По недовгім часі наші подорожні під’їхали, а правильніше б сказати, підлетіли, до
володінь чаклунки добра і краси. Важко було повірити своїм очам, важко собі навіть
уявити красу довколишніх лісів, садків, луків і квітників. Оселі сміялися барвами та
вікнами. Ріки зачаровували своєю чистотою та прозорістю, а небо своєю глибиною та
голубінню.
— Як у казці, — замріяно сказав Штукар.
— У реальному світі такого не буває, — докинув Правоногий.
— Чому ж? — засміялася дівчина, котра знову набирала сил і ставала чаклункою добра і
краси.
— Це цілком реальний світ. Казкова тут тільки я, та й то лише тому, що я чаклунка. А так
— я звичайна собі дівчина, котра теж, між іншим, мріє про своє щастя, якого не під силу
собі начаклувати. — І зітхнула. — Не вірите? Так, так, я — звичайна дівчина.
— Тільки краща за інших, — закохано сказав Штукар. Дівчина, хоч і була чаклункою, від
тих Штукаревих слів зашарілася, як це вміють звичайні дівчата, і стала ще кращою, якщо
це тільки можливо.
— А ще казковим, мабуть, є те, що зло ніколи не перетинає кордони моїх володінь. Тут
панує тільки добро і краса.
Тим часом карета зупинилася біля ошатної оселі.
— Отут поки що розташовуйтеся, доки я вас не переженила на тутешніх красунях, —
сказала чаклунка добра і краси.
— А ще … оскільки я все-таки трохи з казки, кожен з вас може загадати одне бажання —
як нагороду за мій порятунок. Отже …
— Жити в твоїх володіннях, — як школярі, в один голос сказали обидва хлопці.
— Ну, для того і чарів не треба. Живіть собі. А ще?
— Побудувати великий цирк. Щоб люди могли приходити розважитися — і дорослі, і
діти.
Чаклунці цей задум сподобався.
— І ми поставимо в своєму цирку нашу казку. В цій казці кожен буде сам собою. За
чаклунку буду я. Бабу Ягу справжню покличемо, бо й не зла вона зовсім.
— А Харлампія?
Всі засміялися.
— Ні, Харлампія кликати не будемо. Тільки хто ж нам його зіграє?
Забігаючи вперед, скажу: як потім виявилось, було дуже складно знайти когось на таку
невдячну роль. Як не переконували, що це ж тільки для спектаклю, ніхто не хотів бути
Харлампієм. Нарешті умовили одного хлопця, і то тільки тому, що йому дуже хотілося
політати на чарівній кочерзі. Але це буде потім, бо цирк ще не збудований.
А що ж Правоногий? Поки що він не висловлював свого бажання. Відклав це на потім.
Чаклунка тим була не мало здивована, але нічого на те не сказала. А коли хлопці
залишилися удвох, Штукар запитав:
— Що ж ти? Хіба у тебе бажань ніяких нема?
— Чому нема? Є. Але ж не буду я просити для себе у чаклунки нові черевики, та ще й два
правих.
— Ну, а чому ж ти не попросив, щоб у тебе ноги стали … ну … як у нормальних людей?
Пробач.
— А навіщо? Це і так має статися. От тільки я зустріну свого побратима — лівоногого.
— А як не зустрінеш?
— Мушу зустріти. Це передбачено в нашій казці. А коли вже і справді не зустріну, тоді
вже у чаклунки попрошу. Для такого випадку я і бажання своє приберіг. Тримаю його про
запас.
Хлопці засміялися.
— А зараз … ходімо трохи пройдемося та подивимося, чи не знайдемо тут якого шевця:
два правих черевики замовити, бо мої вже зовсім розлазяться. Може ж таки менше візьме,
ніж за дві пари, тим паче, що черевики на ліву ногу мені викидати доведеться. Хоча
грошей у мене — як кіт наплакав. У тебе там нічого не завалялося?
— Та щось докину. Ходімо.
Ходили хлопці, ходили, на дива всякі дивувалися, на красунь усяких надивилися, аж
розум туманів. Та й красуні на них цікавим оком поглядали. Та хлопці що? Обдерті,
обшмульгані. Чи не диво? Ото й дивуються дівчата: звідкіля тут такі взялися? А
Правоногий тільки й те, що паленів та погляд відводив. Дарма, що в нього обидві ноги
праві, та ще ж і черевики драні, майже босоніж ішов.
— І як це ми у чаклунки не попросили для себе сякої-такої пристойної одежі та взуття? —
сказав Штукар.
