ЗОРЯНИЙ ПАСТУШОК

Ця книжечка-читанка
для хлопчика Богданка.
Той Богданко любить читати,
а ще любить у когось питати:
Що? Навіщо? Чому і для чого?
От тепер ми спитаємо в нього:
— Що б хотів ти, — я в хлопця спитала,
— щоб для тебе я написала?
Замислився хлопчик лише на хвилинку,
почухав котові животик і спинку
і тихо сказав: — якщо можна, будь ласка,
нехай напишеться казка.
Казка — то й казка: мороки нема,
бо казку, признаюсь, люблю я й сама.
От сяду на стільчик,
візьму олівець —
і намалюю
бабусин хлівець.
А в тому хлівці –
дві вівці й баранець.
Є казці початок — то буде й кінець.

А хлівець і справді був, теплий, затишний, прибраний. І дві вівці в ньому жили, і
баранець — все, як я вже сказала. А неподалік жила в убогій хатинці і господиня того
хлівця і тих овець — баба Федора. Бідна собі була: окрім тих овечат, нічого в неї більше й
не було. І то був спадок від діда Демида. Пасла їх баба Федора, доглядала. А вівця — вона
вівця. Що з неї візьмеш? Хіба що вовну мала з них. Та людську добру душу і вівця
відчуває.
Настане зима, сидить баба Федора, пряде ту вовну, а потім знову сидить та в’яже
рукавички та теплі шкарпетки. Продасть — то й купить щось для себе та й за овечат не
забуде. Так і жили. Старіє баба Федора. Все важче їй овечок пасти. Жене їх у поле та й
бідкається сама про себе.
— Стара я вже. Важко мені. От якби у мене хлопчик був, ну, скажімо, онук. А то ні дітей,
ні внуків.
Та й зітхне. А вівці слухають собі та й бекають поміж собою. Баба не знає, про що вони
бекають, а вівці, виявляється, отак між собою розмовляють. Дивина та й годі. Баран
Терешко й каже:
— Годилося б їй допомогти. Вона дбає про нас. Годує, напуває, ніколи не кривдить.
Стара вівця Бебека докинула:
— І головне — нікого не ріже. Я нічого не хочу сказати, але я вже таки стара, могла б і …
Та й зітхнула. Терешко сказав:
— Ти, Бебеко, якщо не можеш щось путнє сказати, то краще вже помовчи.
Ярка — молоденька овечка, і собі слово мовила:
— А як вона обережно стриже. Я навіть не пручаюсь. А для чого? Мені й самій та вовна
заваджає.
— Не те ви кажете, не те, — незадоволено бекнув баран. — Треба подумати, як їй
допомогти.
Стара вівця зітхнула:
— Пастушка б їй.
А Ярка аж підстрибнула:
— Зоряного.
— Зоряного пастушка, кажете? Треба подумати.
А річ, бачте, в тім — і про те мало хто знає, — що в овець, виявляється, є своє
королівство і, звичайно, свій король. От іноді зникає вівця. Шукає її господар, а її нема —
як крізь землю провалилася: нема. Аж потім знаходиться — де й взялася. Ото та вівця в
королівство своє ходила у якійсь потребі. Люди про це не знають. Вони думають собі: ет,
дурна вівця!
А воно ж не так.
Поговорили собі вівці отак — та й замовкли. Пасе баба Федора, пасе. Пора вже й
додому — аж кудись Терешко пропав. Кличе баба, гукає — нема.
— От лихо! Ну, куди ж він міг подітися? Про вовків у нас не чувано, заблудити він не
міг — розумний баранець та й не молодий вже.
Поки отак бідкалася баба Федора, з’явився Терешко.
— Де ти був? — суворо спитала господиня. — Хіба ти не знаєш, що я за тебе переживаю?
— Знаю, — бекнув баран, але баба, звісно, його не зрозуміла.
— От візьму та й продам вас.
— Не треба, — жалібно бекнула Бебека.
— Та й продала б, якби не шкода було. Звикла вже. Як я без вас буду, дурненькі ви мої?
Та й зітхнула. Пора було додому — то й пішли, повагом, ковтаючи придорожну пилюгу,
скубаючи травичку. Баба Федора їх не підганяла. Нехай собі. Куди їм спішити?
Другого дня попросився до баби Федори хлопчик у пастушки.
— Візьміть мене, — каже, — бабусю. Буду вам овечок пасти.
— Та в мене, хлопче, і їсти нічого, а тобі ж і заплатити треба. Ні, дитино, не можу я тебе
взяти. Шукай багатших.
— Та я, бабусю, багато не їм:

Хліба шкоринку,
якусь цибулинку,
нап’юся води –
та й нема біди.
— Але ж платити тобі у мене нічим.
— Навіщо та плата?
Була б тепла хата,
людське тепло,
і щоб на голову не текло.

