Хай спокійно море засина
Тут така дощему млосна ніч.
Зіроньки на темнім оксамиті.
Хто ще не зазнав такої миті,
Вслухайтесь у моря тиху річ.
Море перехлюпується з небом.
Замовкає музика і спів.
І не треба непотрібних слів.
Краще пригорни мене до себе.
А за хвильним плеском – таїна.
Маяки десь світяться вогнями.
Хай собі минають дні за днями.
Хай лиш небо й море не мина.
Я до моря прагнула ще змалку.
Десь жило воно в куточку мрій.
А за нами підгляда русалка:
Заздрить нам чи може сумно їй.
Вдарила вона по пінній хвилі,
Аж озвалась ехом глибина.
Що ж, ходімо звідси, хлопче милий,
Хай спокійно море засина.

Море не спить
А море не спить,
А море шумить,
А море хвилюється
За мою долю.
Лиш легенько дихне,
Лиш спросоння зітхне.
Сумувати і гніватись
Я не дозволю.
Я йому заспіваю,
Йому посміхнусь –
І воно заспокоїться
І затихне.
Легку хвилю гойдне,
Голубінню сяйне,
Поморочиться трохи
Й затихне.

Пісня хвиль
Море хвилі колисало,
Колискову їм співало.
Та вони не засинали,
Пустували і пірнали.
Хвиля хвилю доганяла,
Сміючись, переганяла.
Хвилі галас здіймали,
Хвилі вітер гукали.
– Де ти вієш, ситий лежню?
Збуди тишу прибережну.
Може спиш за валунами
Замість бавитися з нами?
Всіх нас море носило,
Дарувало нам силу.
Гарні наші забави, гей!
Все бурунить і пінить,
Нас ніхто не зупинить.
Ми свавільні, ми вільні, гей!
А вітер-вітрище
І реве, і свище,
А море нуртує,
А море лютує, гей!
Кожна з нас любить простір,
Все у нас дуже просто,
Але зовсім не так, як у людей.

Розмова з Нептуном
– Про що задумався, Нептуне?
Чи ти вже в морі не владика,
Що хвиль бентежних сила дика
Ось-ось вже море з місця зсуне?
Чом упокорити не можеш
Ті хвилі, що на гори схожі?
І цар морів і океанів
Сміється: – Чом не можу? Можу.
Та я ще сам їм допоможу.
Нехай собі побешкетують
І буйну силу хай відчують.
Нехай старе правічне море
Все перевернуть, то не горе.
Даю їм час від часу волю
І не картаю за сваволю.
Хай бешкетують, хай розважаться,
А потім лагідно так вляжуться,
Що й не повіриш, що це ми
До неба бурили шторми.
– Скажи, кудлата борода,
Чи не бува тобі шкода
Людей і їхніх кораблів,
І їхніх мрій, і їхніх слів?
– Я їх по-своєму люблю.
Нікого даром не топлю.
Та часом, зізнаюся, мушу,
Хоч може й гріх беру на душу.
– А в тебе є душа? От диво!
– От бачиш… Знов несправедливо
Мене людина обража.
Чи у Нептуна є душа!
Якби я душу загубив,
Хіба ж би море я любив?
А моряків? А кораблів,
Що відірвались від землі
І линуть, як ті чайки білі…
Такі бентежні, буйні, смілі,
Як мої хвилі.
– Чому ж погрожуєш штормами?
– Бо ті зухвальці часто з нами
Собі жартують. А русалку,
Котру я вибавив ще змалку,
Беруть на глум.
Хіба ж не сум?
– Нептуне, ти ж прадавній дід.
Хіба ж не сором?
Чи ж до людей звертатись слід
З таким докором?
Чей ображатись на людей
Тобі не личить.
Ходімо краще до дітей.
Он вони кличуть.
Ти заховай свої шторми,
Приборкай хвилі.
Ходімо бавитись з дітьми,
Поки ще в силі.
Он чуєш? Кличуть Нептуна.
Яка то втіха!
Спокійно море засина,
Як лагідь тиха.