Легіт
Легіт повіяв –
Смуток розвіяв,
Радість приніс на крилі.
Трави шепнули,
Віти зітхнули,
Трепет пройшов по землі.
Леготом диха
Кожна билина,
Все ожило накруги.
Серце бентежить
Пісня пташина,
Квітами манять луги.
Леготом віє
Серце дівоче,
Будить розбурхану кров.
Так воно мріє,
Так воно хоче
Стрінути першу любов.
Прийдеш до мене
Кохання мене зуміло
Вдягнути у шати шовкові.
Я пішла на поклик любові
Невпевнено і несміло.
Тебе я чекала й не знала,
Які в тебе очі і руки.
Не бачивши, я вже кохала,
Не вірила в біль розлуки.
В розлуку не вірю і досі.
Це просто якесь божевілля.
Хоч впали тумани на коси,
Я свого чекаю весілля.
Чекаю й либонь дочекаюся,
Коли ти перешалієш.
Любові я ще не зрікаюся.
Даремно мене жалієш.
Мене жаліти не треба.
Не склалося, не здійснилося.
Любов моя чиста, як небо.
Тобі таке і не снилося.
У мене скарби нелічені.
Тобі це не зрозуміло.
Душа моя не скалічена
І серце не обміліло.
Колись ти опам’ятаєшся
І глянеш на світ шалений,
Очистишся і покаїшся,
А потім прийдеш до мене.
Удвох (на згадку)
Хай горить і скрапує
Золота свіча.
Хочу прихилитися
До твого плеча.
І почути відповідь
На свої слова.
Осінь за вікном стоїть,
Як любов жива.
Суджений – не суджений –
Не у тім печаль.
Ми з тобою, друже мій,
Перейшли свій жаль.
Щось переболіло в нас,
Щось перепекло,
Щось було від радості
Й від журби було.
Піснею увінчані
Стрілися удвох.
Зорі закосичені
Дарував нам Бог.
Нас удвох побачили
Зоряні світи.
Ти мені призначений,
Друже, з висоти.
Болями минулими
Що лічить літа?
У краї зозулині
Сніг не доліта.
Хто не пустить холоду
У лелечі сни,
Тому буде молодо
Навіть восени.
Вечірня тиша плаче біля брами
Твої слова так пахнуть чебрецем.
Мабуть тому, що ти казав їх влітку.
Не можна пташку кидати у клітку,
Якщо вона назвалась горобцем.
Хай струшує неприспану росу,
Хай будить сонце піснею дзвінкою.
Я теж хотіла б бути отакою –
Нести земну і неземну красу.
Та не дано. Любити вмію я.
До зречення, до болю, до нестями.
Вечірня тиша плаче біля брами,
Бо ти не мій, а я чомусь твоя.
Вірші не на день і не на рік
Вірші – то глибока таїна,
І тому вкінці не ставлю дати,
Щоб ніхто не міг їх розгадати.
Таємницю знаю я одна.
Щоб не знав ні син, ні чоловік,
Щоб не знала і твоя дружина.
Вірші не на день і не на рік –
Це в житті протоптана стежина.
Вірші – таїна, та не для всіх:
Ти, якщо захочеш, розгадаєш.
Вірші – це любов, але не гріх.
Думаю, що ти це добре знаєш.
Я не знаю, скільки жити ще
Віршам тим зосталось після мене.
Думаю, їх полум’я зелене
Тлітиме під голубим дощем.
Вірші я пишу у кольорах:
Кольорові і слова, і рими.
Маю у душі великий страх,
Щоб ті вірші не були сліпими.
Я забути тебе не вмію
Я закохувалась не раз,
А любила тебе одного.
І у нас було все гаразд,
Не загрожувало нічого.
Твої кучері! Боже мій!
Всіх дівчат вони хвилювали.
Ми не мали ніяких мрій.
Ми з тобою рай малювали.
Перехожі дивились на нас
І казали, що гарна пара.
І у нас було все гаразд.
Тільки звідкись взялася хмара.
Серед львівських вулиць і площ
Заблукало моє кохання.
То не сльози, то літній дощ.
То не спогади, то прощання.
Я без тебе, як бачиш, живу.
Не закохуюсь, але мрію.
Бачу мрії свої на яву,
Та забути тебе не вмію.
Бачиш, виросли наші сини,
Підростають вже наші внуки.
Ти приходиш до мене в сни
Через болі і через розлуки.
Ти дивишся на мене…
Ти дивишся на мене переможно.
А я відходжу сумно до вікна.
На серці в мене гірко і тривожно.
Ти з ним тепер, а я тепер одна.
В твоїх очах таке безмежне щастя.
Ти впевнена, що ти перемогла.
Що ж, спробуй. Ну, а раптом тобі вдасться.
І я колись щасливою була.
Я не бажаю прикрощів нікому.
Нехай у вас все буде так, як слід.
Я відійду, з собою взявши втому
І присмак болю всіх минулих літ.
Не кленучи, ні слова не сказавши,
Беру у свідки небо голубе.
Щаслива будь віднині і назавше.
Нехай повік не зрадить він тебе.
Усе минеться: і любов, і сором,
І ясні дні, і роки золоті.
Я в бік твій не подивлюся з докором.
Нехай тобі таланить у житті.
Не хочу я пророчити нічого,
Але мене колись згадаєш ти,
Коли твоя невтишена тривога
Тобі дарує крила самоти.