ШТУКАР І ПРАВОНОГИЙ

Було літо. Стояв спекотний день. Сонце перебувало саме у зеніті і пекло
немилосердно. Навіть пташки замовкли. Очевидно, від тієї спеки не мали сил роззявляти
дзьоби, шоб видобути якусь пісню. Зрештою, це був звичайний жнивовий день.
Серединою курної дороги йшов собі чоловік з ціпком і торбиною через плече. Йшов
собі розміреним кроком, ніби ота спека, що стояла довкола, зовсім його не обходила.
Коли добре придивитися, то можна було розгледіти його молоде парубоче обличчя,
запилюжене і притомлене, під чорним вусом, чорними бровами та розкішним кучерявим
чубом. Але від спеки чуб той змок і втратив свою пишноту. Лише юна парубоча сила
додавала його ході пругкості і певності. Та ще якась дивна безнадія в очах.Чому безнадія,
здавалося б, коли людина ще зовсім молода і повна сил? Чоловік йшов, не збавляючи
ходи, та все ж інколи зупинявся, нахилявся до якоїсь квітки, гладив житній колос і наче
щось до нього промовляв.
Перехожого наздоганяв другий чоловік, теж молодий, але ще дужче заморений
спекою. Наздоганяв — і ніяк не міг наздогнати. Аж таки не витримав і гукнув:
— Почекай. Чуєш? Почекай.
Подорожній зупинився. Чоловік порівнявся з ним і сказав:
— Фу! Спека яка! Хоч би тобі вітерець шелеснув. А ти, парубче, чи не в скороходи до
короля найнявся, що я тебе ніяк догнати не міг? А може ти тікаєш від нареченої, рябої та
поганої?
— Ні, в скороходи я не найнявся і від нареченої, рябої та поганої, не тікаю. Бо навіщо б
таку погану за наречену мав би собі брати?
— А якщо багата?
— Та цур йому, тому багатству. Просто, вдача у мене така: як йти, то йти, як їсти, то їсти,
як робити, то робити.
— Гарна в тебе вдача. А куди це ти, добрий чоловіче, мандруєш?
— Та так … Іду собі, дороги не питаю, куди вона мене заведе, там і буду. А от звідки ти
взяв, що я — добрий чоловік, того не знаю. А може я пройдисвіт чи розбійник який?
— Е, ні! Мене не одуриш. На конях і на людях я добре знаюся. Ще віддаля за тобою
дивився. Не стане розбійник чи так який лиходій над квіткою чи колоском нахилятися.
Обидва посміхнулися — і це стало початком приязні між ними.
— І все ж цікаво, не ображайся за мою настирливість, звідки у такого парубка, як ти, така
безнадія в очах? І куди все-таки ти мандруєш? Не може ж бути, щоб ти і справді не знав
свого шляху.
— Історія моя, хоч і недовга, та не зовсім звичайна. Але, якщо вже нам по дорозі, то
розкажу. Я — штукар. Це вважай, моє ім’я, бо інакше в селі мене ніхто і не називав. Коли
був маленьким, мама Івасиком, Іваном називала. Але потім через оте штукарство я й ім’я
своє загубив. Штукар та й штукар. А все через те, що вмію я всякі штуки, тобто фокуси
всякі показувати. Ну, можу, скажімо, танцювати на руках, крутитися колесом, на лева чи
ще якого звіра перекинутися або крізь стіну пройти — і це без всяких зусиль.
— Вчився десь тієї штуки чи так?
— Ні, не вчився. Це в мене від народження. Коли був малий, всі собі потішалися з того, а
коли дорослим став, батьки й сварити стали:
— Нащо нам твоє штукарство? З того хліба не їстимемо. Нам треба поле орати, сіяти,
косити, молотити. А ти до такої роботи зовсім непридатний. То йди собі в світ та дурно
хліба не переводь.
От я й пішов. Тільки куди мені податися — і сам не знаю.
