сумних мелодій
Ой, загуди, голубоньку (за мотивами народних пісень)
Пливе човен по Дунаю,
А я собі журу маю.
Журу маю – не журюся,
З голубоньком зговорюся.
Голубочку, голубочку,
Чого сидиш на дубочку?
Чого сидиш та й не гудеш?
Чи за мною тужить будеш?
Як я селом не пройдуся,
Як до тебе не озвуся,
Чи затужиш, чи загудеш?
Чи згадаєш, чи забудеш?
Вип’є вітер росу пізню.
Пошукай там мою пісню.
Десь вона тут ходить боса
По холодних пізніх росах.
А як ти її почуєш,
А як з вітром заночуєш,
То загуди, голубочку,
На зеленому дубочку.
Навічну пам’ять колишній моїй свекрусі Фроловій Зої Василівні, що після розлучення з
моїм чоловіком все ж залишалася моєю свекрухою
Ви так тихенько відійшли у спокій.
Для вас назавше зупинився час.
Все, що було, нам не розкажуть роки.
Все, що було, залишиться для вас.
Ви з фотографій, молода і гарна,
Докірливо дивилися на нас.
Життя перекроїти – справа марна:
Для вас назавше зупинився час.
Прощав священик вас із невістками,
З онуками і з вашими дітьми.
Хоч ми давно вже поріднились з вами,
Та офіційно не родина ми.
Людина завше на землі лишає
Свій непомітний чи помітний слід.
І правнуки вже ваші підростають,
А ви пішли у той незнаний світ.
А ви життя так пристрасно любили,
Єднали всю родину за столом.
Ви зла, мабуть, нікому не зробили,
Хоча і не боролися зі злом.
Лежали ви, покірна й безборонна.
Хмарина з неба пролила сльозу.
І виросте нова могила чорна,
Лишаючи нам біль і тихий сум.
Лягли вінки. Розходилися люди.
І якось раптом зрозуміла я,
Що вас ніколи більше вже не буде,
Моя свекрівка, що вже не моя…
Наші втрати
Я канони порушу
І риму теж,
Напишу вірші зболені,
Неримовані.
Про стару нашу грушу,
Про скупість меж
І пророки знедолені
Й руки зморені.
Тут жила моя мама
І батько жив.
Їм літа посміхалися,
Часом плакали.
Пахло літо медами
Солодких жнив,
А зима, розгулявшись,
Пахла святами.
Розліталися діти.
Стелився шлях,
Недалечко одним,
А іншим – між люди.
Тільки мамині квіти
У квітниках
Сумували за тим,
Чого більше не буде.
Сумувала матуся.
Сльоза в очах.
Хата спомином повнилась,
Тепла хата.
Я до мами горнуся
В далеких снах,
Б’є життя, не жаліючи.
Біль і втрата…
От пиши тепер вірші.
Кому вони?
Хоч і будуть зболені
Чи веселі.
І злітаються роки,
Як наші сни.
Та нема вже батьків,
Нема оселі…
Осінні мелодії
А я за літом шкодувала
Зійшла на землю тепла осінь.
Казали люди – золота.
А я дивлюся ще і досі
Через літа, через літа…
Й тоді була та сама осінь.
Журилась в річечці вода.
Стояла я, мала і боса.
І літа так було шкода.
І тих пташок, що відлетіли,
І тих квіток, що відцвіли…
А ще ж то будуть заметілі,
А ще ж то будуть віхоли.
А поки що ще можна босій.
Холодні тільки вечори.
Сміється з мене тиха осінь
І ронять листя явори.
Встелила осінь всі стежини –
Приготувалась до зими.
І сумно дивляться жоржини
На кольорові килими.
Я все ще літа шкодувала.
Я ще любила, ще цвіла.
А осінь смутку додавала,
Бо осінь добре пам’ятала,
Як боса я була й мала.
Якась пташина щось кричала,
Кружляло листя у воді…
А я ж дивилась і не знала,
Чи то тепер, чи то тоді…
Десь моя любов з дороги збилася
Що ж тепер?.. Переживаю заново
Ті слова, що ти колись казав.
Осінь ходить, лагідна, каштанова,
А в очах туманиться сльоза.
Вже холонуть буйні трави росяні,
Не знайти тепла у холодку.
Можна заховатися від осені
В прибраному до зими садку.
Тільки осінь й тут вже потрудилася.
Барвами фарбує сад і ліс.
Десь моя любов з дороги збилася,
Десь на возі їде без коліс.
Я пошлю коня золотогривого:
Приїжджай скоріш, бо час мина.
Втратити не хочу й дня щасливого
Й залишить з осінню одна.
Квіткове танго
Вже ходить осінь по землі,
Холонуть ранки і розлуки.
Листок у вітру на крилі
Летить в мої схололі руки.
Зі мною поруч ти стоїш,
І серце так нестримно б’ється.
Ти щось від мене ще таїш,
Але сказати доведеться.
Осінні квіти
Даруєш ти мені.
Осінні квіти…
Вони такі сумні.
Осінні квіти
Небавом відцвітуть.
Осінні квіти
Шепочуть: «Не забудь».