Полотна

В синім небі лебеді ячали…
Горіла ватра у весняних росах,
Яскріла квітка у дівочих косах.
І тугою захмарене чоло.
А більш либонь нічого не було.
Дуби схилили крони у біді.
Лежали хлопці, гарні, молоді,
Постріляні. Уся повстанська чота!
Ніхто не ворухнеться. Пробі! Хто там?
Поворухнувся недобитий ворог.
Лице у нього чорне, наче порох.
Поводив каламутними очима.
Вже смерть стоїть у нього за плечима,
А він ще тягнеться до кобури.
Умри, негіднику, скоріш, скоріш умри.
Її побачив. Очі повні люті
Туманяться у смертній каламуті.
Упав. Кінець. Нічого вже не зможе.
Помилуй і спаси нас, милий Боже!
Що їй робити? Боже, що робити?
Скажи, як ворогів своїх любити?
Вона була у розвідці. Прийшла –
Й побачила таке, що не збагнути.
Хотіла їм у душі зазирнути,
Але в собі відваги не знайшла.
Не плакала. Закам’яніли сльози.
Стояла мовчки, непорушно так,
Немов скорботи невблаганний знак
Прив’їждженій епохами дорозі.
Ще вороги повернуться сюди.
Вона це знала, серцем відчувала.
«Тікати треба. А куди? Куди?»
Заклякла й порятунку не шукала.
Вони лежать… Як їх залишить тут?
Куди піде? Не зможе і не сміє.
Вона крізь біль все добре розуміє,
Та буде з ними. В тому її суть.
Вона клялась боротись до загину
І присягу не зломить, смерть прийме.
Вони – за самостійну Україну.
Марія теж. Всі муки їх візьме.
Ось віз заторохтів. – Напевно, їдуть.
Своїх забрати. Наших тут залишать.
Кругом така німа смертельна тиша.
Хто сміє ту порушувати тишу?
Ускочила в землянку. Заховалась.
На що вона в душі ще сподівалась?
Що ворог не загляне? Не знайде?
Вже порятунку не було ніде.
Стояла біла, наче та стіна.
Тримала зброю і чекала ката.
Їх так багато, а вона одна.
За всіх полеглих то мала заплата.
Але кількох вона таки вкладе.
Її рука здригнутися не сміє.
Замало куль. Вона це розуміє.
Щось і для неї доля ще знайде.
Стояла мовчки. Чула голоси,
Брутальні і лайливі. Щось шукали.
Їй тільки ще б напитися роси…
І виглянула… Мертвих роздягали…
Це де таке ще бачено й коли?
Невже це кодло і справді сатанинське?
В них щось було… Таке не українське,
Таке не людське… З пляшки щось пили…
І реготали. Щось кричали тупо.
Їм байдуже, що поряд стільки трупів.
Свої й чужі… Ніякої печалі.
А в синім небі лебеді ячали.
Картина гідна для самого пекла.
З грудей у неї вирвалось зітхання.
А днина ж то була! І гарна, й тепла,
Така весняна і така… Остання.
А болю того стільки на землі,
Що і на небі мусить відгукнутись.
Ще б їй до уст коханих доторкнутись
Устами спраглими, як мамині жалі.
О, Боже, хтось іде. Чи пронесе?
Ні, не пронесло. – Эй, сюда, ребята!
І – постріл. Влучний. От, здається, все.
І на одного менше стало ката.
І другий впав. І третій… Скільки ще?
Нема патронів! Не розрахувала.
Хоч би один для себе заховала.
Чому у неї так болить плече?
Та це тепер не так уже важливо.
– Ребята! Девка! Вот так повезло.
– Красивая. – А наших уложила
Троих. Ось воно, зло, те сатанинське зло.
Роса – не сльози, сльози – не вода.
У голові дзвенить, у скронях тисне.
– Ну что ты там? Тащи ее сюда!
І жодного патрона, як навмисне.
Її тягнули, власне, волокли
І кинули, розтерзану і босу,
І кинули в терпку холодну росу.
