Зайшли хлопці в хату. Ледве пролізли у скособочені двері.
— Сідайте. От каша домліває та чебрецевий напій щойно заварила.
— Кашу давайте, а напій пийте собі самі. З казок вже знаємо про ваші витівки.
Бабище захихотіла, наче щось забулькало у величезному казані, і подала хлопцям гарячу
кашу. Хлопці накинулися на неї, що аж стара здивувалася.
— О, видно, дуже ви наглодувалися. Чи ви завжди так їсте?
— Та ми, бабусю, які до їжі, такі й до роботи. Але дуже вже у вас, бабусю, каша смачна. Я
б ще від оної миски не відмовився. Та й, думаю, мій приятель також.
Баба захихотіла і підклала хлопцям ще. А коли вже вони наїлися, Штукар спитав:
— А чого це ви, бабусю, живете у бідності такій? Та й хатинка ваша похилилася, так і
гляди — завалиться колись. У дощ, видно, протікає.
— Ох, — зітхнула стара. — Ти перший, хто пожалів мене. Бачиш, в яких умовах я живу:
ні тобі пенсії, ні тобі соціальної допомоги. А жодна казка без мене не обходиться.
Працюю і вдень, і вночі. А мені, між іншим, вже триста літ.
— Так … це вік! Але ви на свої роки не виглядаєте, — злукавив Штукар.
— А все тому, що я в лісі живу, на чистому повітрі. Та ще трав’яні відвари та настоянки
п’ю. А ще, щоб ти знав, я спортом займаюся.
— Ого! Невже спортом? Це у триста літ!
— Аякже! Я і бігаю, і літаю. І це при всякій погоді. Але слухай, хлопче, ми з тобою
розмовляємо. А чого твій товариш мовчить?
— Та він, бабусю, зроду такий мовчазний. Та ще сором’язливий дуже. А перед жінками
він взагалі ніяковіє. Та ви не зважайте.
— А я, між іншим, могла б йому дещо цікаве розказати.
— А ви розкажіть, бабусю.
— Що він правоногий, те я відразу помітила.
— Стара карга, — тихо буркнув Правоногий.
— Що він сказав? — спитала Баба Яга. — Я щось не почула.
— Та це він сказав, що ви дуже розумна і спостережлива.
— Так, звичайно, око в мене ще добре бачить, а розум … О, про мій розум всі в лісі
знають.
— Ми це помітили, бабусю. То що ви про мого товариша нам розказати хотіли?
— Та, в лісі живучи, я іноді ворожінням бавлюся. Та ворожити тут нікому. Хіба часом
відьмак Харлампій забіжить. То твій товариш, якщо я його не з’їм, великим чоловіком
стане.
— Ну, я думаю, покладаючись на ваш великий розум, що великого чоловіка ви їсти не
будете.
— То я ще подумаю. Незабаром, якщо я його не з’їм, він зустріне свого побратима —
лівоногого. Отоді в них ноги вирівняються: в обох буде і ліва, і права. Але свої теперішні
два правих черевики нехай нікому не віддає і не продає, яку б йому ціну за них не давали.
Бо то черевики не прості. Коли в нього ноги вирівняються, нехай стукне черевиком об
черевик — і буде в них повнісінько золота і коштовностей всяких. Отоді він заживе. А
побратимові своєму, лівоногому, нехай ту таємницю дочасно не розкриває, бо все
пропаде. Як продасть лівоногий свої черевики, то буде дурнем, от і все.
— Скажіть, бабусю, — нарешті заговорив Правоногий, — а чому я таким народився — з
двома правими ногами?
— Скажу. Чому не сказати? Скажу. Ти народився у зимову хвищу, як то кажуть, у
горобину ніч. Тоді саме відьмак Харлампій по світу на кочерзі літав та забавлявся собі. От
він, забави ради, одній дитині начаклував дві лівих ноги, а другій — дві правих. А
чаклунка добра і краси те спостерегла. Його чарів вона змінити не могла, але й свого
докинула. Це саме те, про що я тобі вже казала — про таємницю твоїх черевиків. Гляди ж,
не продавай їх, не спокусися на гроші, бо втратиш більше.
