Живи у спогаді моєму
Чому розсердилося море?
Того ніхто не зна.
Бо його радощі і горе –
Одвічна таїна.
І розпустило хвилі-гори,
Об берег розбива.
Чому розсердилося море?
Таке із ним бува.
І наполохалися чайки,
Кричать, мов на біду.
А я до моря теплим літом
Прощатися іду.
Бувай здоров, Нептуне-діду.
Не сердься, все мине.
Я може ще колись приїду,
Не забувай мене.
Монети кину, як годиться,
Бо так вже повелось.
Хитрюще море, як лисиця,
Сяйнуло, розлилось.
Таке ласкаве і грайливе,
Здавалося б, вода…
Таке принадне і звабливе,
Аж кидати шкода.
Та треба їхати додому.
Пора мені, пора.
Ти ж зоставайся в світі тому,
Де кожен день – як гра.
Ти залишайся синім, чорним,
А часом голубим,
Живи у спогаді моєму,
Як молодість, як дим.

Настроєві замальовки

Визволи нас від лукавого
По кав’ярнях не ходжу – не маю часу.
Цінувати навчилась і час, і гроші.
Не люблю виставляти себе, як прикрасу.
Милуватися нічим, мої хороші.
По кав’ярнях не ходжу, по барах теж.
Чорну каву п’ю собі в себе вдома.
Мого прізвища в енциклопедіях не знайдеш,
Я поетеса не дуже відома.
Та про те не шкодую і тим не журюсь.
Та зате ні від кого я не залежу.
Не лукавлю, ні перед ким не хилюсь,
З висоти духовності за світом стежу.
Я за гріш свою душу не продаю
І не пишу вірші на задані теми.
Є у мене, звичайно, свої проблеми.
Перед ними навколішках не стаю.
Їх вирішую, як тільки можу, сама,
У своїй сім’ї, у своїй родині.
Щось вдається, щось є, а чогось нема,
Бо мені – так самісько, як кожній людині.
Не гірше й не краще, а є – як є.
Та не скаржуся й не нарікаю на когось.
Богу дякую, що дарував мені голос,
А все інше, погане і добре – моє.
Я живу, як усі невідомі поети.
Вони мають скарби, а насправді – бідні.
Їм належать зірки, і сузір’я, й планети.
І володарі з них, якщо чесно, гідні.
А насправді в кожного кусочок світу,
І туди не пускають вони нікого.
Там повнісько любові, і щастя, й привіту.
Там поети собі розмовляють з Богом.
Я аршином совісті чесно міряю
І свої вчинки, і вчинки чужі.
Вірую в Бога, в людину вірую.
Та спини нас, Боже, на рубежі.
Будь до нас милосердний, Господи мій.
Не карай правого, прости неправого.
І немудрого, й мудрого ти зрозумій
І визволи, Боже, нас від лукавого.

Хочу стати дивачкою
Ті поети – якісь диваки, якщо чесно.
Про кохання мріють, у снах літають.
Але вірші писати – це так чудесно,
Особливо, коли ті вірші читають.

А коли хтось шукає у ваших книгах
Ті рядки, що комусь запали в душу,
Отоді по-справжньому я щаслива
І писати можу, й писати мушу.

Тільки де зачерпнути отого дива?
І з якої річки? З якої криниці?
Щоб та мова чиста була й правдива,
Щоб відкрила людям свої таємниці.

Прочитає хтось – щоб йому одразу
Стало легше жити на білому світі,
Щоб забув і кривду, й тяжку образу
І щоб захотілось добро творити.

Без поезії жити ніяк нам не вдасться,
Ким би ви не були: продавчинею, швачкою.
Писати вірші – яке це щастя.
І я також хочу стати дивачкою.

Не хочу фарбувати сивину
Візьму і підфарбую сивину.
Тебе не одурю. Себе саму.
А може час? А може свої роки?
Яке там! Додала собі мороки.
Нехай вже краще буде так, як є.
Що прожила – те все було моє.
А те, що голова моя вже сива…
Це свідчить, що і я була щаслива.
Зазнала втіхи, любощів, розлук,
Було, що й щастя вислизало з рук,
А потім знов ловила на льоту.
Це значить, не жила я безтурботно.
Було мені і холодно, й спекотно.
Було до співів, танців й до плачу.
Тепер за все сивинами плачу.
Не буду фарбувати сивину.
Люби мене таку, таку одну.
Не хочу дарувати штучну вроду.
Я сивину несу, як нагороду.

Впусти до хати ніч
Ти відчини, впусти до хати ніч.
Їй так самотньо, холодно і лячно.
Ти вислухай її спокійну річ –
Вона тобі довіку буде вдячна.
А я одна. Весела чи сумна –
Нікого це, як бачиш, не обходить.
До мене ніч на каву теж заходить,
Та їй зі мною нудно, бо вона
Казки свої розказує охоче,
А я чомусь їх слухати не хочу.
Тоді вона розсердиться і йде.
То може когось іншого знайде.
Ти їй, здається, більше підійшов би.
Ти чомусь любиш нереальний світ.
І справжній, і казковий, і немов би
Вернувсь до тебе із минулих літ.
То може десь і я у тому світі,
Такому ж нереальному, як ти…
Самій аж захотілося зайти
Й побачити себе в минулолітті.
То ти відчиниш? В хату ніч зайде.
Її не бійся. Вона лиш примарна.
Від неї захищатись – справа марна.
Вона до твого серця шлях знайде.
То я лише до болю прагматична
І не люблю сумних її гадок.
Ніколи не любила загадок.
Хоча любов – це загадка одвічна.