— Добре, — сказала Улянчина мати спокійно, нібито й не вона хотіла щойно на нас
викликати міліцію.
— Добре. Ви тут ( це до мене) пригляньте за котом і курми. Та ще борщ доваріть, бо
шкода. А ми з Улянкою підемо.
— І ви? — ми з чарівником в один голос.
— Не пущу ж я і справді Улянку з отим… клоуном.
— Я б образився, — сказав чарівник, — але ж клоун — це зовсім не образа. Це прекрасно!
Тим паче, що пані виявилася такою доброю. Я просто щасливий.
Збирання було дуже ретельне. Тут Улянчина мама проявила всю свою практичність,
досвідченість і кмітливість. Улянка їй у всьому допомагала.
Так… візьмемо кілька пляшок води, якщо там у них проблема з дощами. Це не багато, але
на перших порах вистачить. А там ми щось придумаємо. Неодмінно придумаємо.
Пляшки пластикові, так що проблем з ними не буде — не розіб’ються. Але я не розумію,
— раптом звела очі на чарівника. — А що ви, чарівники, там робите, коли нічого не
можете зарадити? Ви там геть чисто розледачіли.
Чарівник трохи знітився.
— Розумієте, пані… Чарівники потрохи втрачають свою силу. Одне те, що в казковому
світі владу потрохи перебирає страшна відьма Химера. А друге те, що в чарівників зараз
ніхто не вірить. Ну, коли дорослі не вірять, то це зрозуміло. Але й діти перестають в нас
вірити. Вони стали … Ну… як це сказати по-вашому? Комп’ютеризовані , практичні.
Вони мало читають казок і ще менше в них вірять.
— Діти — як діти, — сердито сказала Улянчина мама. — Нема чого на них нарікати. Ви
теж добрі! Як я маю в вас повірити, коли ви свою Семицвітку врятувати не можете? Бери,
доню, міндобрива, лопату і сапу, бо в тому балагані, певно, і того нема. Відьма!
Подумаєш, відьма! Всі гуртом не можуть впоратися з якоюсь нікчемною відьмою!
— Я згідний терпіти навіть образи, аби ви тільки швидше збиралися.
— І це чарівник? Згідний терпіти образи! Ой, горе мені з такими чарівниками. Ну,
начаклуйте хоч що-небудь, щоб ми переконалися, що ви і справді чарівник, а не
пройдисвіт якийсь.
— Ну, що ж вам начаклувати? Бурю хочете?
— Ну навіщо нам буря? Жнива, люди в полі працюють.
— А затемнення сонця?
— Та ви що! Ні в якому разі!
— Морозиво! — підстрибнула Улянка. — З чорносливом!
— Нема питань.
Чарівник покрутив пальцями, подмухав у свої долоні, щось прошепотів — і на столі
з’явилася таця з морозивом! Морозива було кілька сортів. Було тут і з чорносливом.
— Пригощайтеся, — галантно поклонився чарівник.
— Ой, — тільки й сказала Улянка. Я мовчки підійшла, взяла собі „Пломбір’, подякувала
чарівникові та й стала смакувати. У мене не було ніяких сумнівів. Я сама писала казки і
вірила в чарівників. Зате Улянчина мама… Вона підійшла до стола, довго вивчала
обгортку на морозиві, а потім спитала:
— І що? Його і справді можна їсти? І від нього нічого нам не буде?
— Анічогісінько! Окрім прохолоди і приємного смаку. Їжте на здоров’я!
Улянчина мама також приєдналася до нас, і було видно, що морозиво їй до смаку.
Раптом вона перестала їсти і її обличчя набрало виразу стурбованості.
— Чекайте. Але ж за це хтось мусить платити. Безкоштовно нічого не буває. Виробник…
— Ну, це, пробачте, зовсім не цікаво. Це ж казка! Розумієте? Казка! А в казці все не так,
як у житті. Розумієте?
— Ні. Не розумію. Але давайте швидше вже йти, бо час не жде. Ми вже готові. Хіба ще …
ось харчів трохи з собою прихоплю. Так… Хліб, сало, вареники… Бо казка казкою, а хто
має в торбі, той сяде на горбі. Ну, тепер пішли.
— Візьміться за руки і закрийте очі. Ени — бени — раба! Інтер… Квінтер… Жаба!
