ПРОЗРІННЯ

Не боюся зими
Захурделила зима,
Розходилась,
Хоч недавно ще сама
Народилась.
Заспівали їй вітри
Колискову:
«У льоди усі світи
Сковуй, сковуй».
Розпустила у світи
Сніговії.
Закувала у льоди
Наші мрії.
Закувала на бігу
Річку в кригу,
Написала на снігу
Білу книгу.
Що мені твоя краса
Білосніжна?
Плачуть сірі небеса –
Ти не ніжна.
Твої квіти на вікні
Не зігріють.
А вітриська крижані
Віють, віють.
Може я тебе колись
Ще любила,
Доки ти мені біди
Не зробила.
Розлучила на завжди
Мене з милим.
І засипала сліди
Снігом білим.
Тільки я тепер зими
Не боюся.
Білосніжними крильми
Обів’юся.
Коляда моя майне
Аж за обрій.
Хай мене не обмине
Ангел добрий.
Я не дам тобі себе
Остудити.
Я зумію ще тебе
Пережити.
Ти теплом скоріш війни,
Гей, вітрище.
З кожним кроком до весни
Ближче, ближче.

Мерзне під снігом ожина
Скиглять вітри біля хати,
Сумно гудуть заметілі.
Сніг, то колючий,
А то лапатий,
Мостить кожух свій на гіллі.
Стежки ніхто не протопче –
Гріються всі по домівках.
Хлопці й дівчата,
Взявши санчата,
Хвацько катаються з гірки.
Хто тебе видумав, зимо?
Чи чарівник, чи чаклунка?
Ходить по стежках,
Як по мережках,
Пишна лисиця-хитрунка.
Звідки прийшла ти, лисице?
З казки якої, скажи нам?
В лісі за полем,
За суходолом
Мерзне під снігом ожина.

Сніг
Вже випав сніг, холодний та байдужий,
Такий, як твоє серце прагматичне.
Я сподівалась, що кохання вічне.
Воно ж для тебе зайве, любий друже.
Я не скорюся холоду німому,
Холодну хвищу переб’ю піснями.
Які б сніги не віялись між нами,
Своє кохання не віддам нікому.
Я знаю, що весна таки настане,
Хоча й чекати трохи доведеться.
Любов у серці піснею озветься,
Зима минеться, білий сніг розстане.

Грудневий дощ
Холодний грудневий дощ
Нічну заколисує тишу.
В ореолі вулиць і площ
Я свою поезію пишу.
Я творю молитву чи пісню,
А може присвяту Львову.
У пору, таку вже пізню,
Я складаю слово по слову.
Йде холодний грудневий дощ,
Та я його не боюся.
В ореолі вулиць і площ
Я радію, і плачу, й молюся.
Я того дощу не боюсь,
Бо ми до нього вже звикли.
Він іде собі, а я сміюсь,
Комусь ми кидаєм виклик.
Грудневий дощ – це цікаво.
Ми сміємось собі з зими.
Дощ іде. Він на те має право.
Він іде собі, як і ми.
Тихо плаче зима біля брами.
Холодні грудневі сльози.
Осміяну школярами,
Залишили її морози.
Дощу їй не подолати.
Хоч хтось би її пожалів.
Без снігу навіть Карпати.
А що вже казати про Львів?
А дощ безжурно танцює,
Може вальс чи химерну польку.
Я зиму таки пошкодую –
Подарую їй парасольку.
Бо вона вже до нитки вимокла
І не може нічого вдіяти.
В мене ж думка химерна виникла –
Як її смуток розвіяти.
– Зимо-зимонько, годі плакати,
Заспокойся хоч на хвилинку.
А я розкажу, як потрапити
На новорічну ялинку.
Бутафорного снігу насипемо,
Потанцюєш з Дідом Морозом,
Потім всі ми по чарці вип’ємо,
Аби не пропити свій розум.
Дощ минеться, закінчиться грудень,
Ти зберешся з новими силами.
Тебе зачекалися люди,
Світ засипеш снігами білими.
Заморозиш ставки і ріки,
Ліс одягнеш в білу обнову.
Та не думай, що це навіки –
Бо весна все розтопить знову.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 × three =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.