57

– Солодкі сни, бо пізній час.
І зірка дивитьс униз,
Либонь, відбилась, заблукала.
І раптом гульк – на землю впала. Чом, міс цю, не додививсь? Пильнує ніч свою пору. її скарби – зірки на небі І снів міль рди. – Підберу Найкращий сон і дл тебе.
Спить заколисане дівча І посміхаєтьс спросоння. Дл мрій її не вистача Тієї квітки з підвіконня. Старезний дід собі у сні Вигукує по-молодому, Мчить на буланому коні Або летить на вороному. Я відчиню своє вікно, Запрошу ніч: – Посидь зі мною.
– Чому не спиш? – Не сплю давно
Журюс думкою одною.
З тобою тут ми віч-на-віч. Засни і ти, спочинь хоч трішки. Зітхнула тихо темна ніч І побрела до ранку пішки.

Ніч дихала теплом. Було і млосно, й терпко. Хтось голос подавав З нічної глибини. І міс ць загл дав У вод не люстерко, До кожного із нас Вже поспішали сни. До когось сон ішов В жагучому коханні. Ще може у вінку, А може, у стрічках. А може, хтось не спить, Засне аж на світанні, А сон терпл че жде У нього в головах. Ніч дихала теплом, Як розпашіла жінка. І мліло все довкіл Від пахощів і літа. Як добре, що та ніч -Справдешн українка, Що вс земна краса У неї перелита. А в тій красі земній Незборна велич духу, Що переймає всіх,

58

59

Хто здатний відчувати. Прости, народе мій, Слабку і легкодуху, Що тобі нічим Не можу слугувати.
НЕ ЗАБУВАЄТЬСЯ З РОКАМИ
Коли вже хата прибрана до св та,
А стіл новим застелений обрусом,
Тоді в садок виходила матуся,
Аби квіток нарізати букет.
І той букет приносила до хати,
І ставила у слоїку літровім,
Бо ваз тоді у нас ще не водилось.
І ставила на стіл, бо так годилось.
Тоді вже в хаті панувало св то.
А собі тимчасом підростала
І запах тих квіток вдихала п’ нко,
І пила чай із липи та рум’ нку,
По росах боса бігала щоранку,
А може й поетесою ставала
У тій моїй зеленій Білозірці,
Що так пишалась гарними квітками
Таке не забуваєтьс з роками.

ЛІТНІЙ ДОЩ
Я стою на своєму балконі,
Ловлю краплі р сного дощу.
Він тримає мене у полоні
І вигукує: – Не відпущу!
І смієтьс лукавий дощисько,
І періщить, немов батогом.
Пустотливий невтомний хлопчисько.
Закіптюжені хмари кругом.
В мене усміх і щирий, й привітний,
Хоч промокла до нитки давно.
Я люблю тебе, дощику літній,
Хоч любити тобі не дано.
Дощ видзвонює лунко й ритмічно,
Він до музики справжній мастак.
Він на землю несе щось космічне,
Тільки люд м завжди щось не так.
То замало його, то багато,
То пора б вже йому і не йти.
Ти не слухай нікого, мій брате,
І дзвени собі, і шелести.
Дощ іде по моєму балкону
Як господар і к чарівник.
Я хотіла втекти вже з полону,
Але він несподівано зник.
Дощ омив лісу кучері милі.
Як же, земле, тебе не любить?

60

61

І хмаринки, легенькі та білі, Попливли у небесну блакить. Сонце хлюпнуло так променисто, Наче щиро позаздрило їм. І веселка заграла над містом, Над оновленим містом моїм.
ТОПОЛЯ
У мене під вікном росте тополя, Немов прийшла з Шевченкових доріг. Чи сь це доля, чи чи сь недоля, А може й так, що мій це оберіг. Вона мені нашіптує щоранку Якусь далеку розповідь віків. Вели татари бранку-полон нку. На них напала горстка козаків …
– Звідкіль ти знаєш? Ти ще молоденька. Те все було, либонь, не при тобі.
– Я пам’ таю, к казала ненька. Довкруг були простори голубі … Вона мене у листі колисала,
А наді мною пролітали птиці. Матус все мені розповідала: казки, легенди, може й небилиці. Я все вбирала й тихо підростала, І мрі ла своє корінн мати.

З дочки завжди викохуєтьс мати -І тепер тополею вже стала. Дітей колишу у зеленім листі, Немов у сповитку, к у колисці. Казки дл них й легенди виплітаю З того, що знаю, те, що пам’ таю. Бува й таке, що й ти про щось почуєш. То може в вірші щось, та заримуєш. Бо у тополі все на видноті. І люди стали зовсім вже не ті. Колись садили, а тепер рубають. Про ліс і про красу тепер не дбають. Загл ну у вікно – а ти все пишеш. Хоч вже дітей у листі не колишеш … Чи хтось читає те твоє писання? Про що ти пишеш? Мабуть, про кохання?
– І про коханн теж. Про синє небо. А хочеш – то напишу і про тебе.
– То напиши. Бо к мене зрубають, нехай про мене в віршах прочитають.
СЕРПЕНЬ
У веселому теплому літі Хтось розсипав краплинки дощу. І дерева, під сонцем зігріті, Накупалис вже досхочу.

62

63

І зітхнули натомлені трави,
Пташка голос свій подає.
Ходить серпень, веселий, смагл вий,
Подарунки всім роздає.
Кому – блуко, а кому – грушу,
Вибирай, що тобі до смаку.
І натрушує кожному в душу
Теплу лагідь, світлу таку.
Ходить серпень, розхристаний, босий,
Йде по стежечці літо за ним …
І крадетьс лисицею осінь,
Тиха, легка, к хмарка, к дим …
МИ РОЗБРЕЛИСЯ ПО СВОЇХ ЛІТАХ
Серед дубів, немов серед століть, Живе легенда чи реальна сутність. Моє село омрі не стоїть, Мою непомічаючи відсутність. Я в тім селі родилась і росла, Навчилась жити і людей любити, Навчилась люд м кривди не робити І відрізи ти доброту від зла. Хай буде так, к дол нарече. Хай буде так, к дол покерує. Бери, мій друже, пісню на плече -І хай вона у Всесвіт помандрує.

Ми розбрелис по своїх літах, Дивились на житт по-молодому. Розкидала нас дол по світах, Та ми з доріг верталис додому. Верталис до рідного села, Хоч не було кому нас зустрічати. Нас зустрічала з потойбічч мати І хата, що давно колись була.
ГОСТИНЕЦЬ ВІД ЗИМИ
(ЗАМАЛЬОВКА БЕЗ ПЕНЗЛЯ)
На трави ліг вже білий іній. Поснули коники давно. Світ був мороз ний і синій, І нереальний, к в кіно. Вмиваюсь зимною водою, З криниці щойно. Ах, ка! І йду непевною ходою До спорожнілого садка. Він засинав, і не знала, Чи чує він мене, чи ні. Якась пташина проспівала, І стало жаль її мені. Це ж незабаром і морози, І сніг, і хуга над селом.

64