І всі троє зникли з моїх очей. Для мене це була не дивина. Це була звичайна собі казка. Я з
ними не просилася, треба було доварити борщ, приглянути за котом і курми. Та й,
зрештою, я й сама могла потрапити в казковий світ, якщо у мене з’явиться таке бажання.
Можливо, я так і зроблю, ось тільки… На плиті докипав борщ. Треба було його заправити.
І це вже була цілком житейська справа, і тут потрібен був хист кулінарки.
А що ж там наші подорожні? Тут все було зовсім просто, як у казці. Як тільки вони
закрили очі, то відразу опинилися в казковому світі, у темному лісі, на галявині, де росла,
а правильніше б сказати, вмирала Квітка-Семицвітка. І Улянка, і її мама так і кинулись до
неї.
— Бідолашна! Вона зовсім гине, — жахнулася Улянка.
— Я ж вам казав, — озвався чарівник.
— Давай скорше води. Ми її піділлємо. Бачиш, зовсім земля суха. Чарівники! Та я б тих
чарівників!..
— Тихо, мамо, не сварися. Ти ж не вдома.
Мама ще хотіла сказати щось дошкульне про чарівників, як почувся свист, наче від
величезних орлиних крил. Просто на них мчала величезна хмара куряви.
— Баба Яга летить, — пояснив чарівник.
І на галявину опустилася звичайнісінька баба Яга.
— Фу! Фу! Людським духом пахне. Ви чого сюди прийшли? Га? Що ви тут забули?
Улянчина мама спокійно роздивлялася те казкове диво — бабу Ягу.
— Ну… чого на мене видивилася? Баби Яги не бачила чи що?
— Чого ти так багато галасуєш? — спитала Улянчина мама. — І пилюгу таку підняла, що
дихати нічим.
Баба Яга голосно чхнула.
— Мені й самій та пилюка жити не дає. Налітаєшся цілий день, а потім всю ніч пчихаєш.
Та хіба ж я винна, що відьма Химера, котра колись Химкою називалася, всі дощі
поховала? Зовсім розперезалася баба! Ніякої управи на неї нема. Подумаєш, Чахликова
сестра! Велике цабе!
— А вона що, і справді сестра Чахлика Невмирущого? — здивувалася Улянчина мама,
котра взагалі не вірила ні в бабу Ягу, ні в якогось там Чахлика, а тим паче в його сестру.
— Ріднісінька сестра! Можете мені повірити. Я все знаю достеменно.
— Послухай, бабо Яго , — сказала Улянчина мама, — ти тут трохи відпочинь, а ми
попрацюємо. А потім пополуднуємо і поговоримо. Добре? А то нам, розумієш, ніколи. І
Улянчина мама разом зі своєю донечкою стали копати досить велику грядку, потім другу,
потім третю. Земля тут була тверда, вона ще ніколи не знала лопати, та дівчинка з мамою
розбивали груддя, розпушували землю.
— Казна-що, — не витримала Улянчина мама, — не земля, а гаряча пилюка! Як в неї
квітку пересаджувати? Давай, дочко, добриво. Так… А тепер зволожуй землю водою. Та
не дуже, воду економити треба, щоб було чим Семицвітку потім підлити. Так… Тепер
давай потихеньку викопувати квітку і розсаджувати. Ось так, моя хороша. Тепер ми тебе
піділлємо. Бачиш, тобі й легше. Ну, от і все. Тепер і відпочити можна.
І Улянчина мати витерла піт з чола. Улянка ж не відривно дивилася на Семицвітку, що
оживала і розправляла всі свої пелюстки. Баба Яга дивилася на все це, і їй ніяк не
вдавалося скорчити сердиту чи страшну гримасу. Потім вона запитала:
— А чому ви мене не боїтеся? Ну ти, — кивнула на Улянчину маму, — це зрозуміло. Але
й мала не боїться.
-А чого тебе боятися? Жінка — як жінка. Знаєш, голубонько, я також у своєму світі іноді
буваю бабаю Ягою. Ще й якою! От спитай хоча б у того клоуна.
— Це він клоун? Ха-ха-ха!
Баба Яга довго і нестримно сміялася. А після того вже й не пробувала напускати на себе
роль страховиська.
— Послухай, бабо Яго, скажи найперше нам, як тебе звати. Якось не випадає називати
тебе пані Яга. Або ще як там. Ти ж, певно, також мала колись людське ім’я.
— Я — баба Яга, — і все тут.
