СЛОВО ПРО АВТОРА (САМА ПРО СЕБЕ)

Мені сімдесят… Це багато чи мало? Навіть важко сказати. Ніби й немало. Але,
якщо подумати… Якщо зважити, що в такому віці людина вже наче трохи мудрішає,
набирається досвіду, може щось комусь сказати і має що сказати, а воно вже наче і
ніколи… Отоді й здається, що сімдесят – це не так уже й багато. А втім, що про це
розмірковувати? Треба дякувати Богу й за те. А там вже – як буде. З такого мінору я
почала свою розповідь про себе. Хоча, якщо подумати, то нічого аж вкрай мінорного в
моєму житті немає. Скорше навпаки. Все-таки назбиралося вже трохи виданих книжок: і
поезія, і проза, і казки. А що не все з написаного побачило світ… Такі реалії. Все зовсім
банально: бракує коштів. Може колись… А може й ніколи. Хто те може знати, як воно
складеться. Тішуся з того, що вже є. Регалій не маю ніяких, зате маю своїх щирих
шанувальників, а це не так уже й мало. За них я дякую долі. А що сліпа… Тут вже ніхто не
винен. Так, видно, судилося. Тут вже журись чи не журись – нічого не зарадиш. Просто
треба намагатися і в такому стані робити все, що можна, аби в цьому житті не бути
зайвою, бути потрібною рідним і чужим, і тому широкому світові, котрий не винен у
наших бідах, але причетний до наших радощів. А прозріння… Воно приходить з віком: до
когось раніше, до когось пізніше, а до когось то може й ніколи не прийде. Як казали
колись, марний льос, марні сподівання. Та ми звикли вже сподіватися навіть там, де нема
надії.
То тільки так здається, що життя скупе. Воно щедро наливає з чари своєї
духовності: випий. Або хоч пригуби. Щоб не жити в такі безпровітній бідності. Жити без
розкішної машини можна. Цілком. Обійтися без розкішної фазенди чи великого будинку –
також можна. А от, коли в душі порожньо, тоді… Тоді теж можна якось жити. Але як? З
чим? Оце питання з питань, найголовніше. Ні, не проміняла б я своє життя на чиєсь інше.
Воно в мене нелегке і цікаве. І таки моє.
А прозріння? Воно приходить до людини у будь-якому віці, або не приходить
ніколи. І це вже зовсім не важливо, чи людина зряча, чи сліпа, бо це прозріння духовне.
Тоді людина починає бачити світ зовсім по-іншому, по-новому. Їй відкривається щось
таке, що раніше ніколи не вражало, вона й не підозрювала, що таке існує, а тепер…
Прозріла – і побачила… Найчастіше прозріння приходить з роками. Тоді світ бачиться в
кольорах. А ви думали, що кольоровий світ і кольорові сни бувають тільки у молодих? Ні,
дорогі мої, ні. Бо молодим що? У них все ще попереду. Багато, просто-таки безмір часу,
котрого можна не берегти. І кольори можна не помічати. А коли людина входить у свій
вік, то розуміє, що часу у неї не так уже й багато, і вчиться той час берегти і цінувати. А
кольори… Вони набувають особливої яскравості, бо це ж прощання. Прощання з чим?
Хто зна… Запитаю у себе й сама відповім: чи я щаслива? Безперечно. Щаслива? Будучи
сліпою? Так.
Була війна. Довкола сіялося лихо і смерть. І я… Я також була. Сліпа дитина на
селі. Осліпла від менінгіту. А лікарі? Які лікарі? Війна ж… Був один. Єврей. На той час
був з родиною в гетто. Німці випускали на дві години до хворих. То була моя доля. Потім
її розстріляли. Разом з тими, що в гетто…
Після війни був ще Філатов, але то вже не була моя доля – було запізно.
В нашій хаті поселилася безнадія. І плакала моя бідна мати. Їй було найважче:
дванадцята дитина і – сліпа. Та перемогла селянська мудрість, велика і свята: мусить так
бути. Бог так дав.
А я? Вчилася жити, ходити, бігати, бавитися з дівчатами. Бо співати, мабуть,
вміла від народження. Пісня не була гостею в нашій хаті. Вона тут жила. А достатку не
було. Часом не було й хліба. Це пам’ятаю. І як батько повернувся з війни – теж пам’ятаю.
Він взяв мене на руки і… Заплакав. Він бачив смерть, а тут… Я все повертаюся та й
повертаюся до тих спогадів. Печуть. Чи не від них і починалося моє прозріння? А може й
не від них. А може від запаху землі весною, коли мама копала город.
– Дайте, мамо, і мені грядочку, щоб і я щось посадила.
І я садила квасолю, часник, кукурудзу, а потім слідкувала, як все це росте.
А ще була осінь. Сумна-сумна. Як мамин город, вже прибраний до зими, як
шурхіт опалого листя. Тоді мені хотілося плакати. А часом і плакала.
– Чого ти, доцю? – питала мама.
– Нічого. Це я так… Шкода…
– Чого тобі шкода?
– Листочків, сонячничиння…
– Це осінь, дитино. А потім прийде зима.
А ще мені було шкода тих квітів, котрі хтось сіяв на морозі і лив на них гіркі
сльози. Я тоді ще не знала, що це вірші Лесі Українки. Та й про Лесю я ще тоді нічого не
знала. Просто пісня така в хаті співалася.
Життя на дотик…
– А покажіть…
І мені показували – давали в руки. І це було таке звичайне, як бачити очима. До
того звикли всі: і рідні, і товаришки. Ну, а я… Я з тим росла, то мусила вже звикнути.
А доля? Дивилася собі та й посміхалася: нехай росте – то може щось і виросте.
І я виросла до шкільного віку. А далі росла вже у Львові, в школі-інтернаті для
сліпих дітей. Прекрасні то були роки. Трудні, але ж прекрасні.
Тут теж жила пісня. Пісні зліталися, як і діти, з різних міст і сіл, ба навіть з різних
областей України. Такі різні варіанти одної і тої ж пісні. А ти, Тетянко, вже журися: а як
же ж воно правильно? А правильно по-всякому, бо це була народна пісня. Та я тоді ще
того не знала. Про те я довідаюсь потім, коли буду вчитися у львівському університеті
імені Івана Франка.
Працювала і вчилася. Було важко і було цікаво. А які у нас були викладачі. Мені
здавалося, що вони знають абсолютно все. Скоць Андрій Іванович, Коструба Петро
Петрович, Ощипко Ірина, Ключковський Богдан. Боже мій, які вони були мудрі. А як
любили українську літературу. І українську мову також. Я їм кланяюсь доземно. А
декому… Кланяюсь їхній пам’яті.
Робота в цеху, проста і примітивна, втомлювала своєю одноманітністю. Але це
був кусок хліба щоденного, без якого не можна було жити. Постійні дефіцити, малі
заробітки, найдешевший і далеко не найкращий одяг. Якось в молодості все це
сприймалося легше. Зате ж конференції в університеті, шевченківські вечори. Це було так
вражаюче. Це теж було прозріння. Шкода, що я не могла вчитися на стаціонарі. Не могла,
бо мені нікому було допомагати. Надіятися мусила тільки на себе. Але й так добре – і я
тим тішилася.
Вже й тоді писалися вірші. Чи добрі, чи погані – не знаю. Найбільше писалося про
любов. Хоча було трохи патріотичних віршів. Спершу ще пробувала посилати в якісь
газети, а потім зрозуміла: не надрукують.
«Нема ідейної вагомості» – відповідали. Може й нема. І дала собі спокій.
З роботою поталанило: працювала у вечірній школі. З заміжжям поталанило не
дуже: розлучилася. Виховала трьох синів. Маю з них втіху і допомогу. Ростуть онучата.
Вже в солідному віці вдруге вийшла заміж. Мій чоловік – кобзар і лірник – Лайош
Молнар. Часто удвох тепер виступаємо на концертах. В другому заміжжі і почалася моя
творчість. Виданням моїх книжок зайнявся мій чоловік. Щойно в 1996 році побачила світ
моя перша поетична збірка «Виклик долі». А далі проза, казки і наступні поетичні збірки.
Презентую читачеві свою 15 поетичну збірку «Прозріння». Сприймайте її як світ,
що відкрився переді мною і вихлюпнувся у вірші.
Хай слово впаде у серця