— О, я бачу, ти на язик гострий. Аби лиш до роботи такий.
— Поживу я у вас — то й побачите. В одному певен: ледачим Ви мене ніколи не назвете.
— То й добре. Я й рада, бо так вже мені набридла та самота: ні з ким і словом
перемовитися. Хіба що з вівцями. От якби був мій Демид … Та й замовкла. А потім ще
запитала:
— А ти, дитино, звідки будеш? Хто твої батьки?
— Я, бабусю, Зоряний пастушок.
— Ось не вигадуй.
— А я й не вигадую.
— А як це таке може бути? Хіба зорі пасти треба?
— Ще й як треба. Та ще й пильнувати, аби не порозбігалися або на землю не попадали.
— Отакої! А я й не знала.
— О, це такі пустунки. Не догледиш, то вони такого накоять. А хто потім на небі
світитиме? Мені дядько Місяць тоді покаже, де раки зимують.
Баба Федора засміялася:
— А що, дядько Місяць такий сердитий?
— Та ні, як коли. Коли на небі все в порядку, і зорі миготять, як кому треба, то й дядько
Місяць посміхається.
— Ти так дивно говориш, — сказала баба Федора. — Ти, певно, казки любиш.
— Звичайно, а хто ж їх не любить. Казок не люблять тільки недобрі люди. Та я й сам з
казки.
— З якої ж ти казки?
— Та зі своєї — з казки про Зоряного пастушка.
— Ти і справді якийсь дивний. А батьки ж у тебе хто?
— Батько у мене — король овечого королівства. А я, так би мовити, принц.
— А що, хіба є таке королівство?
— Звісно, є.
— А як же це ти, принц — і пішов у пастушки?
— А в нашому королівстві ледарів нема. У нас всі мусять працювати: і король, і королева,
і їхні діти. Бо сказано: хто не дбає, той і не має.
— Добре у Вас королівство.
Баба Федора замислилась.
— Скажи мені … А хто ж там на небі ті зорі пастиме, поки ти у мене будеш за пастушка?
— Моя сестра — принцеса …
— Цікаве життя. Його ніколи до кінця не знатимеш. От жаль тільки, що я вже така стара.
— І не старі Ви зовсім. Просто на зорі частіше дивитися треба. Люди тому і старіють, що
на зорі перестають дивитися.
— Ох, дитино, відзорювала я вже своє.
Доки вони отак розмовляли, на небі і справді стало зірно. Зорі миготіли, ніби ними хтось
диригував. Хлопчик теж задивився на небо.
— Он моя сестра, — показав він на маленьку тремтливу зірку.
Раптом одна зірочка засвітилася, спалахнула та й упала.
— Ти куди? — гукнув їй хлопчик, та було вже пізно — зірка згоріла.
— От бачите, бачите? Я ж казав.
Баба Федора задивилася на небо.
— Гарно ж як! Отак було, коли ми з моїм Демидом, молоді та гарні, стояли отут і на зорі
дивились.
І раптом вона незчулася, як заспівала. Голос був чистий, високий, ніхто б і не сказав, що
їй вже купка літ.