— Кепські твої справи, хоча й не дуже, бо, коли ти і справді талант такий маєш, то,
думаю, з того і кусок хіба можна їсти. Та, чого доброго, ще й розбагатіти. От у мене
справа куди гірша. Я таланту ніякого не маю. Ну, там на конях розуміюся, до
майстрування схильний. Тільки маю я одну біду: у мене дві праві ноги.
— Як це? — не повірив Штукар.
— А ти приглянься до моїх черевиків: куди у них носи дивляться. Тепер бачиш?
— Та бачу. Аж чудно.
— Ото ж бо й є, що чудно. А люди не люблять щоб було чудно. От батькові і набридло
купувати мені по дві пари взуття.
— А навіщо тобі дві пари?
— Та як навіщо? Два правих черевики чи чоботи я взуваю, а два лівих батько на горище
закидає: жаль викинути, бо нові. Знаєш, скільки їх там вже назбиралося? А тут ще одна
стара знахарка сказала, що стану я щасливим тоді, коли зустріну чоловіка, у котрого
будуть дві лівих ноги. Може й десь є такий чоловік. Та як ти його зустрінеш? От батьки і
вирішили, що нема чого мені вдома сидіти та людей дивувати. Треба йти того лівоногого
чоловіка шукати. От і виходить, що я ще нещасніший за тебе.
— То ходімо разом. Удвох воно, якщо не легше, то зате якось веселіше.
— То й ходімо.
— А як же ж мені тебе називати?
— Та так, як у селі прозивали — правоногий. Було у мене колись ім’я Семен — гарне ім’я,
та
я з роками вже його й забути встиг. Правоногий!..
От і пішли вони вже вдвох. Підвечір спека трохи спала. Йти стало легше. Птаство
обізвалося, перепели в житах запідпадьомкали. Наближалися до якогось села. Увійшли в
невеличкий лісок. Коли чують — хтось кричить, на поміч кличе. Прислухалися — так і є,
чоловік якийсь кричить не своїм голосом.
— Чи підемо? — питає Правоногий.
— Та треба, — каже Штукар. — Бо то комусь, видно, вже дуже зле, якщо він так кричить.
Може, звір кого зранив, а може ще що.
Пішли на голос. І незабаром угледіли чоловіка, що був міцними мотузами прив’язаний
до дуба.
— Ого! — здивувася Штукар. — Хто ж це так тебе?
— Ой, люди добрі, — зрадів прив’язаний, — сам Бог надіслав Вас, аби Ви мене
порятували. Напали на мене розбійники. Пограбували мене, позбиткувалися наді мною та
й прив’язали до дуба. Думав, що пропаду вже, та Вас Бог надніс. І спраглий я, і голодний,
і руки мліють, і ноги від мотузів болять.
Не засумнівавшись ні на мить у щирості чоловіка, відв’язали його хлопці, нагодували і
напоїли. А треба Вам знати, що був то не покривджений розбійниками чоловік, а
страшний злодій, котрий вже так людям набрид своїм безкарним злодійством, що вони, не
надіючись більше, що закон злодія покарає, бо від суддів злодій вміло відкуплявся, взяли
та й прив’язали його до дуба: нехай хоч і згине, то й жалю не буде. Але, як у народі
кажуть, лихе не гине. Злодієві і тут поталанило. Вирятували його хлопці та й із собою в
дорогу покликали. А тому того тільки й треба. Відразу й погодився, думаючи: „От добре.
Може, мандруючи з ними, я й поживлюся чим’.
От пішли вони утрьох. Ідуть та й ідуть. Потомилися вже, зголодніли, вже й ніч на
плечі лягає. Все ніяк до села не дійдуть. Вже ж і бачили його, і ніби близенько було
зовсім, а ніяк до нього дійти не можуть. Нарешті таки добрели. А де село, там, звісно, і
корчма. Це тепер називаються бари та кафе — слова все чужоземні та не наші. А колись
називалося все дуже просто: шинок або корчма. От до такої корчми і прибилися наші
подорожні та й стали проситися, аби корчмар дозволив їм переночувати та дав що-небудь
повечеряти.
— А я зможу розважити твоїх гостей, показуючи всякі штуки, — пообіцяв Штукар.
