125

Просто впав у душу
із черемхи цвіт.
Подаруй,
останню пісню
подаруй.
Подаруй
любов, хоч пізню,
подаруй.
Зацвіти,
засвіти
в душі моїй
віночок мрій
і добрих надій.
ШПАК
Поділюс радістю щирою. На серці бентежно так. Сьогодні вернувс з вирію Мій голосистий шпак. Його давно чекала І вже сумувала за ним. І він прилетів. І стала Його пісн дивом земним. Він заспівав так гучно, Що розбудив зі сну Вербу, що росте над кручею,

І навіть саму весну. Весна задрімала, мріючи, Десь там у нашому лісі. І раптом прокинулась, мліючи Від шпакової пісні. Ото вже втіхи було нам. Природа вс стрепенулася. Земл своїм теплим лоном До сонечка йот гнулася.
НЕ ЖУРИСЬ, ВЕСНО
Ти про що так задумалась, весно, І на мене зориш з-під руки? .. Не журися, знову воскресну В голубіні сної ріки. Заквітую дзвіночками в лісі, Зацвіту чорнобривцем в саду, Горобцем защебечу у стрісі І р сними дощами прийду. Не журися, мо пишноцвітна, Бо тобі не пасує журба. Вже озвалась зозул самітн Й запишалас листом верба. Зашуміли вже трави у лузі, Перегойдують срібну росу … Я люблю Вас, і недруги, й друзі,

126

127

Я дл Вас свою пісню несу. Зашуміли вітри в верховітті. Скільки радощів, скільки жалю! Як же гарно на білому світі! Я Вас, люди, до щему люблю.
І СМІЯЛАСЬ ДІВЧИНА ЛУКАВА
Вже прийшла весна і заспівала, Птаством переповнила ліси, І її мелоді лунала На знайомі різні голоси. Росами свіжилас на травах, Розкотилась по усіх садках, І ходила дівчина лукава У блакиті, сонці і квітках. Я її зупиню й запитаю:
– Що несеш ти, веснонько, мені? Знітилась й промовила: – Не знаю. Може, вірші, може, ще й пісні. -Аз коханн м к? Мене минаєш? Чи хіба вже така стара?
– А з коханн м … ти й сама те знаєш Що на все, на все сво пора. Молодим любитись, а дл тебе … Вибачай, та ти вже відцвіла.
– Що ти, весно! Як же без тебе?

Без любові к би була? Подаруй мені останню втіху: Дай любити. Хоч останній раз.
– Що ж, гаразд. Та солов’ї від сміху Перестануть щебетать дл нас.
– Не журись, не перестануть. Знаєш, Я докину їм своїх пісень.
– Може й ти ще з ними заспіваєш?
– Я співати буду ніч і день. Тільки розбуди у серці повінь, Хай воскресну і заквітну знов. Йшла весна, і світ був нею повен, Несла люд м радість і любов.
Я пішла по росах і по травах, Десь літав мій сокіл в небесах. І смі лась дівчина лукава У блакиті, сонці і квітках.
ГРІМ
Грім розбудив мене посеред ночі.
Він обізвавс отут поблизу.
Сон, перел каний, втік світ-за-очі
Десь у корчі чи кудись у лозу.
Добре, що думка зі мною зосталась.
Що б робила без неї сама?
Що, власне, сталось? Нічого не сталось …

128

129

Грім прогримів, а дощу ще нема.
– Громе, тебе такого боюся.
Громе, таким тебе не люблю.
Грім прогримів: – Хочеш, засміюс -Й землю всеньку дощами заллю.
– Нащо ж таке безголов’ робити?
Хто ж тобі «д кую» скаже за те?
Треба плекати і треба любити
Землю і що на землі тій росте.
Кличуть дощі голубим передранком,
Кличуть у роси, у свіжість земну.
Грім прогримів десь у мене над ґанком
Що він сказав – це потім збагну.

ОСІННІ МЕЛОДІЇ
ЖУР, ОСЕНЕ, ЖУР …
Стою на краю літа і чекаю осені. Ось вона вже йде і посміхаєтьс жовтим лист м, спілими плодами в садках.
— Хитрунко! Знаю тебе. Спершу ти зо
лота, хоч трохи сумна, та все ж лагідна і
привітна.
Це так, дл початку. А потім, к розпустиш свої холодні дощі, к випустиш свої холодні вітри, то й зимі навдивовижу.
Осінь знизує плечима і продовжує посмі-хатис : мовл в, що поробиш! Така вже є…
Осінь! .. Та ти мене й отаку любиш.
— Люблю, — кажу їй. – Тому й напи
сала про тебе стільки віршів. Тільки, будь
ласка, побудь ще золотою і теплою. Такою
люблю тебе найбільше. Десь запахло димом. Цей запах долинув з мого далекого дитинства. О, хтось пече картоплю. А-а, це брати мої, Гриша і Степан, пасуть корову і печуть картоплю. Вони й мені принесуть, коли прийдуть з поля. Картопля, правда, буде вже холодна, та однак її смакуватиму.

130