— То це, значить, від неї, від чаклунки добра і краси? — здивувався Правоногий.
— Так, це від неї.
І раптом, і це вже було зовсім несподівано, бабище заплакала. Великі сльози текли по її
зморшкуватому лиці і ховалися десь аж на коміром.
— Вона, бідненька … десь там у полоні у Харлампія. Держить її, пташечку, у вежі свого
замку. Вона єдина жаліла мене і мені допомагала. А тепер …
— А що, він такий могутній, той ваш Харлампій? — спитав Штукар.
— Та ні, не такий він вже могутній, як великий хвалько. Своїм пишним відьмацьким
хвостом хвалиться, бо такого ні в кого нема. Ні, він, звичайно, дещо може. От і тримає
мою кралечку у полоні. Замало в неї сил проти нього.
— І що, її ніхто не може звільнити?
— Чом не може? Аби тільки хтось захотів. А хто захоче?
— Ну, а якби так я? — і Штукар хитро примружився.
— Куди тобі! Тут треба і сили, і розуму, і хитрощів. Куди тобі!
— То, по-вашому, мені бракує сили?
— Та ні, сили, либонь, у тебе достатньо.
— То розуму?
— Та й розумом, здається, тебе батьки не обділили.
— То хитрощів мені бракує?
— А за хитрощі не знаю. Може й бракує.
— А от, бабусю, ви моєму товаришеві поворожили. А чому ви мені не поворожите? Що
мене чекає?
— Бо ти … скинь хрестик — поворожу.
І очі її загорілися хижим блиском.
— Ні, бабусю, хрестика я не скину. Мені цей хрестик мама на шию одягнула.
— То й що, що мама? А ти скинь!
— Е, ні! Ніколи!
— А шкода. Бо доки ти з хрестиком, я тебе й з’їсти не можу.
— Так це ж добре, бабусю. Бо хто б тоді вашу хатинку полагодив?
— А ти полагодиш?
— Сам — ні, а от разом з Правоногим, якщо ви його не з’їсте, зараз й те зробимо. Бо як
можна, щоб така поважна пані та жила б в такій розвалюсі?
— Ой, полагодьте, хлопчики, полагодьте, голубчики, бо спасу нема — так той дощ
дошкуляє. А ще ж і зима буде.
— Добре. Ми зараз і за роботу. А ви вже для нас про обід подбайте. Бо ми хлопці такі, що,
попрацювавши, і поїсти любимо. Тільки, бабусю, щоб без всяких штучок. Бо я й сам
Штукар. Дещо і я встругнути можу.
— Штукар? А що ти, Штукарю, вмієш?
— Е, бабусю, я багато чого вмію. Але ніколи. Бо тоді ми й до вечора вашу хатину не
полагодимо.
І хлопці взялися за роботу. Вони й самі того не підозрювали, що з них такі вправні
майстри будуть. Сякий-такий інструмент у Баби Яги знайшовся, деревини тут всякої було,
скільки хочеш, ще й неподалік озеро, а там і очерет. Хлопці підправили дах, очеретом
пошили, двері вирівняли, ще завіси змастили. Під хатиною лавчину змайстрували, аби
стара могла на сонечку посидіти, бо воно сюди таки пробивалося. Аж самі замилувалися
своєю роботою.
— Ти, Правоногий, неабиякий майстер, — сказав Штукар. — Це, якщо хочеш знати,
талант.
А з такого таланту і кусок хліба їсти можна.
— Я й сам не знав, що я ще до чогось здатний. А головне, знаєш, я працював з таким
задоволенням, аж дивно. Певно, за роботою дуже скучив.
— Тепер наша Баба Яга житиме, майже, як королева. У такій хатинці живучи, не
захочеться
і зла робити.
— Це ще хто знає. Нам однак треба бути обачними. Їй довіряти не можна.
