Бувальщини, небилиці та всякі дурниці
Дем’янова слава
Добра слава за Дем’яном
По селу ходила,
Бо не одна молодиця
Від нього вродила.
Аби тільки молодиці,
А то ж і дівчата.
Всі трималися Дем’яна,
Як квочки курчата.
Ходить по селу Дем’ян,
Наче по Едемі.
Або як отой султан
У своїм гаремі.
Та були і у Дем’яна
Пікантні моменти:
Не платив їм на дітей
Жодних аліментів.
Та й ніхто не подавав,
Бо даремна справа.
Бо в Дем’яна тільки й того,
Що та його слава.
Річ у тім, що той Дем’ян
Не хотів робити.
Тільки й того, що він міг
Лиш жінок любити.
Ні до якої роботи
Був Дем’ян невдатний.
Навіть довідку дістав,
Що не працездатний.
Та Дем’яну все байдуже.
Жіноцтву – тим паче.
Смакувало йому дуже
Те життя ледаче.
Та горілкою частує,
А друга – борщем.
Добре те, що хату мав він,
Не жив під кущем.
На вареники – до Олі,
На млинці – до Галі.
І не журиться Дем’ян,
Як житиме далі.
Але й те, скажу вам, штука.
Не можна без того,
Бо ніяка ще наука
Не втяла такого,
Аби жінка без мужчини
Дитину вродила.
Мусить бути та взаємна
Чоловіча сила.
Чи в пробірці, чи в… Пробачте,
Знаєте у чому.
Бо інакше не вдавалось
Вродити нікому.
А літа, як по воді,
Так собі спливають.
Вже Дем’яна молоді
Дідом називають.
А бодай вам – той сміється.
Та й не обізвався.
А як в дзеркало заглянув,
То й сам здивувався.
Сиві вуса, сиві скроні,
Ще й лисина світить.
Отаке воно буває
На білому світі.
Отут Дем’ян задумався.
Вперше зажурився,
Що свій час давно прогавив
Та й не оженився.
Галя замужем давно,
З онуками Оля,
А Дем’янові така
Випала вже доля.
Тільки доля ні до чого.
Треба було дбати,
Щоб була не тільки хата,
Але щось і в хаті.
Аби жінка з діточками
Та добрії люди.
А Дем’ян, як вовкулака,
Білим світом нудить.
Ні дружини, ні родини,
Сам, як той бурлака.
Тільки слава та зосталась,
Який був гуляка.
«Дай-но, – думає Дем’ян,
– Зайду до Одарки.
Може чарочку наллє
Або хоч півчарки».
Дарка – гарна молодиця,
Як і з рожі квітка.
І, як на гріх, виглянула
Ще її сусідка.
– Вже мені на тих старих
Дивитись обридло.
Був же парубок, як дзвін,
А став, як страшидло.
Важко в таке повірити,
Що ходив до мене.
Подивися, яке воно
Гидке та мерзенне.
Й до Дем’яна зір звернула.
– Щось хотів, Дем’яне?
– Вже нічого. Та й поплентавсь
Без горілки п’яний.
Дарку роки не беруть.
Що там їй ті роки!
Прожила без чоловіка –
Не знала мороки.
Намалюється, вбереться –
Та й ходить, як пава.
– А щоб тобі колька в серце!
– А щоб ти пропала!
Як таке сказати можна?
«Гидке та мерзенне»…
Та раніше жінка кожна
Вибігла б до мене.
А як колись щебетала!
А як колись мліла!
Отака жіноча вдача –
Проста й зрозуміла.
Піду знову я додому,
В нетоплену хату.
Жодна ще мені дитина
Не сказала «тату».
Півсела моїх дітей!
Боже ти мій Боже!
Є й таке, що, як дві краплі,
Геть на мене схоже.
Подивлюся – і те моє,
І он те, здається…
І ніхто до свого тата
Вже не признається.
Ні сорочки перепрати,
Ні їсти зварити,
А як вип’ю, то й нікому
Навіть насварити.