— Та соромно якось. Вона ж дівчина, хоч і чаклунка. Та й не по-казковому це зовсім.
Буденно якось.
— Соромно! А тепер ще більший сором: у тому велелюдді ходити такими обідранцями.
Сяк-так допиталися до шевця. Швець був літній уже чоловік. Сидів собі, якусь
пісеньку мугикав та весело молоточком постукував.
— Добридень Вам, — привіталися хлопці.
— І Вам день добрий.
— Чи не погодилися б Ви зробити отому молодцю пару черевиків? — запитав Штукар.
— Та чому ж і не погодитися, коли у мене ремесло таке?
— Та й почім у Вас Ваша робота? Бо може у нас і грошей не вистачить.
— Як не вистачить, то я й задурно зроблю. Бо такий вже я швець. А Ви, видать, з далеких
країв будете, що так обносилися?
— Ой, з далеких, пане шевче, дуже з далеких.
— То давай, парубче, будемо мірку знімати, аби черевики добрі вдалися, такі, щоб ноги
самі до танцю просилися.
— Чекай, пане шевче … — продовжував вести переговори Штукар. — Тут справа не
зовсім звичайна. Цьому хлопцеві треба два правих черевики.
Швець посміхнувся.
— От дива! Щойно вчора один хлопець десь приблизно твоїх літ замовив у мене два лівих
черевики.
Тут уже обізвався і Правоногий, а очі у нього засвітилися радістю.
— Скажи, чоловіче добрий, а коли той лівоногий за своїми черевиками до тебе прийде?
— От завтра і прийде. І ти приходь. Роботи я нагальної не маю, то й твої черевики зроблю.
— Тільки, якщо він раніше прийде, то хай неодмінно на мене зачекає. Він мені конче
потрібний. Так йому і скажіть.
— То й скажу. Хіба мені важко?
Пішли хлопці. А швець ще довго замислено постукував своїм молоточком, дивуючись
на цей світ, бо чого в ньому тільки не траплялося.

Ледве знайшли хлопці свою оселю. Прийшли — а там на них слуги з замку чекають.
Принесли їм і напитків, і наїдків всяких, і одягу, і взуття. Глянув Правоногий — і
посміхнувся: черевики були і правий, і лівий.
— Забула, — сказав він. — Хоч і чаклунка, а все ж забула.
— А може й не забула. А може передбачила, що в тебе завтра вже будуть і ліва, і права
ноги.
— Може й так. Побачимо.
Хоч і потомлені хлопці були, та Правоногий так і не заснув тієї ночі. Чекав вирішального
для себе дня. А сонце чомусь все не сходило та й не сходило. Наче дражнилося. Але ранок
таки настав. Правоногий і снідати не хотів: скорше б йому до того шевця, щоб побратима
свого не прогавити.
— Та ж швець ще вдома каву свою допиває. Куди ти спішиш? — сміявся з товариша
Штукар, але й сам перейнявся його хвилюванням.

Це був якийсь дивовижний день. Сміялося сонце, люди посміхалися, вітер-теплокрил
їх обвівав і теж, либонь, посміхався.
От прийшли вони до шевця, а там уже сидить хлопець, на черевики свої чекає.
Правоногий до нього:
— Ти — лівоногий?
— Так. А звідки ти знаєш?
— А ти до моїх ніг придивися.
— Оце так зустріч!
Взяли хлопці у шевця свої черевики, хотіли вже міряти, коли дивляться — а ноги у них
такі, як у всіх людей: і ліва, і права. Розмінялися тут хлопці черевиками, щоб кожному по
парі було, і вже хотіли йти, коли тут з’явився вертлявий такий чоловічок, на жидка
схожий.
— Чи не продасте, хлопці, мені свої подерті шкарбуни?
Той, що Правоногим був, згадав, що йому Баба Яга наказувала, та й каже:
— Ні, я не продаю.
— Та навіщо вони тобі? Та їх же і викинути шкода.
— Отож то є, що шкода. Не продам. На згадку собі лишу.
Жидок до того, що лівоногим був.
— А ти, хлопче, чи не продасиш мені оте своє дранття?
— То купи, якщо воно тобі треба. Бо мені воно ні для чого.
— Не продавай, — аж гукнув Правоногий.
— Та навіщо мені оце гноття? Такий спогад, знаєш, мені душу не гріє.
— Не слухай його, — крутиться жидок і вже й десять карбованців дає.
— Дурню, не продавай, — крикнув Правоногий. На дурня Лівоногий образився.