— Чую, чую, пустомелі, що ви там про мене язиками плещете, — обізвалася з хатинки
Баба Яга. Хлопці тільки перезирнулися.
— Ідіть вже обідати, — покликала господиня.
— Зараз, бабусю. Тільки спершу роботу нашу прийміть та помилуйтеся тепер на вашу
оселю.
Вийшла Баба Яга і аж руками сплеснула.
— От догодили ви мені! От потішили! Ну, ходіть вже обідати. А про мене ви даремно
теревені правили. Я хоч і не належу до добрих, але зла великого не роблю. Ну там
полякаю кого трохи, поморочу, ну, блуд на кого нашлю. Блукає чоловік по хащах, а я собі
з того сміюся — все ж сяка-така розвага для старої.
— А хто нахвалявся мене з’їсти? — з докором сказав Правоногий.
— І ти повірив? Та це я так, для гостроти відчуттів.
— А скажіть-но, бабусю … — обізвався Штукар. — От ви тут так жаліли чаклунку добра і
краси.
— Ой, вона, ягідка моя, десь там у Харлампія у неволі мучиться, — знову заплакала Баба
Яга.
— Ну, сльозами тут не зарадиш, — сказав Штукар. — Їй допомогти треба.
— Допомогти? А як? Харлампій і близько нікого до свого замку не підпускає. Стереже її,
як зіницю ока.
— Найперше розкажіть мені, де той замок Харлампія.
— Ти туди хочеш іти?
— Та хотів би. Хоч глянути на те відьмацьке кубло.
— Ой, сину, не йди. Харлампій тебе зі світу зведе.
— А я, бабусю, живучий.
— Дивуюся я вам: до всього вам діло. От хатинку мені полагодили, хоч я і Баба Яга,
персонаж, можна б сказати, негативний. І про крихітку мою клопочетеся. Але не йдіть
туди, там — загибель.
— А ви все ж розкажіть, — наполягав Штукар.
— Ото біля озера потічок тече. Якщо йти проти його течії, то дійдеш до гори, звідки той
почіток початок бере. Та гора дуже крута, ніде тобі схилу ніякого. На тій горі і стоїть
замок Харлампія, а на ньому і вежа, де Харлампій свою полонянку тримає. Вона звідти
вирватися не може, бо він ту вежу заклятим словом зачинив. Ніхто того слова не знає,
ніхто ту вежу відчинити не може.
— А ви, бабусю, те слово знаєте?
— Я …
— Знаєте, знаєте! По очах бачу, що знаєте. Така розумна жінка, та щоб не знала!
— Так, я розумна. От мій розум і каже мені, щоб я того слова тобі не відкривала.
— Ну так. Це вам підказує розум Баби Яги. А що каже ваше людське серце? Адже мусить
воно у вас бути. Це воно витискало сльози з ваших очей.
— Ой, хлопче, і не знаю, як мені бути.
— Тоді ваша улюблениця буде в полоні. Тоді незабаром на світі зникне добро. І нікому
більше в голову не прийде полагодити вашу хатинку.
— Ну, слухай. Тільки — нікому. Коли підійдеш до вежі, треба сказати так: „Від сходу
сонця і до заходу, від заходу аж до сходу немає більшої сили за моє слово. Вежо,
відчинися!’
— Дякую вам, бабусю. То ми вже підемо.
— Побули б ще хоч день. Я вже до вас якось звикати стала.
— Ніколи, бабусю, мусимо йти. Як то їй там? У неволі день роком здається.
— Стривай, — зупинила Штукаря Баба Яга. — На ось тобі мій пояс. Опережешся ним — і
ніяка сила тебе не здолає: ні вогонь тебе не ушкодить, ні спис, ні шабля, ні стріла, ні інша
яка зброя.
— От спасибі вам. А скажіть, ще одного такого пояса для мого товариша у вас не
знайдеться?
— Ні, другого такого пояса у мене нема. Але дам я йому свою хустку.
