На маминому городі
На маминому городі
Стежки заросли бур’янами.
На ньому нічого не родить –
Немає моєї мами.
Сама насіялась м’ята,
І пахне чебрець здичавілий.
Немає вже мого тата –
І ходить сум посивілий.
На маминому городі
Заснула натомлена осінь.
Ніхто тут більше не ходить,
Хіба що вітрисько босий.
Хіба що зажурений сонях
Насіявся звідкись і виріс.
І пташка озвалась спросоння,
Що не злетіла у вирій.
На маминому городі
Давно вже не родить нічого.
Хтось тихо стежкою ходить.
То може мій давній спогад.
І я тут буваю зрідка –
Боюся порушити спокій.
Лиш заздрісним оком сусідка
Все дивиться в світ широкий.

Навіялись вірші сумні
Навіялись вірші сумні.
Це хто ж мені їх наколисує?
Зима на моєму вікні
Ті вірші з морозом записує.
– Не треба, – кажу я зимі,
– Я так не люблю твого холоду.
Ми потім запишем самі,
Якщо не писалися змолоду.
А я не скорюся тобі,
Допоки ще спогади хмеляться.
У радості чи у журбі
Ті вірші барвінком розстеляться.
Морозе, ти їх не торкнись,
Вони, наче квіти напровесні.
На відстані десь зупинись,
Хай квітнуть, і ніжні, і болісні.
В нелегкі розбурхані дні
Від віршів серця відігріються.
Навіялись вірші сумні –
То може й веселі навіються.

Запитати хочу
Мамо, матусю, нене,
Ваші роки перейшли у мене.
Ваша ніжність і ласка,
Ваша пісня і казка.
От тільки мудрості вашої не достає.
А все інше – є.
Діти і внуки,
Болі й розлуки –
І все це моє.

Хоч плакати не на порі,
Та, здається, ні з чого й радіти.
Допоки живі наші матері,
Доти ми – їхні діти.
А вас, мамо, нема вже давно.
Я дивлюся в ваше потойбічне вікно –
І бачу ваші натомлені роки,
І чую ваші натомлені кроки.
Тільки ваші слова
Вітер чомусь розвіва.
Відчуваю ваші теплі долоні.
І провина якась обпікає скроні:
Чогось не зробила,
Чогось не змогла.
Я любила вас, мамо,
Дуже любила,
Та чомусь не оберегла.
Я вже виросла, мамо. А разом зі мною
Виросли клопоти і тривоги.
І все тернистішими з роками
Стають натомлені віком дороги.
Їх все важче долати, та я долаю,
Бо знаю, що треба, бо знаю, що мушу.
Може, забагато про тіло дбаю,
А годилося б більше дбати про душу.
Та я грішна, мамо. Така, як всі люди.
Не гірша й не краща, мені так здається.
Щастя не мала – то вже й не буде.
Тільки серце чомусь ошаліло б’ється.
Все рветься кудись у космічну безмеж,
І навіть з роками воно не вгамується.
І вірші чомусь і досі римуються.
А земля все крутиться, і я теж.
Я хотіла у вас запитати, мамо,
Чи для вічності має якесь значення,
Що я не просила у когось пробачення?
Я незавжди мирилася з ворогами…

Зародила яблуня
Стою перед воротами
Садиби моєї сестри.
– Дайте мені одне яблуко,
А може два або три.
Бо зародила так рясно
Та яблуня сього року.
І на душі так ясно
Від яблук червонобоких.
Вже діти чужі тут бігають,
І порається їхня мати.
Цікаво, чи тут обідають
За столиком біля хати.
Питати якось незручно,
Бо то вже хата чужа…
Життя триває. А учнів
Ніщо таке не вража.
Для них це – куплена хата,
Тепер вона їхня. І все.
І дівчинка веснянкувата
Мені пелену яблук несе.