— Від дурня чую, — сказав ображено і віддав жидкові свої подерті черевики. Жидок тут-
таки й зник. І був це, вочевидь, не просто собі торгаш, а чоловік, котрий, либонь, і на
чарах знався. Тут Правоногий, котрий, як ми вже знаємо, називався Семеном, підійшов до
свого побратима і сказав:
— За дурня пробач. Я просто хотів тебе застерегти, щоб ти своїх черевиків не продавав. А
ти …
— Та навіщо вони мені?
— А ось зараз сам побачиш, навіщо.
Та й тричі стукнув черевиком об черевик. Всі аж роти пороззявляли: в обох черевиках
повнісінько золота та всяких коштовностей.
— Дурня тобі вибачаю, — сказав Лівоногий, — бо ж і сам бачу, що таки дурень. Але ж
чому ти мене не застеріг?
— Не можна було дочасно виявляти здібності наших черевиків.
Тут хлопці відсипали трохи золота шевцеві, за те, що бідним людям безкоштовно
черевики робить, собі понабивали кишені та й пішли.
— Ну, хлопці, — сказав Штукар, — давайте заново знайомитися. А то незручно якось
виходить: Правоногий та Лівоногий, наче у вас імен нема. Та й ноги у вас тепер, як у всіх
людей. А якщо правду сказати, то й мені якось ніяково Штукарем називатися. Давайте вже
по-людськи. Я, скажімо, Іван. Правоногого, знаю, Семеном колись називали. А тебе ж як
мати в дитинстві нарекла? — запитав у того, що був колись лівоногим.
— Та я Максимом хрещений був. Так мені ви, хлопці, до душі прийшлися, що я з вами і не
розлучався б.
— То й не розлучайся. Оселя у нас простора. Жити є де. Чого там?
От зажили вони утрьох. Жили добре, у злагоді, від негод своїх відпочили, а потім і
занудилися.
— Пора нам, хлопці, до роботи якоїсь ставати. Досить лежнями на всьому готовому жити,
— сказав якось Штукар, що був у них за старшого. Пішли вони до володарки. Привітала
вона їх, розпитала, як їм живеться, а вже потім поцікавилася, чи просто так вони до неї
прийшли, чи у якійсь потребі. Тут Семен попросив:
— Я бажання своє прийшов сказати, коли Ваша ласка.
— Пам’ятаю, пам’ятаю. І яке ж у тебе бажання народилося?
— Все тут гарно, всім ми задоволені, тільки-от … нам би до якоїсь роботи стати, а то без
роботи якось нам кепсько.
Володарка посміхнулася.
— То добре, що про роботу дбаєте. Значить, я в вас не помилилася. Буде вам робота.
Нашукую я саме управителів для свого володіння. Треба усьому лад давати, а я не
встигаю, бо маю безліч всяких клопотів. Та й чоловічого ока тут треба, бо я, хоч і
чаклунка, а все ж дівчина, — і глянула скоса на Івана-Штукаря, аж той спаленів.
— Хочу вас просити, аби Ви, Семене та Максиме, були моїми управителями.
Хлопці тут-таки з радістю й погодилися.
— А мені, володарко, нічого не знайдеться? — запитав Іван. — Хоч я вже й скористався зі
свого бажання.
— Твоє бажання в силі. Я вже звеліла цирк будувати. Іди і займайся будовою. Бо чари
чарами, а людські руки — то найкращі чаклуни. А коли збудуєш цирк, тоді ми всі
матимемо роботу. Будемо нашу казку ставити.
На тому і розійшлися.

Невдовзі Семен та Максим поженилися, стали жити кожен у своїй оселі, щоправда по-
сусідству, бо дуже вже хлопці подружилися, а на них дивлячись, і жінки їхні
заприятелювали. Тільки Іван ходив сумний. І все наче добре в нього, і все є, і цирк
будується, та щось його смутило та в’ялило. Ой, добре він знав, що саме смутило його та
в’ялило. Безнадійно закохався він. Та не в кого іншого, а в саму володарку, чаклунку
добра і краси. Тому й ходив сам не свій. Бо простій дівчині вже б давно і освідчився, вже б
може, давно і у парі були, а тут …
Гуляв якось Іван увечері самотою. Вечір видався гарний і теплий. Люди кругом веселі,
усміхнені. І подумав тоді Іван, що найбільша краса на світі, то усміхнені людські обличчя.
Отак ішов він, задумавшись, коли чує — аж хтось його кличе. Оглянувся Іван — аж то
сама чаклунка. Ходить собі одна-однісінька та на людей роздивляється.