— Ще чого! Хустку! Я що, баба? — обурився Правоногий.
— От бачиш, — образилася Баба Яга. — Він ще й не дослухав, а вже приндиться.
— Мовчи, дурню, тільки дякуй красненько, — тихо сказав Штукар.
— Так от … — продовжувала Баба Яга. — Як тільки пов’яжеш ту хустку на шию, станеш
невидимий, а це, повір, дуже важливо.
— Що ж, подякували — і в дорогу.
Десь біля заходу сонця прийшли до крутої скелі. Правоногий хутку на шию пов’язав
— і став невидимий — таки не одурила стара. Штукар замаскувався у кущах. Стали
чекати. Думка була така, що Хармампій свої злі справи уночі вершить. І правда. Як тільки
сонце зайшло і засвітив місяць, хлопці й побачили, як Харлампій, окутаний чорною
хмарою, вилетів на кочерзі з димаря та й помчав понад лісом.
— Ото дива, — сказав Правоногий. — Я б в таке і не повірив, якби сам не побачив.
— Ти і в Бабу Ягу не вірив. Але годі балачками бавитися. Час не чекає. Ти залишайся тут,
а я …
— Ти мене за цілковитого дурня і боягуза маєш. Ні вже, я піду з тобою.
— Та не маю я тебе за дурня і боягуза. Але зрозумій, вдвох нам до вежі не добратися.
Вилізти на ту гору неможливо. Я хочу ще в одному себе випробувати. Я того ще не робив,
але може моє штукарство і тут мені в пригоді стане. Я хочу … злетіти. Але не знаю, що з
того вийде. Це штука не проста. Я можу й загинути. Але хочеться вірити у добрий кінець
тієї казки. Ти тут на сторожі стоятимеш. Коли що, кричи пугачем. Вмієш?
— Та вмію.
— Спробуй.
Правоногий спробував.
— О, зовсім добре. Справжнісінький пугач.
— Стривай … А як дійсно справжній пугач закричить?
— Це задачка … я про таке й не подумав … А ти прокричи пугачем тричі, а потім свисни,
як розбійник. Ти у нас невидимка, тобі безпечно. Гляди тільки, міцніше хустку зав’яжи,
аби часом не злетіла. Ну, залишайся. А я спробую. Аби лиш мені вдалося. Все. Не
розмовляй зі мною. Я мушу зосередити свою волю.
— Ти, як чарівник.
— А циркачі, щоб ти знав, і є чарівники. Увага! Пробую. Я можу! Злітаю!
І Штукар змахнув руками, наче крилами. Він піднявся на кілька метрів і гепнувся, боляче
вдарившись.
— Не можу, — сказав з розпачем.
— Не кажи того слова. Не впадай у розпач. Ти можеш. Повір у себе. Ти маєш мету: добро
і краса у темниці.
— Так, я можу! Я мушу!
Але і друга спроба не вдалася. Штукар потирав ударені місця і не мав сили на третю
спробу.
— Так і розбитися можна, — сказав він знесилено.
— Дурниці, — заговорив впевнено Правоногий. Це було зовсім на нього не схоже.
— Ти мусиш, бо більше нікому. Зберися з силами. Зал, глядачі, ти на арені. Оплески.
Ну!..
І раптом десь з вишини почувся дивовижний спів, чистий, аж наче прозорий. Як
заворожені, хлопці стояли і слухали. Співала чаклунка добра і краси. І як співала! Раптом
Штукар змахнув руками і полетів, легко і плавно, наче він у житті своєму тільки те й
робив, що літав. Правоногий затамував подих. Він боявся порухнутися, аби не злякати
товариша.
— Летить, летить! — вистукувало його серце. Правоногому здавалося, що він і сам зараз
міг би також злетіти. Але він не пробував. Він боявся ворухнутися. От Штукар вже на
скелі. Тепер його не видно. Замок огортала темна хмара.
— Аби лише йому вдалося! Аби лише вдалося! — шепотів Правоногий.