А оті, у котрих вдома
Є жінки сварливі,
Нарікають і не знають,
Що вони щасливі.
Якби жінка насварила,
Ще й нагодувала,
А ще потім в чисту постіль
Біля себе вклала,
Тоді був би я щасливий,
Тоді б не журився.
Ах, який же був я дурень,
Що не оженився.
Була б жінка чепурненька
І дітей черідка.
І в шинок таки ходив би,
Але дуже зрідка.
Може б тоді по селі
Менше б волочився.
Ах, який же був я дурень,
Що не оженився.
Отак собі міркував,
Голова чемріла,
Бульбу не допильнував –
Аж йому згоріла.
Собі їсти готувати –
То не хлопська справа.
От до чого довела
Дем’янова слава.
А ви, хлопці-молодці,
Те на вус мотайте
І про славу Дем’янову
Добре пам’ятайте.
Мати жінку і родину
Може й не сучасно,
Але, хлопці, головне –
Оженитись вчасно.
«Спрут»
Всі те знають, що в нас криза
І велика скрута.
А полтавці ще для нас
Видумали «Спрута».
Як не маєш ти грошей
За воду платити,
То нема чого тобі
В туалет ходити.
То полтавці добре вміють,
Їх не ублагаєш.
Все відключать, перекриють –
І роби, що знаєш.
Їдуть хлопці із Полтави
Та й горілку смалять.
Придумали того «Спрута»
Й самі себе хвалять.
– Ах, які ж бо ми розумні,
Які ж ми хороші.
Добре, що на тому можна
Заробити гроші.
Може нам відмовитися
Від водопроводу?
Із потічків і джерел
Будем брати воду.
Замість туалету в ліс
Будемо ходити
І на вигул діточок
Будемо водити.
Як придумають на нас
Ще якусь холеру,
Ми з родиною підем
Жити у печеру.
Хай на вогнищі дружина
Нам обід готує,
Бо цивілізація
Дорого коштує.
Щось природа зберегла
Й для нашого Львова.
Є у нас неподалік
Печера Медова.
Треба приватизувати,
Щоб хто не обскочив.
І не буду я дурним
Голову морочив.
Шкода, мамонтів нема.
Розжилися б люди.
Що зима? Яка зима?
Ще і літо буде.
Будем пити та співати,
І писати вірші.
Жили ж предки у печерах.
А хіба ми гірші?
Нам не треба килимів,
А ні тих сервантів,
Не боюся я злодіїв,
Ані спекулянтів.
Діти лазять по деревах
Ще ліпше, як мавпи.
Я б додому не вернувся,
Хоч і гроші мав би.
Трохи грошей зароблю,
А трохи позичу,
А таки отих полтавців
У гості покличу.
Вип’єм з ними по чарчині,
А потім по другій.
– Бачте, хлопці, не злякались
Вашої наруги.
Криза нам не дошкуляє
І ніяка скрута,
І не боїмося більше
Ми вашого «Спрута».
Податкова от на хвіст
Може нам упасти.
Може нашу нерухомість
Податком обкласти.
Але поки що живемо
Мирно і спокійно,
Боремось за виживання
Дуже енергійно.
А вам чесно я скажу:
Плем’я ви ледаче.
Туалет перекривати –
Діло не козаче.
Чим уславилась Полтава,
Усі добре знають.
Будьте певні, добрим словом
Про вас не згадають.
Бо якби ви, як колись,
Були козаками,
Воювали б з ворогами,
А не з шарпаками.
Розумію, платять гроші –
Треба заробити.
А не страшно вам що пики
Хтось може набити?
Думаєте, галичани
Не втяли б такого?
Та у них є власний гонор,
А у вас – нічого.
Ви, дівчата й молодиці,
Добре пам’ятайте:
Як до вас прийде багатий,
В нього запитайте:
– Де ти грошей заробив?
Тільки без секретів.
Чи не витягнув ти їх
З наших туалетів?