— А чому ти, парубче, сам, та ще й у зажурі?
— А ти вгадай.
— Та я ж не ворожка, а чаклунка.
— А хіба ж ти не можеш заглянути в людську душу?
— А якби заглянула, то що?
— То й знала б, чому я сумую, та й не питала б.
— Але, коли я вже спитала, то скажи.
— І скажу, коли ти сама така нездогадлива. Мої друзі обрали собі гарних дівчат та й
поженилися, а я не можу, бо, окрім твоєї вроди, немає для мене нічого на світі. Розумію,
що це неможливо, але нічого зробити не можу. Твоя врода мені світ заступила. — А чому
неможливо? Я, хоч і чаклунка, але теж дівчина, може, тих твоїх слів я чекала все своє
життя.
— І ти … погодилася б стати моєю дружиною?
— А чому б і ні? Чи знайду я ще кращу пару за того, хто вирятував мене з тяжкої неволі,
хто чистий і розумом, і серцем?
— Тоді …
— Тоді й весілля.

А невдовзі по весіллі був відкритий цирк. Літала Баба Яга на помелі, Харлампій на
кочерзі і запрошували всіх на виставу. Звичайно, Харлампій був не справжній, зате Баба
Яга — справжнісінька. В цирку ставили цю казку. І коли глядачі розходилися, то казали,
що кращої казки і на світі нема. А як ця казка Вам? Чи сподобалася?

ВЕРЕМІЯ В КАЗКОВОМУ СВІТІ

Я — казкарка собі. Придумую іноді казки для дітей і дорослих. Декотрі дорослі також
люблять казки, але вони у тому не зізнаються: незручно, мовляв. А чому незручно? Того
вони й самі не знають. Любить людина казки. То й що? Значить, добра людина, і нікому
не причинить зла. І я люблю казки, бо інакше б я їх не придумувала. От як зараз…
До мене прийшла сусідка, моя маленька приятелька, що вчиться у третьому класі і теж
любить казки. Ми з нею дружимо вже давно. Улянка принесла свій альбом з малюнками і
ми саме його розглядали, як у двері хтось нагально подзвонив. Він дзвонив так, наче щось
десь горіло.
— Сиди, я відчиню, — сказала я і пішла до дверей. Прибулець не відривав палець від
кнопки дзвінка і дзвінок наполохано теленькав. Я відчинила. На порозі стояв маленький
чоловічок у чудернацькому одязі: допотопний бриль, костюм мушкетера і … східного
покрою туфлі, що стирчали носами в різні боки. Можна було подумати, що він прийшов
прямісінько з театру, з якогось дивовижно спектаклю, а ще певніше — з цирку.
— Ви хто? — запитала я трохи розгублено.
— Неввічливо тримати гостя на порозі . Спершу запросіть до хати, а тоді вже питайте.
— Я звикла навпаки: спершу питаю, що за людина, а тоді вже запрошую до хати.
Однак я трохи знітилася, почервоніла і таки пропустила гостя у свою квартиру, думаючи
про те, що це геть-таки нікудишній приклад для Улянки, котру я вчу ніколи не відчиняти
двері стороннім людям.
Чоловічок сів на найнижчий стільчик, що був у мене, який однак виявився для нього
занадто високим, і почав розповідати.
— Я з казки. Чарівник. Ну… один з чарівників.
Ми з Улянкою перезинулися, не знаючи, що нам і думати. Я й сама складала казки, але,
щоб отак запросто зустрітися з чарівником, — це і для мене було надто неймовірно.
— Ви мені, звісно, не вірите. І правильно. І я б на вашому місці не вірив. Але я все-таки
чарівник.
Він трохи помовчав, а потім звернувся до мене:
— Це ви пишете казки?
— Так. Пишу. Іноді.
— Тому мене до вас і прислали.
— Хто прислав?
— Мешканці казкового світу.
— А там … у вас … хіба знають мої казки?
— Авжеж, що знають. Я ж сказав вам, що я з казкового світу. А в тому світі живуть герої і
ваших казок.
— Справді? Це для мене несподіванка.
— Надіюсь, приємна. Так-от … Нам потрібна ваша допомога. Принаймні, порада. Справа в
тому, що… скажіть, ви читали казку про Квітку-Семицвітку?
— Звичайно. У нас її всі діти читають. А що?
Улянка мовчки підійшла до гостя і показала йому свій альбом, де була намальована
Квітка-Семицвітка з усіма своїми чарівними пелюстками. Чоловічок уважно роздивився
малюнок, а потім сказав:
— Так, це вона, це ти малювала?