А Штукар вже стояв біля вежі. Спершу він хотів увійти в неї своїм вивіреним
способом — крізь стіну, але з того нічого не вийшло. А з маленького віконечка долинав та
й долинав спів. Зблизька він здавався ще кращим. Він просто вражав, заворожував.
Штукар ніяк не міг згадати тих чудодійних слів, які мали б відчинити вежу. „Ще тільки
того мені бракувало’, — розсердився сам на себе. Він називав себе найобразливішими
словами. Але іноді краса теж вміє заворожувати так, що сил забракне, що не можеш
більше думати ні про що. Штукар напружився, подумки відмежував себе від того
дивовижного співу — і згадав! Згадав!
— Від сходу сонця і до заходу, від заходу і аж до сходу немає більшої сили за моє слово.
Вежо, відчинися!
І вежа відчинилася. Чаклунка зойкнула і урвала свій спів. Вона була маленька, майже
крихітна, вся в голубому, її срібне волосся маяло по плечах і ніби аж світилося. Здавалося,
що вона була зіткана з самого повітря, що вона зовсім не має ваги. Штукар пересилив
себе, закрив очі, щоб не бачити тієї дівочої вроди і сказав:
— Я прийшов, щоб врятувати тебе, красуне.
— Я не маю сил ні на що! Ця вежа і той злий чарівник забрали всі мої сили.
— Але ти мусиш, бо без тебе загине світ.
— Я мушу! Так, я мушу!
— Ти все можеш! До тебе повертаються твої сили.
— Так, я все можу!
— Ти вільна!
— Так, я вільна! — проспівала чаклунка і випурхнула з вежі.
— Стривай, тут висота. Я ледве здолав її. Я летів на твій голос. А тепер ми удвох. Я її
тепер не здолаю. Ми можемо розбитися.
— Ні, ми не розіб’ємося.
І вона зняла з пояса маленьку суремку і засурмила, і загукала:
— Гей, вітре-теплокриле! Прилети сюди мерщій.
В лісі тьохнув соловейко, хоч йому було вже пізно: час його витьохкувань уже минув.
Запахли квіти, місяць висвітив усе довкіл — і стало гарно і любо на всьому білому світі.
Раптом знизу почувся крик пугача, а потім дикий свист.
— Що це? — жахнулася дівчина.
— Це сигнал подає мій товариш. Небезпека. Певно, Харлампій повертається.
— Ой! — перелякалася. Бо була зараз зовсім не схожа на чаклунку, а на маленьку
тендітну дівчинку. Але саме в ту хвилину їх підхопив телокрил і опустив вниз,
поставивши під скелею, де на них чекав схвильований Правоногий.
— Харлампій летить. Я почув посвист його кочерги.
— Як ти думаєш? Він знає?
— Думаю, що його щось насторожило. Може, соловейко.
— Спершу він полетить у вежу. Бери красуню і стань он за ти рогом. Замаскуйся в кущах.
— А ти?
— Я з ним тут … побесідую.
— А може ми …
— Роби, що сказав, — голос Штукаря був суворий до невпізнаності.
Харлампій пролетів над ними прямісінько в свою вежу, а коли побачив, що вона
відчинена, загримів гучним голосом:
— Хто це зробив? Я зітру його на порох!
Від злості він почав жбурляти вниз уламки скелі, так що друзям треба було дуже
пильнуватися, аби котрийсь з тим уламків не влучив у когось з них. На чаклунку тут надій
покладати не можна було. У тому відьмацькому кублі вона зовсім втратила всі свої сили і
поки що не могла їх відновити. Стояла тепер, як перелякана дівчинка, роззиралася
довкола і ладна була розплакатися від свого безсилля.
— Я знаю, вони далеко не втекли, — гукнув Харлампій. І знову засвистіла його кочерга.
Правоногий був невидимий, але Штукар злякався, щоб Харлампій не побачив дівчину,
адже вона зараз зовсім беззахисна. Він не міг побачити, що Правоногий пов’язав їй на
шию свою хустку. Штукар загукав, привертаючи до себе увагу відьмака.