Ще щось кричали, щось з горла пили.
Вціліла квітка у дівочих косах.
Надії не було на порятунок
Або на смерть – на кулю чи на труну.
Кривавий слід ще пломенів на росах.
І раптом постріл. У саміські груди.
Хтось обірвав її пекельні муки.
Вона лежала, розпростерши руки.
І серед москалів знайшлися люди.
Ще вдячно посміхнулась – і затихла.
Усі заметушились, закричали.
У синім небі лебеді ячали.
Вона в житті нічого ще не встигла.
А чоловік стояв, німий і сивий,
В його руках диміла ще рушниця.
Йому так часто його донька сниться…
В них п’яна похіть набирала сили.
– Что ты наделал? Мать твою… І вдарив
Старого в карк. – Испортил всю малину.
Він їхню похіть пострілом затьмарив.
А ще побачив голубу хмарину.
«Ее душа» – старий собі подумав, –
Й заплющив очі. Його все ще били.
Вони в житті нікого не любили.
Він знепритомнів, може, обезумів.
Вони брутально лаялись, кричали.
– Какая девка! Ах, ты, старый хрен!
Час не зберіг ні прізвищ, ні імен.
А в синім небі лебеді ячали…

Згасала ватра. Ще жарина тліла.
Довкола тиша, лиш вороння карка.
Вона лежала, гарна, як русалка.
Ніхто не смів торкнутись її тіла.
Неподалік лежав її коханий,
Дивився в небо карими очима.
У кожного відвага за плечима.
Що він сказав у подих свій останній?
Озвалася налякана пташина.
Комусь зозуля роки рахувала.
Земля тужила, ні, земля ридала
І кучері хлоп’ячі ворушила.
Тут і москаль лежав, своїми вбитий,
За те, що обірвав дівочі муки.
І на старого піднялися руки,
Бо то були не люди, а бандити.
Хто там крадеться між кущів і сосен?
Хто там іде у царство непокори?
Над ними нахилилась неба просинь,
Та їм вже не зарадити ніколи.
То мати йде. Либонь, її шукає.
Знайшла – і мовчки впала на коліна.
Вона до неба руки простягає.
Її молитва вічна і нетлінна.
Вона живе у просторі і часі.
Бо матері ніколи не вмирають.
Молитви їхні милують, карають
І в Бога просять пекла або раю.
Стояла на колінах і молилась.
Молилось серце, виповнене вщерть.
На неї мовчки з-за сосни дивилась
Та невблаганна, та жорстока смерть.
І врешті вийшла до сумної жінки
Й заговорила з усміхом лихим:
– Сьогодні в мене немалі ужинки.
Бо що життя? Воно, неначе дим.
Було й нема. А скільки того цвіту!
Ти не повіриш: часом жаль самій.
Зовуть мене володаркою світу –
І не дарма. – Хизуєшся? Не смій!
То царство не твоє. То царство духа.
Іди, шукай поплічників своїх.
Земля на груди ляже легким пухом,
А люди пам’ятатимуть про них.
Йди звідси, бо над ними ти невладна.
Свого ужинку ти тут не знайшла.
Стояла смерть, безсила, безпорадна,
Постояла ще трохи та й пішла.
Вже поночі було. Вже зовсім смеркло.
Зітхнула мати та й пішла в село.
Вони лежали, горді і безсмертні,
У них жалю і страху не було.
Їх поховали. Всім селом зійшлися.
Було це небезпечно, кожен знав.
Та всі прийшли, героїв не зреклися.
І тихий спів, як плач гіркий, лунав.
Співали «Вічну пам’ять». Мати стерпла
І вже рясних не витирала сліз.
А потім заспівали «Ще не вмерла» –
І зашумів, і обізвався ліс.
Не зміряти скорботи і печалі.
Схилились сосни і дуби сплелись.
А в синім небі лебеді ячали.
Вони ще прилетять сюди колись.
Пройде ще час. Оновиться руїна,
Відродиться держава на віки.
І наша незалежна Україна
На їх могилу покладе вінки.