Хай задзвенять колишні солов’ї
Мені нічого легко не давалося.
Ніколи я не мріяла про рай.
Бувало, серце з туги розривалося,
Було, що веселилась через край.
Лише до самозречення любила.
Лише ніколи не була одна.
Де б не була і що б я не робила,
Звучала пісня – напнута струна.
Вона мене не зрадила ніколи.
Була в сльозах і в радості була.
Чужа біда і досі серце коле.
Якби могла, то всім би помогла.
І друзям, і чужим далеким людям,
І навіть ворогам – нехай їм грець!
Стоять літа твердим і гострим груддям,
І я – любові не підкупний жрець.
Нехай живе любов, свята і грішна.
Я оспіваю, оновлю її.
Нехай прийде весна позаторішня,
Хай задзвенять колишні солов’ї.
І зазвучить симфонія велична,
Підкорить все – немає на те ради.
Нехай живе любов, свята і вічна,
Лише без фальшу і лише без зради.
Не хочеться йти у зиму
Білі лебеді стоголосо
Прокричали мою розлуку.
Вже не літо і ще не осінь,
Тільки паморозь у душі.
Відведи від мене свій погляд,
Але не забирай ще руку.
Відведи від мене свій усміх
І тривогу приколиши.
Білі лебеді ще повернуться,
Як на землю весна злеліє,
Білі лебеді ще повернуться,
Несучи на крилах любов.
Тільки щастя моє не вернеться,
Хоч не раз ще серце зімліє.
Тільки крила вже не відновляться,
Щоб злетіти над буднями знов.
Білі лебеді стоголосо
Просурмлять щось мені у риму,
І спитає мене вітрисько,
Чом замислена і сумна.
Вже не літо і ще не осінь.
Так не хочеться йти у зиму.
А зима невблаганно близько,
І ще так не скоро весна…
Підкралось лихо
Ніщо не віщувало лиха.
Ніч була лагідна і тиха.
Світили зорі в вишині
Чи то комусь, чи то мені.
А може й так, що тій вербі,
А може й так, що і тобі.
Як те сполохане пташа,
Чомусь тривожилась душа.
А я у зоряний вінок
Вплітала вир своїх думок.
І мрії ті, що не збулись,
Що може збудуться колись,
І свої сльози, і пісні –
І гарно так було мені.
Про щось жоржини шелестіли.
Застерегти мене хотіли,
Хоча й не вірили самі,
Що кралось лихо у пітьмі.
І тихо хлюпнула вода:
– Біда.
Вона така ще молода.
Шкода…
Але вода – собі вода.
Хто її плескіт розгада?
Біжить собі до моря,
Не знає горя.
Так тихо, тихо
Підкралось лихо.
Підкралась зрада,
Хоч я й не рада.
Бо чому тут радіти?
Та куди її діти?
Чи по вітру розвіяти,
Чи у лузі посіяти?
Хай зросте дурманом –
Дівочим обманом.
Хай зросте вербою –
Дівочою журбою.