— Ходи сюди, Харлампію, поговоримо.
— Який би дідько з тобою говорив!
— А все ж таки ходи.
Харлампій опустився під скелю і побачив Штукаря.
— Де чаклунка добра і краси? — гукнув грізно, аж відлуння довкола перелякано загуло.
— Ого! Вона вже звідси далеко.
— Це ти її випустив?
— Я.
— Але ж як? Я зачинив вежу своїм словом.
— Овва! Бачиш тепер, чого вартує твоє відьмацьке слово. Моє виявилось сильнішим.
— Це ми ще побачимо. Тримайся, мізерний чоловіче.
І він дихнув на Штукаря вогняним жаром. Але Штукар стояв, ніби й не помічаючи
полум’я, що валувало з ніздрів Харлампія. Тоді відьмак обрушив на Штукаря цілий
водяний стовп. Але, коли вода спала, то Харлампій побачив усміхненого хлопця, що
зневажливо дивився на нього.
— А тепер ти тримайся.
І Штукар вихопив у Харлампія його кочергу і давай нею лупцювати відьмака, а той
безсило стояв і навіть не захищався. І звідки міг знати Штукар, що всі чари Харлампія
саме в його кочерзі? Він бив чарівника його кочергою, як простою палицею, аж доки йому
не набридло. Нарешті Штукар сказав:
— Іди геть! Сиди собі у своєму замку і не роби людям зла.
— Віддай мені мою кочергу.
— Не віддавай, — крикнула чаклунка добра і краси, кинувши рятівну хустку Правоногому
і виходячи з-за відрогу скелі. Але було вже пізно. Харлампій вже міцно тримав кочергу у
своїх руках і знову був могутнім чарівником.
— Всі чари в його кочерзі, — гукнула дівчина.
— Швидше тікай за скелю, — благально мовив Штукар.
— Не втече, — ревнув Харлапмій. — І ти не втечеш.
І кинувся на Штукаря. Але той перекинувся на могутнього лева і рикнув з усього голосу.
Харлампій розгубився і почав поступатися назад. Тут несподівано з’явився невидимий
Правоногий. Він по-простому стукнув відьмака по голові уламком скелі, котрих
Харлампій досить накидав униз. Харлампій, випустивши з рук свою кочергу, впав
навзнак, до ладу не розуміючи, хто ж його вдарив. Правоногий вхопив кочергу і, оскільки
він був невидимий, можна було подумати, що та кочерга сама собі ходить без сторонньої
допомоги. Штукар у подобі лева повернувся до дівчини і сказав:
— Ти ж чаклунка. Роби щось, щоб ми вибралися звідси, доки Харлампій не прийшов до
тями.
Але дівчина з жахом відсахнулася від Штукаря.
— Ти … лев! Я боюся тебе.
— А я й забув, — засміявся Штукар і став самим собою.
— Чого боятися? — сказав він. — Звичайні циркові трюки.
Тут чаклунка добра і краси зняла з пояса свою суремку і засурмила в неї. І знову, як в
перший раз, обізвався соловейко, місяць виплив з-за хмар, висвічуючи все довкіл, квіти
запахли, потічок захлюпотів. А чаклунка сказала, як проспівала:
— Гей, коні мої крилаті, скорше до мене з моєю крилатою каретою!
Ще не відлунали її останні слова, як почувся якийсь шум, і прямо перед ними зупинилася
карета, запряжена двома крилатими кіньми. Карета була заквітчана, а в гриви коням
повплітувано барвисті стрічки всіх кольорів веселки.
— Ну, сідайте і рушимо, — гукнула дівчина. Правоногий, що знову став видимим, хотів
було відкинути злощасну кочергу, але чаклунка сказала:
— Ні-ні, бери її з собою. Без неї Харлампій безсилий. Карета піднялася вгору і полинула
плавно і легко під витьохкування соловейка і радісний гомін лісу. Сходило сонце.