— Е, — каже корчмар. — За твої штуки вони мені більше не заплатять. А коли не
заплатять, то який мені резон вас годувати?
Але підпилі люди до всяких розваг дуже охочі. Почули вони про таке та й давай корчмаря
сварити та дорікати йому.
— Ти, гицлю! Ще мало з нас маєш прибутків!
— Шкода тобі людей подорожніх нагодувати! А ми б і розважилися трохи.
— Коли ти такий, то ми зараз-таки встаємо і йдемо геть. І більше в твою погану корчму –
ні ногою.
Корчмар — а то, звісно, був жид — людина метикована, та ще й жінку розумну мав, от і
помислив собі:
„Краще я вже їх погодую, ніж мені зі своїми ж таки дядьками заводитися’.
Доки стіл для прибульців накривали, ставили там страву та горілку, штукар на руки
перевернувся та й ну на руках танцювати та ще й ногою об ногу пристукувати. Та так
вправно, що другий і на ногах так не втяв би.
— Та досить вже, — покликав товариша Правоногий, — ходи вже вечеряти.
— Ні вже, — сказав Штукар, стоячи вниз головою. — Я свою вечерю спершу відробити
мушу. Спробуй потім, повечерявши, стати цапки. Вся горілка так і виллється. А шкода ж
буде. Зароблена, не дармова.
Всі сміються, у долоні плещуть, Штукаря хвалять, від свого столу на їхній пляшки
переставляють, а дехто й гроші кладе. Через півгодини у корчу набилося стільки людей,
що й не протовпитися. Вже й нема місця, де штуки показувати. Та Штукареві і горя мало:
крутиться колесом, в’юном звивається людям попід ноги. А потім раз — та й зник. Ніхто
й не зауважив, куди. А він собі крізь стіну на вулицю вийшов, охолонув трохи, умився
біля криниці та й, свіжісінький, у двері зайшов. Тут всі заплескали, ще просять. А Штукар
і каже:
— Люди добрі, на сьогодні вже досить. Я вже мушу вечеряти, бо, попрацювавши, як той
казав, не гріх кусень хліба з’їсти. А від кварти горілки я ще ніколи не відмовлявся. Та й сів
за стіл біля своїх товаришів. Тут до нього лисицею підкотився рудий Мошко, корчмар. Він
побачив, що цей парубок може принести йому неабиякий зиск. Он скільки людей
понаходило. А кожен же хоч щось, та купить: чи випити, чи з’їсти, чи якого оселедця до
хати, чи дітям по бублику. От Мошко отак підступив до Штукаря та й каже:
— Послухай, парубче, нехай твої товариші, переночувавши, йдуть собі, а ти залишайся.
Буде тобі тут добре: і їстимеш, і питимеш, скільки душ а забажає. Поживи у мене. А там,
коли тобі добре поведеться, то я й свою дочку за тебе віддам — та й заживемо. Ого!
— Ні, не можу я кидати своїх товаришів. Хоч я їх близько й не знаю, та однак разом
підемо.
— Що ж, коли так, то про мене, нехай і вони трохи поживуть. Хоча це, звичайно,
накладніше буде.
— Ти, чоловіче, от що: звели постелити нам де-небудь, щоб ми переночували, а завтра
повстаємо — то й порадимося. А зараз, он бачиш, мої товариші вже куняють, та й я,
правду кажучи, від утоми з ніг падаю.

Поснули хлопці, захропли. Ніч огорнула село — кругом ні лялечки. Тільки злодій не
спить — на те він і злодій. Для нього саме час свої кепські справи робити. Бач, не
покаявся, пробувши цілий день прив’язаним до дуба. От він встав, а злодії вміють це
робити дуже тихенько, спритно обнишпорив геть усю корчму, взяв гроші, які тільки
вдалося йому надибати, та й утік.
Штукар і Правоногий солодко спали, натомившись, прокинулися вони від страшного
гвалту та лементу, який зчинили корчмар з жінкою та дітьми. Ще не встигли хлопці
розшолопати, що і до чого, як до кімнати, де вони ночували, вскочив корчмар зі слугами
та й ну кричати та погрожувати.