— А мама колись у тебе була? Я вона тебе називала? Невже ти забула?
І тут сталося несподіване. Баба Яга як заплаче, як зареве страшним голосом, наче хтось
заграв на велетенській трубі.
— Угу-гу-у! Угу-гу-у! Нащо ви мені про мою маму нагадали? Настя я! Настя! Угу-гу-у!
Вкрав мене колись Чахлик у моєї матері, зробив з мене потвору та й змусив мене бути
бабою Ягою. А Химера вчила мене всім примудростям. Та не все мені розказувала:
боялася, аби я її не перевершила. Як мені все це набридло! Ви й уявити собі не можете.
Сльози стікали брудними патьоками, змиваючи з її лиця пилюку.
— Цить, Насте, цить. Не плач, — заспокоювала її Улянчина мама. — Ти краще сідай з
нами полуднувати. Ви тут в своєму казковому світі, певно, якими-небудь сурагами
харчуєтеся. А у нас все справжнє, домашнє. Я тут дещо з собою проихопила.
Так кажучи. Улянчина мама підійшла до широкого пенька, застелила його скатертиною,
виклала хліб, сало, дві головки часнику і вареники.
— А ти, клоуне, чого стоїш, як вкопаний? У нас там ще є вода, так ти нам чайку начаклуй.
У мене все з собою, бо я так і думала, що у вас тут самі тільки лежибоки. Сідай, Насте. І
ти, клоуне, сідай.
Баба Яга і хотіла сісти, але було видно, що її щось-таки стримує.
— Ти чого, Насте? Сідай. Тут все без чарів, справжнє. Такі вареники ти хіба що у своєї
мами їла.
Баба Яга знову хотіла заплакати, але стрималася. Було видно, що їй дуже хочеться
приєднатися до гурту.
— А як Чахлик надійде? — злякано сказала баба Яга.
— А хто такий Чахлик? А-а! Той… А ми скажемо йому, що також казки читаємо і що
тепер
вже і діти знають де захована його душа, так що нехай не дуже приндиться.
Баба Яга приєдналася до товариства. Всі смакували салом, варениками, смачним
домашнім хлібом.
— Дивлюсь я на тебе, Насте, і думаю, яка б ти була, якби зняти з тебе весь той твій
комуфляж. Ти не проти?
— Та я… не знаю.
— Перестань. Самій же напевно цікаво. Ану, клоуне, почаклуй трохи на Настею. Надай її
обличчю людського виразу. Одяг їй придумай. Років трохи скинь. Ну, не дуже, а так десь
до моїх літ дорівняй. Отак. Молодець. Тепер і я бачу, що ти — чарівник. Зуба того
прибери. Тепер ніс, ніс… О! Тепер ще зачіску… Тепер зовсім інша річ. Улянко, подай-но
дзеркальце. Там у мене пошукай! Тепер, Насте, подивись на себе. Нічого молодичка.
Правда? Ну, посміхнись, посміхнись! І брови не насуплюй. Отак. Хоч до фотографії. А
внизу підпис:
„Ця жінка шукає роботу!’ І думаєш, не знайшла б? Слухай, Насте, ти ж кажеш, що тобі
набридло тут ягичити. І справді, ніхто тебе не любить, всі бояться, дітей тобою лякають.
Невже це так цікаво?
— Угу-гу-у! — завела своє баба Яга, котра вже зовсім на неї не скидалася.
— А Чахлик?
— А що тобі Чахлик? Знаєш що, давай ми тебе заберемо до себе. Влащтуємо тебе на
роботу. Ну, скажімо, нянею в дитячому садочку. Будеш дітям казки розказувати.
— Ні, не вийде. Я дітей тільки лякати вмію.
— Ну., нічого. Ми щось тобі придумаємо. Послухай, Насте, а як можна на ту Химеру
вплинути, щоб дощ повернула?
— Як! Як! Козака треба, того що з золотою шаблею і срібним поясом.
— А де ж взяти того козака?
— Він є. Але спить. Його збудити треба .
— Збудити? То збуди його.
— Ха-ха-ха! Ні, я не можу його збудити. У нього не звичайний сон. Його зачарувала зла
Химера, бо тільки він може її перемогти.
— А хто ж тоді може розбудити того козака?
— А ось вона, — кивнула на Улянку. — Це має бути чиста душа. Вона має підійти до
нього, взяти його за мізинець і сказати: „Вставай, козаче, час твій настав. Треба зло на
землі корчувати, добром землю засівати’.
