Проліски
Стояли хлопці на трасі,
Продавали проліски в грудні.
Щось змінилося в просторі й часі,
У сучасному і в майбутньому.
А я їду до міста Лева
І везу вже грудневі проліски.
Де ж ти, вереда-королева?
Не ховайся у казку боязко.
Я тобі подарую квіти,
Що розквітли зимі на глум,
Ти їм будеш, як я, радіти
І забудеш і злість, і сум.
І не треба мені твого золота,
І не треба мені нічого.
Квіти в’януть не тільки від холоду,
Квіти в’януть від слова гіркого.
А батько клепле коси…
Співали півні. Починався ранок.
Роса сріблилась на траві і квітах,
На схилених додолу мокрих вітах.
Туман стелився, мов м’який серпанок.
І я стояла в тім сумнім серпанку.
Від холоду тремтіла й була боса.
Купались ноги в світанкових росах,
А я шептала: – Доброго вам ранку!
І вам, поля, і вам, садки зелені,
І сонцю, що вже вмилося росою!
Воно сьогодні сходило й для мене,
Щоб день новий наповнити красою.
Привіт тобі, нова розкішна днино!
Неси всім радість і нікому горя.
Ти, річечко, неси мій спів до моря –
І хай його почує Україна.
І дівчина, що жне пшеницю в полі,
І хлопець, що по трасі мчить, як вихор,
І верби, що стоять без вітру тихо,
І вітром приколисані тополі.
Доброго ранку, лелечата босі!
Доброго ранку, небо синьооке,
Таке погідне і таке високе!
А там, в дитинстві, батько клепле коси…
Повернулась з дороги
Я вернулась додому з важкої дороги –
І до мене прибігла захекана рима.
Відігрілись нарешті натомлені ноги,
А зима зосталася десь там, за дверима.
Мене зустріла неприспана хата,
Кіт чужий зустрів мене на порозі.
Я й не знала, що я така багата.
І на очі мені навернулися сльози.
Я без хати своєї якась незахищена,
І вона без мене сумує, я знаю.
І тепер не страшна ніяка хвища нам.
Я вдома! Відновлюватись починаю.
Я сяду собі у своїм фотелі,
Буду пити чай, а можливо, що каву.
Вдома краще, ніж десь у якімсь готелі.
Я таки одурю свою долю лукаву.
Бо вона хотіла б лише мандрувати.
Ну, а я втомилася, з мене досить.
Буду відпочивати, ледачкувати,
Доки серце нових доріг не попросить.
А воно попросить, не забариться,
І тоді я знову кудись помандрую.
А поки що чайник зі мною свариться,
Що я забула його й не чую.
Я боюсь сполохати нову мрію
І розігнати нові гадки.
Ось зараз, руки трохи зігрію –
І напишу найкращі свої рядки.
Вечір на селі
Додому з пасовиська йшли корови.
Їх гнали діти, невсипущі діти.
На землю сходив вечір чорнобровий,
Шуміли верби й гнули довгі віти.
Задзвонить скоро молоко в дійниці,
Запахне хлібом й картопляним духом.
Вже висипало небо всі зірниці,
Накрило землю, наче капалюхом.
Десь гавкав пес, бездомний та голодний,
Роса вже впала на траву й на квіти,
Вже по домівках розійшлися діти.
Зійшов на землю вечір прохолодний.
За ним і ніч – зеленокоса мавка.
Зірок вже повну пелену набрала.
Знічев’я десь сусідський пес загавкав.
Скрізь тиша. Тільки співу бракувало.
Синів і дочок зачекались мами.
Вони у клубі, скоро вже прийдуть.
Уже не йдуть плугатарі з плугами.
Хрущі ж гудуть. І досі ще гудуть…