— А-а! То ви ще тут! А де ж ваш третій братчик?
Ті сонно роззиралися довкола, протираючи заспані очі і нічого не розуміючи.
— Дурниками прикидаєтеся? — кричав розлючений Мошко. — От посидите у в’язниці,
тоді й все нам розкажете, і спільника свого викажете.
— Якого спільника? — спитав Штукар. — Та ти, чоловіче, хоч би толком пояснив, що
воно і
до чого.
— Ще й пояснювати йому треба! Може ви й того не знаєте, що ваш братчик у мене гроші
вкрав та й утік?
— Бо й справді не знаємо.
— Розбійники! Злодії!
— Почекай, чоловіче, — намагався урезонити господаря Правоногий. — Та якби ми були
з тим злодієм заодно, то ми б повтікали разом з ним. Сам поміркуй: навіщо б ми
залишилися тут?
Та де там! Корчмар розійшовся і слухати нічого не хотів. Та воно й зрозуміло: кожен би
так на його місці.
— Почекай, чоловіче. Ну послухай же! — заспокоював корчмаря Штукар.
— Ти ж сам бачив, що ми спали. Хіба ж спали б ми, якби були причетні до крадіжки?
Втекли б ми разом з тим лиходієм, котрого ми вчора на свою біду відв’язали від дерева,
повіривши у його розповідь про розбійників, що нібито напали на нього.
— Резонно, — сказав один із слуг. — Якби вони завинили, то втекли б. І я б втік, якби
вкрав що-небудь. І ти, Мошку, втік би, а не чекав би, щоб тебе схопили.
Корчмар, хоч і трохи вгамувався, та все ж звелів кинути приятелів у холодну до приїзду
вищого начальства, а ті вже розберуться. Та хлопці добре знали, що ніхто розбиратися не
буде, бо злодія ще ловити треба, а вони ось тут, голубчики. І доведеться їм відповідати за
чужі гріхи.
— Пропали ми, — зажурився Правоногий, сидячи в кутку на соломі.
— Не журися, — заспокоював приятеля Штукар. — Це ще не біда. Начальство так швидко
не приїде. А нам аби лиш до ночі.
— І що нам та ніч, коли варта стоїть?
— Та що там тієї варти! Двоє! Та хіба ж то варта? Хіба ж ти забув, що я — Штукар?
От дочекалися і ночі. Було чутно, як вартові за дверима у карти грають. Потім один
позіхнув:
— Як на мене, то я б і спати пішов.
— Ти що! Як можна! А раптом вони …
— Та яке там раптом! Той, що мав утекти, вже втік. Ти що не розумієш, що ці бідолахи
поплатилися за свою доброту? Відв’язали, дурні, злодія від дуба, він розчулив їх своїми
розповідями про розбійників, а вони й вуха порозвішували та й взяли його з собою.
— То ти думаєш, що вони не винні?
— Звичайно, що не винні. Та воно й по них видно. Які вони злодії? Я їх вчора добре
роздивився. Але відповідати їм доведеться, бо винного ще ловити треба. А кому охота?
Легше невинних у в’язницю посадити, ніж винного впіймати. Шкода хлопців. Пропадуть
ні за цапову душу. Та відпустити ми їх не можемо, бо тоді нас кинуть на їхнє місце. Але,
якби вони якось спромоглися втекти, то я б тільки радий був. Та де вже їм звідси втекти!
Вікна загратовані, двері і стіни міцні. Шкода хлопців. І вартові повкладалися спати, а
через якийсь час було чути їхнє могутнє хропіння.
— Пора, — тихо шепнув Штукар. — Залазь мені на плечі і міцно за мене тримайся. І очі
про всяк випадок заплющ.
— А навіщо на плечі?
— А що, може ти сам вмієш через стіну пройти?
— А ти гадаєш, у тебе вийде?
— А що тут гадати? Ну, тримайся!
Отут і відчув Правоногий, що таке справжній талант. Наче крізь легку завісу, друзі
пройшли крізь стіну і були вже на волі.
— Тільки не бігти, — сказав Штукар, — аби не привернути чиєїсь уваги.