Мати до Улянки:
— Запам’ятай ті слова. Тільки ж гляди, не забудь.
Улянка повторює кілька разів пошепки, як заданий урок.
— Тільки того козака сама Химера охороняє, нікого до нього не підпускає. От в чім біда.
— А як же все-таки дістатися до того козака? Ти, клоуне, чого мовчиш? Та що ви тут всі
зачаровані чи що?
— Частково, пані, частково. Химера з нас всі сили, всю нашу енергетику висмоктує. Тим і
живе. А ми стали зовсім безсилі.
— Тоді чекайте, доки вона з вас собі перукарів поробить чи ще там кого. Давай, Насте,
думати.
— Той замок обріс тернами та непрохідними хащами.
— Це не біда, продеремося.
— Замок оточений потрійною стіною.
— Це вже гірше.
— Мамо, ми ж все-таки маємо чарівника.
— Облиште того клоуна.
— Пані, ну хоч трошки повірте в мене. Тоді й сил моїх побільшає.
— Та як же в тебе повірити, коли ти ще нічим не довів, що ти — чарівник?
— Мамо, а морозиво, — нагадала матері Улянка.
— Так, мушу визнати, морозиво було смачне. Я й досі дивуюся, як це тобі вдалося. Ну,
добре. Розказуй, Насте, далі.
— А далі що?.. На високій замковій вежі орел сидить. Гострий зір має, далеко здобич
бачить. Хто тільки до замку наближається, орел відразу злітає і розриває зухвальця на
шматки. Навіть Чахлик без попередження не ходить в гості до своєї любої сестрички.
— Нічого собі птаха!
— Перші ворота, зовнішні, стереже триголовий змій. Його три голови ніколи всі разом не
сплять: одна неодмінно чатує. Наступні ворота стережуть два кровожадні леви. А треті
ворота стереже сама Химера. Так що … даремна справа. Марна надія.
— А ти, Насте?
— Що ти! Що ти! Я собі звичайна рядова баба Яга. Що я можу? Налякати там кого, зілля
яке зварити, ну, ще почаклувати трохи. Так й усе. Даремна ваша затія, скажу я вам.
— А у нас, Насте, знаєш, як кажуть? Вовка боятися — в ліс не йти.
От хіба що… Є один день в році, коли Химера запрягає у свою бричку двох кровожадних
левів та й їде до Чахлика в гості. Отоді двоє внутрішніх воріт ніхто не стереже. Це буває
на день народження Чахлика.
— А коли ж той гаспидський Чахлик народився?
— Чекайте… либонь, десь незабаром має бути його день народження.
— Ми ж не можемо чекати. Ніяк не можемо.
— Інакшого виходу нема!
— Слухай, Насте, ти мені набридла! Нема виходу! Даремна справа! Хоч би щось розумне
нарадила. І отой стоїть, як бовдур. Якісь ви тут…
— Ти не сварися. Отут неподалік на дикій скелі є орлине гніздо. Там живе орлиця з
орлятами. Це дружина і діти того орла, що замок стереже. Раз в рік Химера відпускає орла
до дітей і дружини. Тоді наказує Химера триголовому змієві, щоб всі три його голови на
чатах були, щоб ні одна не те, що не спала, а щоб навіть не задрімала. То може… може,
якось викрасти його орля. Як орел тільки захоче на здобич кинутися, а ми йому орля.
Може, хоч це нас врятує.
— Ну, от бачиш. Це вже хоч щось, хоч якась рада. Правда, це з серії пригод баби Яги. Ну-
ну, не ображайся.
— Орлиця, звичайно, стереже своє гніздо, але вона мусить вилітати на полювання. Тоді…
— Тоді вперед! — взяла на себе роль командира Улянчина мама.
— Показуй, Насте, дорогу!
— Отак зараз і підемо?
— Отак зараз. Ніколи чекати. Ви й так вже дочекалися. Скоро вас ота ваша Химера
заставить своїм левам хвости крутити.
Продираючись крізь хащі, всі гуртом рушили до дикої скелі. Орлиця не чекала лиха, то
й не дуже пильно чатувала. Всі заховалися під дикою скелею і причаїлися. Їм конче
хотілося послухатися, про що говорить орлиця зі своїми дітьми.
— Мамо, ми пити хочемо, — попросили діти.
