Віддам усі скарби
Гортаю вірші – свій найбільший скарб.
Чом тільки вірші? І казки, і прозу…
Бог на мені поставив світлий карб
І дарував мені тверезий розум.
Коли читач шука якісь рядки,
Якщо ті вірші ще когось хвилюють,
Писати треба. Всі свої гадки
Я заспіваю, спишу, намалюю.
Аби весна повз мене не пройшла,
Аби любов мене не обминула.
Все, чого я так прагнула й знайшла, –
Все на добро я людям повернула.
Аби добрішим став той білий світ,
Аби у ньому затишно жилося,
Аби з дитинства й до похилих літ
Задумане й намріяне збулося.
Я без жалю віддам усі скарби,
Ті, що надбала, й ті, що ще надбаю,
Щоб не родились у краю раби,
А доньки і сини у ріднім краю.
І плакала гірка печаль
Ісуса ще не розп’яли,
Лиш на Голготу привели.
Для більшої скорботи й суму,
І ще для більшого поглуму
Вінець терновий одягли.
А натовп, люди ті лукаві!
Чи то з намови сатани?
Недавно ще кричали «слава»,
Тепер кричали «розіпни».
Син Божий дав себе розп’яти –
І пролилася кров свята.
А під хрестом стояла мати
І все дивилась на Христа.
На сина Божого дивилась
І Богу ревно так молилась,
Щоб він полегшив муки ті
І дав померти на хресті.
І плакала гірка печаль.
Їй теж було Ісуса жаль.
Пречиста Діва, Божа мати…
Вона не вміла проклинати.
Лиш сльози… Чисті, мов кришталь.
Вона молилась до небес,
Просила, щоб Христос воскрес.
До Бога вічного молилась,
І побивалась, і журилась,
Щоб сталось чудо із чудес.
Приніс ту звістку ангел днесь:
Христос воскрес! Христос воскрес!
І кожен Богу поклонився,
І кожен ревно так молився,
Бо смертю смерть він подолав
І нам життя подарував.
Мені б стриножити свій час
Я насолоджуюся тим, що я живу
У голосах розвесняного птаства.
Мені не треба більшого багатства,
Лиш горілиць лягти в густу траву.
Лиш нахилити яблуневу гілку
Й вдихнути запах того буйноквіту.
Я чуюся володаркою світу,
Що перелився трепетно в сопілку.
А негаразди… Я їх не боюся.
Вони були і будуть після нас.
Мені б лише… Стриножити свій час,
Допоки я удосталь наживуся.
І насміюсь, наплачусь, наспіваюсь,
Налюблюся, натішуся, а потім
Відділиться душа моя від плоті
Та й полетить. На рай не сподіваюсь.
Який там рай! І пекла забагато.
Заплачуть ті, котрі мене любили,
І ті, що мені прикрощі робили,
Бо доведеться знов когось шукати.
Я Богу дякую за плин мого життя,
За гіркоту червоної калини,
За щирий усміх кожної дитини,
За перший гріх і перше каяття.
Збирати час розкидане каміння
Яка врочиста тиша на землі.
Що провіщає та сакральна тиша?
Ніч ходить по траві і по ріллі
І пише щось. На зорях дрібно пише.
А місяць прочитає й посміхнеться,
Бо він старий, все знає наперед:
Усе минеться, добре й зле – минеться.
Як та бджола, збирає вічність мед.
Яке святочне, тихе безгоміння…
Все знає мудрий місяць, та мовчить.
Збирати час розкидане каміння.
Та людство й те нічого не навчить.
Прозрій, людино, і послухай тишу,
І подивись на зорі у воді,
І прочитай, що ніч на зорях пише,
То може й помудрішаєш тоді.
Вставай, людино, годі тобі спати.
Забудь всі біди, більші і малі.
Дитя в колисці перехрестить мати…
То може й Бог озветься до землі…