— Чиєї там уваги! Всі сплять, як суслики. А проте в корчмі ще світиться.
— Що, зайдемо? — засміявся Штукар.
— Ти що! — перелякався приятель.
— Ото сміху було б!
І вони, весело перемовляючись, пішли з села в напрямку до лісу. Увійшли в гущавину.
А тут темно, хоч око виколе. Коли чують, аж хтось кричить.
— Слухай, знову хтось кричить, — сказав Штукар.
— Нехай собі кричить.
— А може звірина кого розриває.
— Ой, бачу я, що ти дурнем був, дурнем і зостався. Біда тебе нічому не навчила.
— А все ж підемо, подивимося. Може, комусь допомогти треба.
Пішли на голос. Дійшли. Викресали вогню — аж то їхній недавній приятель.
Видать, знову за щось попався.
— Ах, ти ж, злодюго! Ми із-за тебе у в’язницю потрапили. Убити тебе мало.
— Братчики! Не лишайте мене! Відв’яжіть! Я більше ніколи не буду!
— Нехай тебе нечистий відв’язує! Він і є твій братчик.
Та й пішли далі у гущину лісу, а їм навздогін ще довго лунали розпачливі крики злодія.

От пройшли вони вже добряче, пообдиралися, пообшмульгувалися у темряві.
А що вже натомилися, то й не сказати.
— Все! — сказав Правоногий. — Більше нікуди не йдемо. Тут і заночуємо.
І простягнувся під здоровенним дубом. Два їх таких тут було. Росли собі на невеличкій
галявині, справжні красені, либонь, на цілий ліс.
— Ото дерева, — сказав Штукар. — Мабуть, їм років навіть не по сто, а по двісті буде.
Але так спати не годиться. Це все-таки ліс. Звірина яка може напасти. Так не годиться.
Вставай, допоможеш мені.
— Добре, що ти вночі бачиш, як вдень. А я нічого не бачу, — відгиркнувся Правногий,
але таки встав. Обидва вони міцно позв’язували гілля двох дубів і спорудили собі зручну і
розкішну постіль та й повмощувались обидва.
— Королівське ложе, — сказав Правоногий.
— Та яке там! — заперечив Штукар. — Жоден король на такому ще не спав. І свіжо тобі, і
зелено!
— А як дощ піде? Буде тоді тобі свіжо.
— Та на дощ ніби не виглядало.
Та й поснули, бо добрячи-таки натомилися та напереживалися.
Прокинулися обидва нараз, ще до ладу не збагнувши, що їх розбудило. Дослухалися.
Внизу стояв якийсь гамір. Скидалося на те, що під тими двома здоровенними дубами
зібралося багато людей. Але ж які могли бути люди, коли стояла глупа ніч? Звідки нашим
подорожнім було знати, що саме тут раз в рік опівночі, під тими найстарішими в лісі
дубами, збиралися чаклуни, відьмаки та всякі злі сили на свою нараду, щоб поміркувати,
яке ще зло на світі можна зробити. Їх зібралося чимало.
— Чи всі зійшлися?
— Всі. Тільки злодія нема. Того, що до дуба прив’язаний.
— Бо він дурень, тому й прив’язаний. На всякі дрібниці лакомиться. Нема, щоб щось
путнє зробити, якесь велике зло. Нехай побуде там ще трохи, то може й порозумнішає.
— А дружки його де?
— Та де ж? У в’язниці сидять.
— Та ні, либонь, вийшли.
— Та як вони могли вийти? Корчмар свого не подарує. З живих шкуру злупить.
— Так один з них — штукар. Він вміє крізь стіни проходити.
— Невже крізь стіни?
— Так. Я сам бачив, коли в корчмі він свої штуки показував. Ми, хоч і чаклуни, та жоден з
нас такого не вміє.
— От би нам його дістати, якось на свій бік перетягнути.
— Е, ні, нічого з того не вийде.
— Чому не вийде?
— Він — чесний, а з тими чесними біда. Нічим їх не візьмеш.
— І золотом?
— І золотом .
— Щось я не бачив таких людей, щоб від золота відмовилися.