— Нема води, любі мої. Я вже й далеко літати пробувала, та даремно: ніде нема. Ні
крапельки. Сьогодні я ще далі полечу, то може поталанить хоч трішки вам принести.
— Мамо, я вже більше не можу. Я вмираю від спраги.
— Улянко, — пошепки спитала мати. — У нас там ще щось лишилося?
— У нас є ще ціла дволітрова пляшка.
— Ви собі, як хочете, а я ризикну, — рішуче сказала Улянчина мати. Вона вийшла вперед
і голосно гукнула:
— Орлице, я напою твоїх дітей. Тільки скажи, що не причиниш лиха ні мені, ні моїм
друзям.
— Хто ти? Може ти прийшла причинити лихо моїм дітям? То я тебе зараз…
— Як хочеш. Але тоді твої діти помруть від спраги.
— Що ж мені робити? Чоловік наказав, щоб я і близько до гнізда нікого не підпускала.
А тут така халепа!
— Не бійся мене. Я людська жінка. Я не причиню тобі зла. У мене й у самої донька є.
Улянко, вийди, не бійся.
Зі схованки вийшла Улянка з пластиковою пляшкою води.
— Вода! Я бачу, що це вода! Дай мені — і я зроблю для тебе, що зможу. Мені б лишень
дітей напоїти. Але спершу спробуй сама, щоб я бачила.
Улянчина мати відпила трішки. Потім дала Улянці.
— Пий, бо більше не буде.
— Досить, досить! А то моїм дітям нічого не лишиться, — злякано заклекотіла орлиця.
Жадібно пили малі орлята. Жаль було на них дивитися. А коли всі вже вгамували
спрагу, орлиця й запитала:
— Як я маю вам віддячитися, що порятували ви моїх дітей?
— Та от … виходить, що справа у нас з тобою спільна. Якщо ти нам не допоможеш, то твої
діти рано чи пізно помруть від спраги. Більше їх ніщо не врятує. Ми прийшли сюди з
людського світу, щоб порятувати Квітку-Семицвітку, а виходить, що рятувати треба вас
всіх. Допоможи нам подолати злу Химеру. Тим ти врятуєш і своїх дітей.
— А що я можу?
— Ходімо з нами. Ти все розкажеш своєму чоловікові, коли він вилетить нам назустріч,
щоб нас розірвати. Ти ж не хочеш лиха своїм дітям. Ти ж мати, хоч і орлиця.
— Добре, я полечу з вами. Але мій чоловік вірно служить клятій Химері. Він у люті своїй
може і мене не пожаліти. Думай тоді сама. А ми однак підемо. Ти, Насте, можеш не йти,
якщо не хочеш. Ти все-таки баба Яга.
— Ні, я вже з вами. Я чомусь перестала почувати себе бабою Ягою.
Дорога була не з легких. Колючі терни не пускали їх, гілки шмагали по обличчю.
Лише орлиця летіла собі без перепон та час від часу сідала де-небудь, чекаючи, доки
підійдуть наші подорожні. Позаду, як сновида, плетавсь чарівник, не беручи ніякої участі
у прокладанні стежини крізь хащі. Нарешті Улянчина мама не витримала:
— Послухай, клоуне, прокинься нарешті і допоможи нам, якщо ти і справді чарівник або
просто особа чоловічої статі. Ото б гарна я була, якби з тобою свою Улянку відпустила.
— Та я… спробую.
— Спробуй, спробуй, клоуне, бо я запущу в тебе якою-небудь дровенякою, щоб ти
нарешті таки прокинувся. Я тобі не Химка. Я швидко приведу тебе до тями. Вже сил
ніяких нема продиратися крізь ті кляті зарості. А він йде собі, як панянка!
Чарівник вийшов наперед, було видно, як йому важко, ніби доводиться переборювати
якусь невидиму силу. Але він зняв руки, повів ними, щось прошепотів — і сталося диво:
перед подорожніми була широка просіка, гострі терни обернулися на м’які спориші.
— Оце так, — здивувалася Улянчина мама. — Тепер і я вірю, що ти чарівник.
— Я ж казала, — зраділа Улянка.
— Від того, що ви вірите в мене, сил мені додається, а то Химера з мене всю мою силу
забрала.
