Голос з вічності
Дійові особи: Голос і я

Я:
Недавно з батьківської хати
На стежку вийшла я сама.
А зараз хочеться згадати
Всіх тих, що з нами вже нема.
Незчулася – і вже бабуся…
Долаю стежку ту круту
І так, матусенько, боюся
Згубити вашу доброту.
Глибоку мудрість, тиху ласку
І ніжний доторк жорстких рук.
Нема надії на підказку
І на повернення з розлук.

Мамо, кличу вас з далекого далека, з потойбіччя, з пам’яті, з вічності.
Озвіться голосом пташиним,
Озвіться вітром чи дощем.
Хай серце, наче горошина,
Принишкне в травах під кущем.
Нехай заквилить і заплаче,
Нехай утіхою сяйне.
Хай, мамо, знову вас побачу
І ви побачите мене.
(віддалено звучить колискова. Тільки мелодія, без слів).
Мамо, це ви співаєте? Колискова… Для кого вона, мамо?

Голос (як ехо, сильно, але наче здалеку):
Колискова… Для внуків твоїх і правнуків.

Я: У мене ще не має правнуків, мамо.

Голос: Будуть. Колись народяться. Я можу заспівати і для тебе. Пам’ятаєш?

Я: Пам’ятаю, мамо. Заспівайте.
(Звучить колискова)
Ой, ходить сон
Коло вікон,
А дрімота
Коло плота.
Питається
Сон дрімоти:
– Де ми будем
Ночувати?

Я: Мамо, я вже сива…

Голос: Але ти щаслива, донечко?
Ти щаслива?

Я: Не знаю… Стільки всякого… Бід, негараздів…

Голос: То пусте. Все колись сон-травою заросте. Як у мене заросло…
Та, доки ти жива,
Не торкнеться твого смутку сон-трава.
Ні смутку, ні радощів…
А зараз… Пора дощів.

Я: Мамо, де ви?

Голос (зовсім близько): Я тут.

Я (здригнувшись): Чому ж я вас не бачу, мамо?

Голос: Не можна тобі мене бачити. Так влаштований світ. Хоча… Я поруч, у твоєму
житті. Бо матері вічні. Вони ніколи не вмирають. І ти не вмреш, бо ти – мати.

Я: А сон-трава, мамо?

Голос: Сон-трава… Нехай собі росте. То пусте… (звучить колискова).

Коли запанує любов
Все частіше лунають
Сумні мелодії.
Все менше друзів,
Все більше злодіїв.
Все більше скверни,
Все більше бруду.
І ніхто не боїться
Божого суду.
Ані Божого суду,
Ні суду людського.
Хтось скаже мені:
– А що ж тут такого?
А зрештою,
Що тобі до того?
І справді, здавалося б,
Яке мені діло,
Що бандит шматує
Ближнього тіло?
А той вивертає
Навиворіт душу…
Хіба ж я щось можу?
Хіба ж я щось мушу?
Напевно, і мушу
Напевно, і можу.
Хоч і не знаю,
Чи комусь допоможу.
Мені так здається…
Можливості людські не мають меж.
Хтось поруч сміється:
– Продам совість –
І куплю собі котедж.
На жаль, в наші дні
Честь упала в ціні.
Честь продам –
Не вистачить на машину.
Та… Нічого.
Ще трохи докину.
Кого б ще продати?
Чи друга? Чи брата?
Аби добра плата.
Невелика втрата.
Продав би дружину.
Та хто її купить?
Її одежину
Лихвар з неї злупить.
Нехай пропадає.
Її не врятую.
Єдиний на світі
Ще я щось вартую.
А решта… Та цур їм!
Адамові діти!
Хай вчаться від мене,
Як жити на світі.

Все частіше лунають
Сумні мелодії.
Все менше друзів,
Все більше злодіїв.
Коли ж то на світі
Любов запанує?
А того за грати,
Хто честю торгує.