Ой, зійди, зійди,
ясен місяцю,
як млиновеє коло …

І Місяць зійшов, ясний і повний, і усміхнувся до баби Федори.
— Диви, диви, усміхається, — зраділа жінка.
— Я ж казав, що дядько Місяць не завжди захмарений буває.
А вранці сусіди питали:
— Бабо Федоро, чи Ви не чули бува, хто це вчора увечері так гарно співав у Вашому
садку?
— Не знаю, — зітхнула баба Федора і посміхнулася. — Певно, молодість чиясь
заблудилася та й співала собі.
— Ой, і гарно ж співала та чиясь молодість.
Другого дня погнав пастушок овечат пасти. Погнав троє, а пригнав четверо. Баба
Федора як глянула — то й руками сплеснула:
— Це не наша вівця.
— Тепер — наша.
— Ти що, хлопче! Мені чужого не треба. Я вік прожила — а чужої дробинки ніколи не
мала.
— Я ж сказав, це не чужа. Та ж гляньте на цю овечку — та ж такої ні в кого немає.
Баба Федора приглянулась — аж і справді: вовна на овечці густа, а що вже виблискує —
як чисте золото.
— А й справді, нема … Яка гарна. Звідки ти її взяв? Однак же вона — чужа.
— Це Вам подарунок від нашого короля.
— Що ж, подякуй своєму королеві за такий подарунок. Але ж такій овечці не в хліві жити.
— У Вас і в хліві чистенько.
Отак пасе пастушок овець. Та кожного дня на одну вівцю більше додому приганяє.
Баба Федора вже і дивувалася, і сварилася. А той своє:
— Це Вам подарунок від нашого короля.
Вже повнісіньке подвір’я овець у баби Федори. Та всі гарні, тонкорунні. Стоїть баба
Федора та й намилуватися ними не може. Але й стояти їй ніколи: треба лад їм давати.
Та пастушок таки добрий помічник, швидкий та проворний. Він не дає бабі Федорі і
втомитися.
— До тих овечат мені хіба що помолодіти треба.
І кожного вечора тягне її ну, хоча б глянути на ті зорі, що так і миготять, немов і справді
розмовляють чи сміються. Їй іноді здається, що чує вона їхній сміх. Як гляне баба Федора
на зорі, так і заспіває. А як заспіває, так і помолодшає. Вже й односельці на неї дивитися
стали.
— Ти глянь, що діється з нашою Федорою. Зовсім відмінилася жінка.
Розпрямилася, зморшки розгладилися, наче й не вона.
— Либонь, кумо, вона чари якісь знає. Відьмує, мабуть.
— Може й щось знає. А відьмувати замолоду треба було. Що вже на її літа те
відьмування? А ходить як! Мов пава пливе або ледве що не вистрибом біжить. І бабою її
вже якось ніяково називати.
— А я її питала, як це їй так вдалося.
— І що?
— На зорі, каже, щовечора дивлюся.
— На зорі? Ну, що ж, це можна спробувати — лік недорогий.
— А звідки у неї стільки овець? Та всі такі гарні, мов з виставки.
— Ні, вона, видно, таки щось знає.
— Може й знає.
Люди — як люди. Скрізь вони однакові.
А баба Федора молоділа собі та все до хлопчика-пастушка із своїми запитаннями
чіплялася:
— Ні, ти мені таки скажи, звідки ти береш тих овець, що їх з кожним днем все більшає?
Я вже й рахунку їм не знаю. Я, дитино, чужого не хочу.
— Та ж казав же я Вам: це Вам від нашого короля.
— А де ж той король стільки тих овець бере?
Хлопчик засміявся.
— А Ви придивіться. Чи не здається Вам, що кожна та овечка на зірочку схожа? Он як
виблискують. Ото і є ті зірочки, що на землю попадали. А наш король їх Вам подарував.
— А чи не могла б я, ну, хоч краєм ока побачити того короля?
— Ні, не дозволено людині бачити овечого короля.
— А ти попроси за мене. Скажи, що баба Федора подякувати йому хоче за його
подарунки.
— Скажу. Але з того нічого не вийде.
Зоряний пастушок і сам не сподівався, що його батько — овечий король — так швидко
погодився на зустріч з бабою Федорою.
— Збирайтеся, тітко Федоро (тепер він її вже тіткою називав), — сказав якось Зоряний
пастушок. — Збирайтеся. Підемо до овечого короля. Він погодився.
Тітка Федора причепурилася, одягнула святочну одежу, і вони пішли.
Йшли вони, йшли — аж пастушок і каже:
— Закрийте, тітонько, очі.
Не встигла тітка Федора й отямитися, як опинилася на безмежній квітчастій луці. Трава
тут була висока, росяна та густа, а по ній, скільки оком сягнеш, квіти, квіти. І вівці
паслися, такі ж тонкорунні, як тепер у неї.
— Так от звідки у мене вівці! З королівського стада!
Аж тут і король не забарився. На диво, це був чоловік в одязі чабана, з герлигою і
сопілкою. Він підійшов до тітки Федори і вклонився їй.
— Спасибі Вам, добра жінко, за Вашу працю і щире серце.
— Це Вам спасибі, — зашарілася тітка Федора.
— Як мій син? Справляється з роботою? Не пустує?
— Дуже слухняна дитина. Я тільки за овець його сварила, бо думала, що … чужі вони.
— Тепер вони Ваші.
— Ото вже спасибі, — поклонилася тітка Федора.
— А я, власне, хотів Вас попросити: чи не помогли б Ви нам овець стригти? Бачите,
скільки їх у мене? Ваша Ярка говорила, що Ви дуже обережно стрижете.
— Ярка говорила? А хіба вона вміє говорити?
— Звичайно, вміє. Тільки по-своєму, по-овечому. А людську мову кожна вівця розуміє.
Щиро подивувалася тітка Федора, ще раз подякувала королю та й заспішила додому,
пообіцявши, коли буде треба, прийти стригти овець. На прощання овечий король дав їй
клубочок тонко пряденої вовни, що золотом виблискувала на сонці.
— Оцей клубочок приведе Вас у наше королівство. Тепер Ви зможете бувати у нас, коли
захочете.
Пішла тітка Федора додому. Достатки її примножувались. Незабаром прийшли
майстри і збудували велику кошару для овець. І хата у неї тепер була нова — велика та
простора. І в тій хаті завжди були відчинені двері для добрих людей. Їм завжди була рада
тітка Федора. Всіх пригощала, частувала, та нікому не розповідала про овечого короля. Та
й ніхто б і не повірив.