Раптом всі почули клекіт орлиці. Вона їх застерігала. Та всі вже й самі побачили:
прямісінько до них летів орел. Його могутні велетенські крила закрили півнеба, наче якась
дивовижна хмара, що мчала на них грізно і невідворотно. Тут би їм і кінець. Але орлиця
сміливо полетіла назустріч своєму чоловікові.
— Що я бачу! Дружино моя, чи ти не боїшся мого гніву, що порушила мою заборону і
з’явилася до мене? Та ще й оцих подорожніх привела! Хіба не справа твоя стерегти наше
гніздо і оберігати від лиха наших дітей? Хіба ти не знаєш, що чекає на тих, хто порушує
цю межу?
— Знаю, чоловіче. Але мені вже однаково. І гніву твого я не боюся. І навіть злої твоєї
хазяйки.
Орел застережно махнув крилом.
— Наші діти вмирають від спраги. Ці люди напоїли їх водою. Якщо ти любиш наших
дітей, то не скривдиш цих подорожніх, а чим зможеш, допоможеш їм. А якщо ні, то й я
загину з ними, бо не хочу бачити, як вмиратимуть від спраги нащі діти. Оберігати наще
гніздо і дбати про наших дітей маю не тільки я, мій орле. А ти служиш злій Химері і не
бачиш, що діється довкола.
— Чого хочуть ці люди?
— Вони хочуть боротися з Химерою.
— Вони! Оці!..
Орел заклекотав. Це був його сміх.
— Химера непереможна, — сказав він.
— Це вона тобі сказала? А ти й повірив!
— Незабаром вона стане королевою казкового світу. І тоді …
— Тоді наших дітей вже не буде.
Тут вперед ступила Улянчина мама.
— Послухай, орле. Я — жінка з людського світу. В нашому світі найвідважніших наших
козаків називають орлами, а ти … А ти служиш злу.
— Та чи знаєш ти, людська жінко, що моя хазяйка обіцяла перекинути мене на ворона,
якщо я піду проти неї? А це для мене найгірша кара.
— А що толку, коли ти ширятимеш орлом у піднебессі, коли весь ваш казковий світ
загине? А ті, хто залишиться, будуть слугувати злу! Аби залишитися орлом, ти готовий
принести в жертву своїх дітей і все живе в казковому світі. Тільки запам’ятай: нікому буде
милуватися твоїм гордим орлиним летом, розмахом твоїх дужих крил. А одного
прекрасного ранку твоя господиня засмажить тебе собі на сніданок.
Задумався орел. Довго і тяжко думав він. А потім сказав:
— То чого ви хочете?
— Проникнути в замок і збудити козака.
— Це нелегко.
— Авжеж. Допоможи нам. Подумай про своїх дітей, якщо не жаль тобі всіх мешканців
казкового світу.
— Добре. Тільки, — до чарівника, — зарівняй поки що дорогу, по котрій ви сюди
прийшли. Нехай покриється вона тернами і заростями. Як було. А самі поховайтеся. Я
мущу летіти, щоб хазяйка не похопилася, що мене так довго нема. Зараз вона виїде на
своїй бричці, запряженій левами. Сьогодні у Чахлика день народження. Як тільки вона
поїде, я до вас знову прилечу. Не бійтеся мене. А ти, дружино, лети до дітей. Я зроблю,
що зможу.
Миттю зникла широка просіка зі споришами, по котрій сюди прийшли наші
мандрівники. Тітка Настя відвела їх у безпечну схованку у глухих заростях. Тепер вона
вже зовсім не скидалася на бабу Ягу, а була просто собі тіткою Настею. Сиділи тихо і
дивилися у продерту оглядову шпарку, але майже нічого не бачили.
Раптом чорна хмара закурилася, заклубочилася по самій землі.
— Їде, — шепнула тітка Настя — колишня баба Яга.
— Чуєте, як рикають її кровожадні леви?
Всі затаїлися і завмерли.

Випровадивши наших мандрівників, ми з Улянчиним котом Мурком залишилися
удвох. Я все-таки була казкарка, тому ми з Мурчиком частенько собі розмовляли, і дива
тут ніякого не було. Але про те не здогадувались ні Улянчина мама, ні навіть Улянка. Я
мерщій кинулася до телевізора.
— Зараз, котику, ми з тобою мультик будемо дивитися. Одну хвилинку. Я зараз налаштую
телевізор на казкову хвилю. О, дивися. Ти бачиш наших?
— Няв! Бачу! Нічого собі мультик! Моє котяче серце зараз розірветься, коли я побачу, що
з ними щось трапиться. Мур!
