Розмова з дітьми (Сумний спогад. З автобіографії)
До мене горнулись діти,
Налякані й наполохані.
Вони не могли зрозуміти,
Чого ми у чужій хаті.
А я не могла радіти,
І сльози котились непрохані.
Ну як їм могла пояснити?
Ну як їм могла розказати?
– Тепер це вже наша хата.
Ми тут тепер будемо жити.
Ми хату тамту розміняли
На дві різні квартири.
А в другій – бабуся і тато.
Діти дивились на мене
Розгублено і тремтливо
І нейняли мені віри.
Подорослішали одразу
Ще маленькі мої хлоп’ята
І тісно горнулись до мами,
Наполохані пташенята.
Мали гірку образу
На мене і на свого тата.
І я ту образу з роками
З їхніх душ не зуміла зняти.
– Нам люстру купити треба, –
Працює думка в малого.
– А хто нам килим повісить?
– А хто нагострить ножі?
І я молилась до неба,
І я молилась до Бога
І сил у нього просила,
Бо вже була на межі.
І раптом синок мій старший,
Що вчився в четвертому класі,
Задумався по-дорослому,
А потім тихо спитав:
– Мамо, чому наш тато
Не захотів жити з нами?
І в голосі затремтіла
Його недитяча сльоза.
Що я могла сказати?
Не поливати ж брудом
Їхнього любого тата,
З котрим вони досі росли.
– Тато працює творчо.
Так йому легше буде.
Він буде до нас приходити
У ваші казки і сни.
Дуже немудре пояснення.
Я те й сама розумію.
Та важко легенди придумати
Там, де її нема.
Хлопцям своїм малолітнім
Краще сказати не вмію.
Ти вибачай, чоловіче,
Вигадала сама…
Як їм могла розказати,
Що тато знайшов собі другу?
Кращу чи гіршу – не знаю,
Але знайшов таки.
– Ми з вами заговорились.
Пізно. Пора нам спати.
Бачите, світять на небі
Місяць вже і зірки.
Потім синок мій старший
Тихо сказав на останок –
Слово це душу тривожить,
Хоч вже роки пройшли:
– Добре, що ви в нас, мамо,
Не працюєте творчо,
Бо уявити не можу,
З ким би тоді ми жили.
Декотрим дівчатам
Дівчата мерзнуть на узбіччі.
Такі мальовані – бери!
Їм смуток дивиться увічі,
Самотність зорить з-за гори.
Щось не вдалося, чи не склалось,
А може склалось навпаки.
Чекає їх самотня старість,
Сумні розвихрені думки.
Вони ще того не збагнули,
Але таки збагнуть колись.
На них чекають дні похмурі
І мрії ті, що не збулись.
А зараз бруд і грішні ночі,
Приниження безкаяття,
А часом прикрощі жіночі –
Таке воно у них життя.
Напитися б, щоб все забути.
І часом п’ють. А що їм ще?
Але похмілля – гірш отрути.
А як болить, а як пече!
Та розкисати не годиться:
Чоловіки не люблять сліз.
І хтось веде, як ту телицю,
На гріх, на глум чи на заріз…
Вже декому пора б і заміж,
Щоб колисати дитинча.
Хтось дзвонить, а хтось пише мамі,
Що вчиться і що вже кінча.
Що незабаром вже й додому,
А там, як Бог поможе, то…
Ніхто не має з них диплома,
Бо і не вчиться з них ніхто.
Так склалося. Така в них доля.
Ні, доля ні до чого тут.
Стоїть тополя серед поля.
Вітри гудуть, дощі ідуть…
Це ж дерево, а ти ж – людина!
То припини сама свій жах.
І посміхнеться кожна днина,
І радість у житті єдина
Засвітить блиск в твоїх очах.
І може іншими очима
Тоді подивишся на світ.
А те, що в тебе за плечима,
Повір, і згадувать не слід.
Тополина доля
Стоять зажурені тополі
І думу думають сумну
Про вітер, що у чистім полі
Зігнув тополю не одну.
Їм тут і затишно, й спокійно,
І небо – як високий храм.
І хиляться тополі мрійно
Назустріч лагідним вітрам.
Їм є що людям розказати,
Та тим все ніколи, спішать.
А інколи вітри завзяті,
Що не шкодують їхніх шат.
А інколи дощі чи зливи
Змивають все без вороття.
Тополі теж були б щасливі,
Якби не прикрощі життя.
Одну зрубали, ту зламали,
А та вже ледве шелестить…
Й вони до Бога скаргу мали,
Та тільки скарга та мовчить.
Бо хто почує шелест листя,
Що опадає восени?
А взимку сплять, мов у колисці,
І сняться їм примарні сни.
І сниться їм широке поле.
Десь вітер втомлено гуде.
Ой, доле, тополина доле,
Така ж, як доля у людей…