— Не бачив! А де б ти міг бачити, коли ти крутишся серед таких, як сам?..
— Ніби ти, Харлампію, кращий.
— Ні, не кращий. Де там! Але часом, повіриш, так за душу візьме, що хочеться стати
людиною.
Всі загули:
— Ого! Щось ти, Харлампію, дуже розмріявся.
— Ми ще такого від тебе не чули. Чи не закохався бува?
— А хоч би й закохався. То й що?
— Кохання — це, звичайно, діло молоде. Але в нашім ділі воно шкодить. Скажи хоч, в
кого.
— Е, що вам казати? Однак не зрозумієте.
— А ти скажи, скажи. Це ж страшенно цікаво. Харлампій — і закохався!
Всі зареготали.
— І зовсім не смішно. Є у мене полоняна одна. Не повірите. Чаклунка добра і краси.
Регіт і улюлюкання покрили його слова. Аж ворони наполохано закаркали.
— То вона у тебе в полоні? Як же ж ти її дістав?
— То вже справа моя.
— І не хвалиться. Це великий здобуток. Позбавити світ від добра і краси. Звільнити його
від того непотребу — і світ стане наш.
— А може він бреше? Ти не брешеш, Харлампію?
— Ні, не брешу. Сидить, бідолашна, у вежі мого замку. Не їсть, не п’є, сумує, а заміж за
мене виходити не хоче.
Знову регіт.
— Ні, ви чули? Заміж за нього! Так ти ж відьмак!
— То й що, що відьмак?
— Ти хоч би хвоста свого ховав, а то він у тебе, як у лисиці.
— То й що?
— А ти в дзеркало хоч іноді дивишся? Певно, ні. Бо якби побачив свою пику, то в
обморок впав би від страху.
— Добре вам сміятися! А мені до плачу йдеться.
— Е, розкис ти зовсім, Харлампію.
— Ти гляди, не надумайся її випустити.
— Нізащо в світі!
— От і поменшає добра на землі. Що не кажіть, а вона нам багато в чому заваджала. А
зовсім же дівчисько! І не віриться, що вона — чаклунка. А силу має — ого яку.
— Ще б не мала! Такого відьмака підкорила. Гляди ж, не розкисне та не випусти її.
— Сказав же: нізащо!
Напевно, десь далеко на селі закукурікали півні. І не чути їх було, сюди й не долітали
їхні голоси, але вся та нечисть, мов за поданим знаком, раптом щезла.
— Оце так! — сказав Штукар. — Наслухалися.
А Правоногий докинув:
— А якби вони нас побачили, ото було б … я щось не можу втямити: як це вони, такі
чаклуни і відьмаки, не могли розгадати, що ми тут є, так близько від них. Якби вони
тільки нас побачили, страшно навіть уявити, що б з нами було. Але ж як вони все-таки нас
не знайшли?
— Все дуже просто, — сказав Штукар. — У мене на шиї хрестик, що дала мені мала. Цей
хрестик із самої Лаври. От він нас і захистив від злої сили.
— І не повірив би, та мушу. Але пора нам вже з того лісу вибиратися. Надоїв він вже мені.
Та й чимось підкріпитися не завадило б.
— Підкріпитися — то справа добра. Але мене інше клопоче: як ту чаклунку добра і краси
з полону визволити.
— От не можеш ти жити спокійно.
— Не можу.
— Що тобі до тієї чаклунки? Яке тобі до неї діло?
— Е, брате, людині до всього діло має бути. А чого ж світ буде вартий без добра і краси?
— То правда. Але ж і ми не можемо ризикувати.
— А чому не можемо? Не тільки можемо, але й мусимо.
— А чому мусимо?
— Бо ми — люди.
— Та ми ж навіть не знаємо, де замок того відьмака, де та вежа, в котрій він тримає свою
полонянку.
— Значить, найперше нам треба дізнатися, де замок того Харлампія. Давай думати, хто це
може знати. Очевидно, це може знати Баба Яга. Це вона найбільш контактує з всякою
нечистю.
