Ми є!
Ми є! І ми були! Ми вічно будем!
Бо так нам Бог у Всесвіті накреслив.
Поклонимося лицарям воскреслим
І їхню славу й велич не забудем.
Якщо ж забудем, то нема нам прощі,
Не буде нам ніякого спасіння.
Допоки вітер прапор наш полоще,
Надія є на наше воскресіння.
Єдиний порух і єдиний подих.
Серця і душі злиті воєдино.
Служити Україні – це не подвиг,
Це сенс життя розкутої людини.
Лицарство стане
Розказуйте дітям історію рідного краю.
Пісні і легенди хай знають вони в сповитку.
Любіть Україну, бо кращого краю немає.
Любіть її радість і кожну сльозину гірку.
Її боронили Богун і Нечай, і Мазепа.
Її захищали Сірко і Хмельницький Богдан.
Лишили Дніпро нам і обшир безмежного степу,
І горді вершини, що думи співають вітрам.
І скрізь по землі слід козацької вічної слави.
Високі могили, котрі ще ніхто не розрив.
На пагорбах величчю сяє столиця держави,
І дивиться Либідь, і Кий, і Щек, і Хорив.
Любіть Україну і горді Тарасові думи,
Ревучий Дніпро і калину у росах рясних.
Спиняйтеся інколи у величавій задумі.
Живуть там легенди, і ви доторкніться до них.
Нехай промовляють вони у безхмарному леті
До ваших дітей і онуків, а може й до вас.
Славетна земля та, що родить співців і поетів,
І славне лицарство, що край боронило не раз.
Дай, Боже, нам жити під мирним і сонячним небом,
Орати і сіяти в полі добірне зерно.
Якщо ж доведеться боротися, земле, за тебе,
То стане лицарство, бо іншого нам не дано.
Про поетес
Горе одне з тими поетесами
І з їхніми музами юродивими.
Муляють вірші, такі непричесані,
Хоч може колись хтось назве їх правдивими.
А зараз вони такі недоречні,
Незручні і, якщо чесно, навіть небезпечні.
Хоч, правда, ті істини незаперечні.
Та все ж недоречні і небезпечні.
Куди їх подіти, отих поетес?
Як їх навернути на іншу віру?
Чи взяти в оренду шматок Сибіру?
Чи використати ще який-небудь прогрес?
А вони все пишуть й ніяк не вгамуються.
Не бояться ні вітру, ні грому, ні хмар.
Пишуть поетеси, а всі дивуються:
Рівний перед ними вівчар і цар.
Роздають наліво й направо титули:
Що хто заслужив, то те й бери.
Справжніх поетес ніколи не кликали
В замки, в палаци чи у двори.
А якби і кликали? То що з того?
Знали собі ціну і були горді.
Не міняли вони шматок хліба черствого
На ласі шматки й похвали акорди.
І тепер з тими віршами роби, що хочеш.
Друкуй – не друкуй – розійдуться по світу.
І як ти їм голову заморочиш,
Щоб вони славили нашу еліту?
І яку б придумати їм нагороду?
Ой, либонь, вже з ними не зробиш нічого.
Не напишуть вірші комусь надогоду.
Не напишуть навіть рядочка одного.
Непричесаний вірш
І знову ми свою історію
Переписуємо, перекроюєм,
Блазнюєм, сусідам своїм на догоду.
От тільки ніхто не спитав у народу,
Чи хоче він знову підніжками бути.
Про щось не сказати, а щось обминути,
А дещо так зовсім, навіки забути.
Нас били мечем, кров, як воду, точили.
А ми боїмося поранити словом,
Пробачте, правдивим. Либонь, не навчили
Ті довгі століття таки нас нічого.
Ну що ж, переписуйте і перекроюйте
Нашу історію, писану кров’ю.
Все, що було, неухильно спотворюйте,
За кров ворогам платімо любов’ю.
А може повернемося? Ще на брухт
Не викинули старі наші окови.
І зробимо мовчки у рабстві пут
Російське наріччя із нашої мови.
А що про Батурин скажете ви?
Чи обійдете його стороною?
Аби не вразити серце Москви,
Щоб не задзвеніти сльозою-струною.
Зате толерантно, зате без образ.
А Голодомор? Ну навіщо? Для чого?
У нас – як у нас. У нас – все гаразд.
Зате ми тепер всі віримо в Бога.
Навіть комуністи – не атеїсти.
Відійшли від статуту – зате з народом.
А шинку можна і в піст поїсти,
Комунізм збудувати за власним городом.
І пам’ятник Леніну, а можна й Сталіну.
Свобода? Все можна на Україні.
Хіба ж розумніші з роками стали ми,
Якщо пам’ятник поставили Катерині?
Народе, отямся, бо сором пече.
За що ж тоді гинули наші герої?
А кров не висохла, й досі тече
В Батурин, з-під стін далекої Трої.