Моя доля і я
В холоднім космічнім безмежжі
Моя доля живе закодована,
І пильно за мною стежить,
Розгублена і здивована.
А я живу якось без неї.
Чи добре, чи зле – не знаю.
В мене в серці квітнуть лілеї,
Для людей їх часом зриваю.
Ну, а доля тим часом бавиться,
Між зірками собі пустує.
І моїми віршами хвалиться,
З дядьком-місяцем кокетує.
Я гукнула б її – не почує,
Заспівала б – та не озветься.
Чи вона собі з мене кепкує?
Чи вона собі з мене сміється?
Вірю я, що колись несподівано
Упаде моя доля зірницею,
Наче пісня моя недоспівана,
Що у небо злетіла жар-птицею.
Запитаю її: – Де барилася?
Чом так пізно до мене прилинула?
А вона засміється: – Журилася,
Що тебе на поталу покинула.
Я з докором подивлюся в очі їй:
– Ти лукавиш, зі мною жартуючи.
За життя я боролась у відчаї,
А ти в небі ширяла, пустуючи.
Моя доля раптом серйозною стане
І не буде вже більше здаватись байдужою.
– Ти не смієш мені докоряти, Тетяно.
Я хотіла, щоб ти у житті була дужою.
Щоб навчилася труднощі перемагати
І любити людей, і землю, і небо,
Щоб не мала на кого ти нарікати
І надіялась тільки сама на себе.
Політ
Так переповнила душу
Пісня шаленого вітру,
Грім і нестриманий видзвін
Того рясного дощу.
Може до мене озвались
Сили незборкані світу,
Їх я, таких невгамовних,
В душу свою впущу.
Я до шаленого вітру
Крил своїх помах докину,
А до пташиного співу
Голос я свій долучу.
Тільки веселки залишу
І гомінку свою тишу
Вам я у спадок покину,
Доки над світом злечу.
Я доторкнуся до неба –
З нього посипляться зорі
І задзвенять-засміються,
В серці розбудять любов.
І розіллється кохання
Десь у космічнім просторі,
Все, що на світі зів’яло,
Може оновиться знов.
Я стану теж, наче зірка.
В серці оновиться пісня.
Я заспіваю й заплачу –
Свій відсвяткую політ.
Ну, а кому буде гірко,
Того з собою покличу,
Хай з висоти він побачить
Ясний, оновлений світ.
Віолончель
Віолончель… Послухай, як звучить…
Немов зітхання, плач і тихий стогін.
Віолончель… Чого вона нас вчить,
Доносячи століть далекий гомін?
Віолончель… У ній живе любов,
Чиясь надія і чиясь тривога,
Чиясь молитва, знесена до Бога,
Щоб допоміг і знову щоб прийшов.
Ні, ні, не те… То знов не ті слова…
Про що зітхаєш? Що ти нам віщуєш?..
Віолончель… Вона така… Жива!
Ти доторкнись – й тепло її відчуєш…