Про чорного кота
Чорний кіт ходив по світу,
Чорний-чорний був, як ніч.
Він шукав собі привіту,
Теплих слів і теплу піч.
Не знаходив. Не судилось.
Як він тільки муркотів!
Що з людьми таке зробилось,
Що не треба їм котів?
Пацюки не допікають?
Миші геть перевелись?
Чи забули і не знають,
Як воно було колись?
На селі у кожній хаті
Котик був, а то і два.
Чи убогі, чи багаті,
Чим кота нагодувати –
В них не сохла голова.
Щось знайдеться в кожній хаті.
Кіт господар, а не гість.
Господиня мусить знати,
Що розумний котик їсть.
Без нагадувань ловили
І мишей, і пацюків.
Їх господарі хвалили,
Мали за помічників.
Про породу і не йшлося,
Їх ніхто і не питав.
Добре в ті часи жилося
І собакам, і котам.
Кожен на своєму місці
Мав обов’язки свої.
І було не пусто в мисці,
І пошана у сім’ї.
Гладкошерсті й волохаті,
Хто – Васько, а хто – Мурко,
Всім було у кожній хаті
І тепло, і молоко.
А тепер коти пропащі.
Вже й не бавляться з дітьми.
Люди стали жити краще,
Меблі в них і килими.
Для мишей отруту можеш
В магазині віднайти.
І подумав собі кожен:
«То навіщо нам коти?»
Кіт не тільки ловить миші.
Заведіть собі кота.
Він дитину заколише,
Полікує вас у тиші,
Кіт – це справжня доброта.
А без хати як котові?
Де тепло йому знайти?
Люди ж зовсім не готові,
Щоб йому допомогти.
Раптом дівчинка маленька,
Оченята голубі.
– Мамо, котик! Можна, ненько,
Я візьму його собі?
– Доню, люба, що ти, що ти!
Він такий худий, брудний.
– Мамо, це хороший котик.
Він голодний і… Нічий.
– Ні, Наталю, це дурниці.
Не проси, я не люблю.
Якщо ти так хочеш кицю,
На базарі я куплю.
– Рідна мамо, люба нене,
Ну хоч ти нас зрозумій.
Він так дивиться на мене!
Він так хоче бути мій!
І погодилася ненька.
Сяють очки голубі.
– Йди до мене, мій маленький.
Я беру тебе собі.

Вірші з надвечір’я

Вже не кличуть мене поїзди
Відгули вже мої поїзди,
Вже мої журавлі відкурликали.
Вони кликали, так мене кликали,
Але я не спитала, куди.
Мені все було ніколи, ніколи:
То робота, а то канікули.
Все чіплялась за свої будні,
За минулі чи за майбутні.
Мої діти повиростали,
Підростають вже й онучата.
Чомусь дні коротшими стали.
Часом хочеться помовчати.
Журавлі вже мої не курличуть,
Поїзди вже нікуди не кличуть.
Я прийшла на вокзал вже сама.
Мені кажуть: – Квитків нема.
– Як нема? Мені тільки в любов.
– Ви спізнились. Ваш поїзд пішов.
– Журавлі, чом же ви не курличете?
Чом мене ви нікуди не кличете?
І промовила осінь в задумі щирій:
– Журавлі вже давно відлетіли у вирій.

Мені сімдесят
Я свої сімдесят
Зустрічаю на кухні.
Трохи сумно мені,
Що уже сімдесят.
І сміється павук
На усі свої кутні:
Розуміє, що літ
Не вернути назад.
Розумію і я.
Трохи сумно від того.
І скотилась сльоза
У святковий цей день.
Може випрошу я,
Може вимолю в Бога,
Щоб мені залишив
Ще хоч трохи пісень.
Та сумуй – не сумуй –
Ти нічого не зміниш:
Не повернеш роки,
Часу плин не спинить.
Віддала б всі скарби,
Якби мала, аби лиш
Повторити життя
Найщасливішу мить.
Пролетіли роки,
Наче тії лелеки,
Лиш громи, лиш дощі,
Лиш вітриська гудуть.
І згадалась мені
Пісня давня далека:
Кличу в гості літа,
А вони не ідуть.
А літа не ідуть.
Бо куди їм спішити?
Відгули, відцвіли,
Відбуяли – й нема.
Будуть інші літа,
Якщо Бог дасть прожити.
Але ще не зима.
Ще таки не зима.
Прийдуть інші літа.
Може кращі чи гірші.
Буде радість і сум,
І безсоння вночі.
Та була б лиш любов,
Та були б мої вірші,
І щоб завжди були
Ви, мої читачі.