті.
І кущ розправив ніжні пелюстки.
Він заспівав би, кби міг співати.
От нам би всім таких р тівників,
Дл кожного в його скрутну хвилину.
Ні, світ ще до кінц не зачерствів.
Р тує квітку хтось, а хтось – людину.
ДОЛЯ ХОЛОДНИХ ВІТРІВ
Дол шалених вітрів Рвала останні листки. Може, ти іншу зустрів, Може, зустрінеш таки. Дол холодних вітрів, Дол осінніх дощів … Нащо мене ти зустрів? Нащо мене ти лишив? В серці тривога і щем. І йор тунку нема. Плакала осінь дощем, Злісно смі лась зима. Вірю порожнім словам, Вірю брехливим устам. Вірю у нашу любов,

140

141

В котру не віриш ти сам. Плаче за вікнами дощ … Завтра вже випаде сніг. Ми розлучилися. Що ж … Значить, любити не зміг. Може, ти кращу зустрів, Може, зустрінеш колись. Дол холодних вітрів Шепче мені: „Не журись”.
СПІШУ ДО ТЕБЕ КРІЗЬ ЛІТА
Впала тінь від осені на луки. Осінь … неповторно золота. Я біжу до тебе крізь розлуки, Я спішу до тебе крізь літа. Трави пахнуть солодко і п’ нко, Стрибунець у подиві завмер.
– Я люблю тебе, мо Тет нко, Добре, що прийшла ти хоч тепер
– Принеси мені найкращі квіти. Сонцем пахнуть кучері твої. Ми зустрілись у гар чім літі, А вже осінь квапитьс в гаї.
Я залишу сивину і втому, Я і та – і зовсім вже не та … Ти пробач, мушу йти додому –

Повертаюсь у свої літа … Я колись прийду до тебе знову, Нагадати те, чого нема … Осінь вже веде з літами змову. А за нею вже прийде зима …
НЕ ХОЧЕТЬСЯ ЗИМИ
Ти забув, к легко нам любилос
У бузковім присмерку весни,
Як нам спалос і що тоді нам снилося,
І кому звір ли свої сни.
Як забув, то ворушить не варта.
Спогад той не гріє й не пече.
Лист опалий, к багр на ватра …
І торкає вітер за плече.
Осене, тво таємна сила
Змушує так битис серця.
Нащо ти дощами загасила
Ту багр ну ватру до кінця?
Хай би тліла, хай би гріла душу,
Нас робила кращими людьми.
Осене, тобі зізнатись мушу:
Так чомусь не хочетьс зими …

142