— Я.
— Сама чи хтось допомагав?
— Сама.
— Добре. Дуже добре. Так-от … Ця квітка незабаром пропаде, зникне, загине.
— Як? Чому? — ми з Улянкою в один голос.
— Зникне — і все. Одне те, що її рвуть всі, кому не ліньки. А друге… Ви не повірите.
Екологія.
— Екологія? В казковому світі?
— А ви ж як думали! Понасівали в казках всякого: тринь-трава, чортополох. А та нахабна
баба-Яга як пролетить, то своїм помелом таку куряву зніме, що всі принцеси в своїх
палацах пчихають. Просто спасу від неї немає. Та ще відьма одна всі дощі поховала. Силу
свою і владу показати хоче. Словом, біда. Без вас нам не обійтись. Нам би дівчинку,
працьовиту, таку, як оця.
І чарівник показав на Улянку. — А головне, щоб вона у казку вірила.
— А у вас там хіба нема працьовитих дівчат? Взяти хоча б Попелюшку.
— Та… Попелюшка, звісно, дівчина добра. Та з того часу, як вона вийшла заміж за
принца, у казкові справи не втручається. Там інколи пташок погодує, квітки у своєму
квітнику прополе. А до Семицвітки їй і діла нема. І так всі.
Тут Улянка свій голос подала.
— Але ж у вас там стільки чарівників. Невже ви нічого не можете зарадити?
— Ні, не можемо. Наші чарівники через ту відьму майже всю свою силу втратили. Але тут
потрібна людська рука і чиста душа з неказкового світу.
— То я… — дівчинка підвелася.
— Ні-ні, ні в якому разі! — заперечила я. — Мама тебе нізащо не відпустить. Вона і так
сердиться на мене, що я баламучу тебе своїми казками. Ні-ні!
— Але ж дівчинка хоче. Це дуже важливо, — втрутився чарівник.
— Скажіть, а у вас діти є? — різкувато запитала я.
— Нема… Ми, чарівники…
— То ви й не знаєте, що таке дитина, і як ми переживаємо за своїх дітей. Ну, от що.
Ходімо до Улянчиної мами. Якщо відпустить… Тоді…
— А може не треба?
Чарівник благально звів очі. — Може без дозволу? Це ж не надовго. У нас може пройти
рік, а у вас — всього один день.
— Так он ви який! Ви вчите дітей не слухатися своїх батьків? Але ж казка має вчити
добру. То ви, певно, не чарівник, а якийсь пройдисвіт. Ні, не пущу я з вами Улянку. Ідіть
собі геть з вашими вигадками. А може, ви злий чарівник. Звідки мені знати?
— Та не злий я. Я хотів, щоб було швидше. Доки ми тут ходитимем, щоб Семицвітка не
пропала. Я вже сказав, що тут на Землі мине день, а у нас там — рік! То ходімо вже до
Улянчиної мами, якщо це так потрібно.
І ми пішли. Як я вже сказала, Улянка була моєю сусідкою, так що далеко йти не
довелося. Улянчина мама поралася на кухні, коли ми стали перед її очима.
— Мамо, це — чарівник. Там у них … Ну, у казковому світі, гине Семицвітка . Їм треба
допомогти.
— Що? Знову чарівники? Що ти собі думаєш? Ти вже велика дівчинка, а все ще віриш у
всякі дурниці. Ну як можна вірити, що казки — це правда? Казка — вона казка. Її люди
видумали. Як можна в неї вірити? А все це ви її баламутите своїми казками! — докір в мій
бік. — А ви, добродію, хто?
— Ви, пані, не сердьтеся, але я й справді чарівник, і у нас і справді пропадає Квітка-
Семицвітка. Я прийшов попросити вас, аби ви відпустили свою Улянку, щоб…
— Що? Улянку? Та я вас зараз… Та я на вас зараз міліцію викличу!
Я боялася й глянути на ту розгнівану жінку. Бувалий в бувальцях чарівник і той
розгубився. Не розгубилася тільки Улянка.
— Мамо, але ж гине Семицвітка. Якщо вона загине, то її вже потім ніколи не буде. Вона
зникне назавжди. Відродити її не вдасться. Семицвітка росте тільки в них. Ну, мамочко!
Це був правильний крок. Улянчина мати, як ніхто, любила всяких рослин і тварин.
Улянчині слова на неї вплинули. А подальших її дій ніхто не міг передбачити, навіть
Улянка.