131

— Д кую тобі, осене. За спогад д кую.
— Нема за що! Хіба мені важко?
А літо вже пішло собі. Образилося, мабуть, що з ним і не попрощалася.
— До побачення, літо, — гукаю йому на
вздогін. Зупинилос – і с йнуло на всю свою
силу сонцем – аж осінь примружилася.
— До побачення, літо! Я чекатиму тебе!
А поки що осінь …
Жур, жур, осене … Провела журавлів, а тепер журишся? Не журися, вони повер-нутьс весною. Тільки ти вже того не побачиш. Бо тобі судилос тільки проводжати. Жур, осене, жур…
Збираю по краплині сміх і смуток, сльози і радощі. А вони не збираються, ні к не складаютьс в один букет. Чому? Бо це не квіти. Жур, жур, осене людського життя.
Таке воно не просте, таке воно перевите знахідками і втратами. Тільки втрат чомусь більше. Он знову помер хтось, і його вже не буде. Ніколи-ніколи …
— Старий, — кажуть. Так, старий … але
ж не завжди він був старий. Була у нього
і молодість, і любов, напевно, була, і по
смішка … то мала бути гарна посмішка. Бо
людина найкраща, коли вона посміхається.

Щось у тому світі не так. Нехай буде все: і смуток, і радість, і сльози, і посмішка. Але навіщо смерть?
— Не нами дано.
Знаю, що не нами. Але навіщо? Нема відповіді. Жур, жур, осене … Чи й мені вже збиратис на ті обжинки? Мовчить осінь. А що вона скаже? їй не дано …
І НІХТО НЕ ЗНАВ …
Спочивало дівча на покосі. І ніхто не знав, що це осінь. У дівчатка того карі очки І дві кісочки, к колосочки. Те дівчатко було несміле. Підн ло собі блучко спіле, І грушок натр сло в фартушок Та й пішло, не спитавши стежок. Миготіли лиш ніжки босі. І ніхто не знав, що це осінь. Обходила і гори, й доли, Школ рів запросила до школи. Милувалась на їхні ранці. І холодними росами вранці Умивала дерева й кущі. А вже потім, потім дощі.

132

133

Вже птахи полетіли у вирій. І вона в безпорадності щирій їм махала листочками клена:
– Ви не майте образи на мене.
Це придумала не сама.
Йде за мною холодна зима.
ЗАГЛЯНУЛА ОСІНЬ …
Загл нула осінь у клас.
– Що тут у вас?
– У нас?
Дуже серйозний крок. До зірок. Перший дзвінок, Перший урок. А ти хто така?
– Я осінь прудка.
– Так он ти ка!
– Я така.
– Ти – к руда лисиця. Це не годиться.
Давай ми тебе розмалюємо, Давай ми тебе розфарбуємо.
– Що ж, не проти. Тільки вам багато роботи.
– Працювати ми вміємо.

Ми все зуміємо. Сонечко вмиємо. Причепуримо хмарки. Ти ж гарна таки. – А вам за вашу роботу, За вашу велику турботу Грибів принесу, Грушок натр су, Дл кожної дитини По відру ожини. Ще й блук до смаку За працю таку.
ДВІ БЕРІЗКИ
Зажурились дві берізки: Як їм зиму пережити? А зима вже зовсім близько. Оголила осінь віти. Перша каже: – Я загину, Я від холоду знеможу. Друга каже: – Ой, сестрице, Я нічим не допоможу. Сонце дивитьс звисока, Та не гріє так, к літом. Скоро л же сніг глибокий І мороз пройдетьс вітт м.

134

135

– Жаль, що крил у нас немає. Полетіли б ми у вирій.
– Розлучатись з рідним краєм? Ні. В його любові щирій Перебудемо ми зиму,
На весні зазеленієм.
Ми відродимось, сестричко,
Поживем і порадієм.
Бачиш, пролісок маленький,
А ка у ньому сила.
Ми з тобою, хоч тоненькі,
Але й нас земл зростила.
Дасть земл корінн м соки,
Оживе билинка кожна.
Хто живе житт м високим,
Не страшна зима тривожна.
ЛИСТОК
Листочок жовтий дотанцьовував свій вальс.. І тихо-тихо шурхотів: – То все дл вас .. Безжальна осінь його викинула пріч І обірвала тиху-тиху його річ. Не знав листочок, що це був його кінець, Що вже ніколи він не піде у танець. Так і людина дотанцьовує свій вальс І ще не знає, що її пробив вже час.

ОСТАННЄ ЯБЛУКО
Всі блука вже осінь обтр сла, Та все ж одно дл мене припасла. На дереві висіло, мов зоря. Відірвано листок з календаря, Осінній, жовтий, трепетний листок, Як від зими до осені місток. А блуко в руці таке принадне, Таке хрумке і свіжо ароматне. – Спасибі, осене. Вона мене почула, Та не відповіла, лиш гілкою хитнула.
НЕ СУМУЙ, ОСЕНЕ
Про що ти задумалась, осене?
Чому не кружл єш в танку?
Чи може згадала,
Як ніжками босими
По листі торішнім
Ходила в садку?
Не сумуй, осене,
Небеса в просині,
В павутинні ліс –
Бол че до сліз.
Все це ти надумала,
Все це ти намрі ла:

136