Я не шкодую, що була твоя
Чи хтось тебе любив ще так, як я?
Була я від народження твоя.
Було це чудо з чудес,
Була це воля небес.
А ти забув навік моє ім’я.

Ти не приходь у мої сни. Не смій!
Ти від минулої весни не мій.
Забула руки твої,
Забула губи твої.
Ти без любові проживи – зумій.

Забула я тепер твої слова.
А тільки пісня та чомусь жива.
Ми сумували удвох,
Тебе чекали удвох.
Пробач, але любов завжди права.

Не знала я: це ти чи може я.
Я не шкодую, що була твоя.
Нехай минають роки,
Звучить для мене таки,
Як дивна музика, твоє ім’я.

Не треба нещирих зітхань
Ти скривдив мою любов.
Навіщо ти це зробив?
Краще б ти просто пішов
І слід би свій загубив.
Не треба нещирих зітхань
І болісного жалю.
З мене вже досить страждань,
Більш я тебе не люблю.
І спогад я свій розвію
Десь там посеред планети.
Я більше тобі не вірю
І знати не хочу, де ти.
Хай доля до тебе буде
І лагідною й співчутливою.
На світі є добрі люди,
Між ними я буду щасливою.

І щаслива я стану тоді
Дивуються, що на душі вже осінь,
Я ж вірші про любов пишу і досі.
І зацвіту чи вперше, чи востаннє,
Виспівую, оспівую кохання.
Я сумую за кожним листком,
Я шкодую за кожним рядком,
Котрий не пішов між люди,
Бо йому вороття не буде.

Я дякую і долі, й вишині
За кожен день, дарований мені,
За кожну квітку, кожну тополину,
За осінь і за весну журавлину.
Може слово (його не зречусь)
Наворожить кохання комусь,
Може пісня весняного лету
Подарує натхнення поету.

Не знаю, скільки літ мені судилось.
Аби лиш моє серце не сходилось,
Все те, що заспіваю і напишу,
Все вам віддам, нічого не залишу.
А якщо мене біль запече,
Ти підстав мені дуже плече,
Ти подай мені руку в біді –
І щаслива я стану тоді.

Лиш тебе не віддам, пісне
Я така скупа:
Ні з ким не поділюся
Тим солодким зіллям,
Що сама надбала.
Вип’ю все до дна.
Вп’юся чи не вп’юся,
Та мені однак
Буде його мало.

Гляну з-під руки
На тернову далеч.
Страшно, але йти
Мушу через терни.
На мої роки
Налетіла галич
І склювала їх,
Як добірні зерна.

Щось ще в мене є,
Щось ще залишилось,
Жменя пелюстків
Того першоцвіту.
Ще не все моє,
Ще не все звершилось,
Ще не все вітри
Рознесли по світу.

Кину я вітрам
Те кохання пізнє.
Нате вам, несіть,
Хай дзвенить луною.
Лиш тебе не дам,
Моя зоре-пісне.
До останніх днів
Залишись зі мною.

Покута чи відрада
За що мені така покута –
Так часто бачити тебе?
Любов, як та гірка отрута,
І не сховаєшся ніде.
За що мені такі страждання,
Гіркі й солодкі водночас?
А те палке п’янке кохання…
Воно, як видно, не для нас.

За що мені така відрада –
Так часто бачити тебе?
Чи рада тому, чи не рада,
А серце рветься, серце жде.
Стою самотня біля хати,
А ти повз мене знов пройшов.
Та звідкіля ж тобі те знати,
Що це стоїть твоя любов?

Повторюю, немов молитву,
Твоє ім’я, твоє ім’я.
Хтось може виграє ту битву,
Тільки не я, тільки не я.
Бо я боротися не вмію.
Якщо не мій, то що вже тут…
Плекаю дивну свою мрію:
Щоб ти озвавсь коли-небудь.

Щоб раптом глянув ти на мене –
І зрозумів, і спаленів.
Любов – те марево огненне –
Тобі розкаже все без слів.
Непоказна і непримітна.
Таку побачиш – обминеш.
А та любов, що в серці квітне,
Не має меж, не має меж.