Нехай прийде прозріння
Зібралися літа
У мене за плечима,
Розгублено стоять,
П’ють з повного відерця.
Прозріння не у тім,
Що бачиш ти очима,
Прозріння лиш у тім,
Що відчуваєш серцем.
Стою на тій землі,
Де роки поєднались.
Із сонця в мене щит,
А з місяця корона.
У пояс мій зірки
Безжурно повплітались.
Я дужа і міцна,
І трішки безборонна.
Хтось міряє життя
І славою, і грішми.
Століття пропливе –
Таких і не помітить.
А я собі стою,
Така дощему грішна,
І дякую за те,
Що я живу на світі.
Перед життям схилюсь,
Перед людьми тим паче.
Людина – це вінець,
Це Боже сотворіння.
Нехай у світі тім
Повік ніхто не плаче,
До кожного в свій час
Нехай прийде прозріння.

Люблю Україну
Сонце встало і вмилось зраненька,
Обіцяючи лагідну днину.
Я стояла, така ще маленька,
Та любила вже Україну.
Теплий вітер віяв із півдня
І бентежив душу теплом.
Дужий голос нашого півня
Розполохав хмарки над селом.
Я зривала запалені вишні
Й шаленіла від кислого плоду.
Заклопотана мама вийшла
Й до криниці пішла по воду.
Ця картинка до болю звична,
І нема тут ніякого дива.
Моя мама, сива і вічна,
І до щему, до сліз правдива.
Все частіше вертаюсь у будні.
Я нічого з тих пір не забула.
Заглядаю в своє майбутнє –
Все частіше бачу минуле.
Кожен день сонце сходить над світом,
Обіцяючи нам нову днину.
Сивина вкрила голову цвітом,
А я й досі люблю Україну.

Криком чайки над тобою злину
Я зріднилася з тобою, світе,
У печалі, в радості і в горі,
Як рідняться хвилі в синім морі,
Як зріднився з морем буйний вітер.
Криком чайки над тобою злину,
Летом пісні я знесилю крила.
Світе, я тебе собі відкрила,
А в тобі велику Україну.
З висоти я за тобою стежу,
Бо не вмію вже без тебе жити.
Я щаслива, що тобі належу.
От якби могла ще прислужитись.
Я благаю, прошу вас уклінно,
Тих, у кого серце не порожнє,
Полюбіть всім серцем Україну,
Бо інакше нам уже не можна.