— Ти не хвилюйся так. З ними нічого лихого не повинно трапитися. А втім, хто зна…
— Шкода, що я не пішов з ними.
— Це небезпечно.
— То й що! Ми, коти, відважні! Мур!
— Дивися, дивися, котику! Орел повертається. О, бачиш, всі виходять зі своєї схованки.
Дивися, на Улянці від сукні саме гноття залишилося. А руки і ноги всі в подряпинах.
— Няв! Їй, напевно, боляче.
— Напевно.
— Послухай, ти все-таки казкарка. А нам не можна якось до них?
— Можна, але не треба. Вони й самі впораються. Якщо будемо потрібні й ми, то якраз
встигнемо. Краще давай дивитися і слухати.
І я підсилила звук.

— Поїхала, — заклекотів орел. — Тепер не можна гаяти часу. Ворота стереже лише
триголовий змій. Хтось з вас вміє співати колискову? Тільки гарно, ніжно, як співають у
вас в людському світі. Я колись чув. І досі пам’ятаю.
— Я вмію, — якось по-школярськи сказала Улянчина мама.
— Тоді замаскуйтеся поблизу і співайте. Таке страховисько, а любить гарний спів. А ти,
бабо Яго …
— Я не баба Яга, я — Настя.
— Зараз це не має значення. Ти прослідкуєш, щоб заснули всі три його голови. Тоді ти, —
це вже до чарівника, — приспиш його остаточно. Щоб надовго. Зрозумів? Стане у тебе
хисту?
— Стане, — тихо сказав чарівник.
— Тільки після того ви пройдете в замок. Але часу гаяти не можемо. Ми мусимо
встигнути. Ти, дівчинко, сідай на мене і нічого не бійся. Тільки прив’яжися пояском і не
дивися вниз, щоб голова не запаморочилася. Я понесу тебе до того козака, що спить в
замку, бо тільки ти можеш його розбудити.
— Чекайте, — бліда від переживань Улянчина мама поправила доньці волосся і сказала до
чарівника:
— Не може ж дівчинка і справді з’явитися перед козаком у такому жалюгідному вигляді.
Допоможи нам, клоуне. Придумай для неї якийсь пристойний одяг.
— Тільки скорше, — квапив орел.
— Завжди ви, жінки, щось зайве вигадуєте. Ніби все це має якесь значення! Аби тільки
час згаяти.
— Та я миттю, — сказав чарівник. І справді, через коротку мить перед ними стояла
справжнісінька красуня, чимось схожа на Попелюшку на балу.
— Тепер можна, — сказала Улянчина мама і ще більше зблідла. Воно й не дивно.
Посилала доньку не на гулі.
— Слова не забула?
— Не забула.
Дівчинка сіла на орла, прив’язалася пояском і запевнила маму, що вона нізащо не
дивитиметься вниз. Орел піднявся високо-високо і полетів до замку. Коли перелітав через
стіну, триголовий змій спитав:
— А що це ти, орле, несеш на спині?
— А тобі яке діло, жалюгідний шкіряний мішок? Здобич несу. Собі на снідонок.
— А-а! Про здобич хазяйка нічого не говорила. А ображати мене не треба. Я знаю, що ти
ближчий до нашої хазяйки, але й я чогось-таки вартий.
— Цить мені, а то я, здається, поснідаю всіма твоїми головами.
— Та я що? Та я нічого. Смачного тобі.
Неподалік почулася тиха пісня. Це, заховавшись в кущах, співала Улянчина мама.
Ой, ходить сон
коло вікон,
а дрімота
коло плота.
— Ото вже хтось гарно співає, — сказав змій, позіхаючи, — чи то пташка яка так співає,
аж словами промовляє. Не чув щось її раніше. А гарно ж як… Аж на сон хилить. Але не
можна. Хазяйка наказала не спати жодній голові. Чатувати треба. Хоча, — змій знову
позіхнув на всі три свої пащі.
— Хоча хто сюди прийде?
А пісня заколисувала та й заколисувала.

Ой, люлі, люлі!
Та й виростуть дулі.
Усім дітям по одній,
а Марусі…
— Ох, доля моя тяжка! Стережи не знати кого!.. А-а, я думаю, що одній голові можна й
трохи поспати. Нічого не трапиться.
І одна голова закрила очі. А пісня линула та й линула.