9

І серце повнитьс по вінц
Чутт м єднанн поколінь.
Ми на Тарасовій могилі
Стаємо дужі і міцні.
Прости нам, Боже, і помилуй,
Натхненн й сили дай мені.
А що з натхненн м тим робити,
Я вже придумаю сама.
Ненавидіти і любити,
Коли на більше сил нема.
Хотів тебе здолати ворог,
Але йому це не вдалось.
Борімос – і ми поборем.
А к не ми, то, може, хтось.
Борімос – то, може, станем
Нарешті вольними людьми.
І розірвемо всі кайдани.
Бо хто ж тоді, коли не ми?
На горі, на Чернечій – могила св та.
На могилі ріють і рос тьс квіти.
І Тарасові думи підхоплює вітер
І несе в наші села і в наші міста.
Розсіває ті думи пісн ми в гаю,
Висіває квітками у чистому полі,
Щоб вони нагадали про приспану волю
І про батькову пісню, про рідну свою.

ОХРЕСТИТИСЯ ЗНОВУ
Я прийшла поклонитись Дніпру, Я прийшла помолитись Софії, Зачерпнути Дніпрової мрії, Прис гнути на вірність добру. Я принесла поклін від Карпат І від гордих усміхнених левів. У Дніпровій воді кришталевій Свою силу оновлю стократ. Тут хрестилас Київська Русь, І хрестив її кн зь Володимир. Тут ми станемо знов молодими, Тут сили й снаги наберусь. Сивий Дніпре прадавній, чолом! Привітаю хвилю Дніпрову. Я прийшла охреститис знову І почути козацький псалом. Де ти, наша історіє? Де? У глибинах Дніпра заховалась, В таємниці Дніпрові убралась -І ніхто там тебе не знайде. Ти хлюпни нам, Славуто, хлюпни Таємниці тієї хоч краплю. Хвилі винесли щерблену шаблю Із Дніпрової глибини. Це таке до останку св те. Треба знати і треба любити,

10

11

Не скалічити, не розгубити,
Хай на тому онук твій зросте.
На зросійщеній нашій землі
Хай охреститьс заново кожен.
Отоді ми усіх переможем.
Нам гріхи, і великі, й малі,
Ти прости, милосердний наш Боже.
РОЗМОВА З ЧУЖИНЦЕМ
Вона сто ла, крихітна і боса. Десь від землі здіймавс голосок. Яріли квіти на дівочих косах, В руках тримала житній колосок. Спідниц пишна, гарна вишиванка І доброго намиста два разки. Дивилась гідно, не к полон нка. Це про таких легенди і казки. Чужинець був звеличений і гордий, Сидів недбало, в пишному вбранні. Хтось тихо хлипав, мучив клавікорди, Хтось гарцював на білому коні.
– Либонь, ти хтіла щось мені сказати? Чи, пак, тебе покликали дарма? Така мала … чи є у тебе мати?
– Дл свого краю мати – сама.
– Вклонись мені. Я – цар твій, щоб ти знала

Я – завойовник, – володар твій. Вона спокійно, гідно так сказала:
– Ти може, й цар, та тільки цар не мій.
Не поклонюс жодному тирану,
Ні перед ким не схилю голови. Я завтра стану й післ завтра стану І гордо кину: – Я іду на “ви”! Пихато й зверхньо гл неш ти на мене.
– Ти? Йдеш? Супроти кого ти ідеш? Відповіла спокійно так і чемно:
– Я тут живу, а ти тут не живеш.
Ти – зайда! Ти – чужинець в моїм краї. А – легенда рідної землі. Мене кожніська стежка тут вітає. Птахи великі і птахи малі Мені співають пісню величальну. Самі із плодом хил тьс гілки. Тобі ж лиш ворон кр че -Птах печальний.
Ти – ворог наш, отой, що на віки. Бо ти прийшов, щоб трави толочити, Щоб чобітьми пройтис по квітках. Ти на землі моїй не зможеш жити, Бо ти тут сі в смерть, тут сі в страх. Хтось вже не хлипав, а тихенько плакав. Затихли клавікорди. День згасав. Замовк чужинець. Думав, не балакав.

12

13

Хотів сказати щось, та не сказав. Замість дівчати вже сто ла жінка, Ставна і гарна в величі своїй.
– Хто ти така? – спитав. – Я – українка. Йому хотілось поклонитись їй.
– Стань на коліна! Відмовл ли нерви. Він з ними був в постійній боротьбі.
– Навколішки стаю, к йду до церкви. Я не прийшла коритис тобі.
– Ти Роксолана? – Ні, звус Настя. Але хіба, скажи, у тому річ?
Тобі завоювати нас не вдасться.
Ми – світло дня, а ти – похмура ніч.
Тобі хотіла лишень сказати:
– Іди туди, звідкіль до нас прийшов.
Тобі ніколи край наш не здолати.
Тут смерть знайдеш, кщо ще не знайшов. Він захотів недобре щось зробити І рвучко йот гнувс до меча.
– Не квапся, бо мене не можна вбити.
І доторкнулась до його плеча.
Закл к чужинець. Він моливсь до Бога. До свого Бога – іншого не знав. Вона пішла з ворожого порога. І вже ніхто її не зупин в.

ДІД, СЛАВУТИЧ ТА ВЕЛИКИЙ ЛУГ
Ранок до діда з росою, А дід до лугу з косою. Гостра коса бринить -Аж косити кортить.
– Добридень, луже,
Мій давній друже.
Прийшов тебе просити:
Дай сіна вкосити.
Трохи вкошу собі,
Трохи лишу тобі.
Буде чим пишатися,
Буде чим втішатися.
Луг зашумів.
Людських слів він не вмів, Та дід його розумів.
– Мені не жаль краси.
Як здужаєш, коси
З ранньою росою
Гострою косою.
Лиши козакам коней напасти.
Бо хто нас пор тує від напасти?
Бори не гудуть,
Козаки не йдуть.
Щось забарилися.
Чи з ворогом замирилися?
І нікому заспівати

14