— Баба Яга? І ти серйозно віриш у Бабу Ягу?
— Якнайсерйозніше.
— Але ж це казка.
— А відьмак хіба не казка? А наше з тобою життя хіба ж не казка?
— Ну … я про те якось не думав.
— Так що, мій друже, доведеться і тобі повірити і в казку, і в Бабу Ягу.
— А де ж ти її шукатимеш, оту Бабу Ягу?
— Та вона має бути в кожному лісі. Так би мовити, Баба Яга місцевого значення. А як її
знайти? Ну, це вже треба подумати. Але й довго розмірковувати тут ніколи. Там десь у
полоні добро і краса. А без добра і краси, сам розумієш, людина не може. І світ також.
Слухай-но, а може її просто погукати?
— Спробуй. То якраз і докличешся якогось відьмака.
— Та відьмаки в такий час, напевно, сплять.
— Не знаю, що роблять відьмаки, а я зараз, здається, помру від голоду.
— Потерпіть, пане Правоногий, зараз звелю подати вам сніданок. Сам розумієш, що і я
голодний. Але давай краще поміркуємо. Баба Яга має жити десь у лісових хащах та
нетрях. Отже, нам треба не виходити з лісу, а ще далі в нього заглиблюватися.
— Ну знаєш! — обурився Правоногий. — Так я ніколи не зустріну свого лівоногого
побратима.
— Ти можеш зі мною не йти. Врешті-решт, це небезпечно, а я не хочу наражати тебе на
небезпеку. Вже сходить сонце — і ти легко вийдеш з лісу. А я мушу.
— Ага! Значить, ти мусиш, а я — ні. Наче мене це не обходить!
— Я тебе не розумію. Чого ти хочеш?
— Найперше — їсти.
— Ти як маленький! Де ж я тобі візьму? Хіба ходімо та пошукаємо диких кисличок чи
ліскових горіхів.
— Теж мені їжа!
Пішли, продираючись лісовими хащами. Коли чують — хтось плаче. Прислухались.
Плакала якась маленька істота. Голосок тихенький — чи звірина, чи дитина, — відразу й
не розбереш.
— Треба подивитися, — тихо сказав Штукар.
— Тебе ще не навчило? Ми одного вже відв’язали від дерева. І що з того вийшло?
— От вже і дається взнаки, що добро покинуло світ.
Сказав те Штукар і звернув у той бік, звідки було чутно плач. Ще кілька кроків … і,
розгорнувши кущі, Штукар побачив зайця. Він потрапив у пастку. Одна його лапка була
защемлена.
— Не їж мене, парубче, — ще дужче заплакав сіренький.
— Та не бійся. Я не збираюся тебе їсти. Зараз я спробую звільнити твою лапку.
— То це не ти пастку на мене поставив?
— Звісно, не я.
— То це, певно, відьмак Харлампій.
— Це той, що чаклунку добра і краси у полоні тримає?
— Так, той. А звідки ти знаєш про чаклунку?
— Та вже знаю. Ось так … От ми і звільнили твою лапку. Та чи зможеш ти йти?
— Зможу. Та я від страху, не те, що йти, а й стрибати зможу. От спасибі тобі.
— Постривай, куцохвостий. Чи ти часом не знаєш, де замок відьмака Харлампія?
— Ні, не знаю. Знаю лише, що це десь там, на високій крутій скелі. А ми, зайці, по скелях
не лазимо. Навіщо це нам? На скелях ні морква, ні капуста не росте. Ну, відпусти вже
мене. Бо мене такий страх проймає: мені все здається, що ти мене зараз з’їсиш.
— Не бійся, дурненький, не з’їм. Ти мені ще скажи, чи не знаєш ти часом, де живе Баба
Яга? Вона мені дуже потрібна.
— Знаю. Але я й близько туди не потикаюсь.
— Чи не міг би ти мені показати?
— Та чому не міг би? Тільки близько до її хатинки я підходити боюся. Ой, хтось іде,
відпусти мене скоріше.
— Це товариш мій, не бійся. Бачиш, я відпускаю тебе. Але ти не дремени. Нам конче Баба
Яга потрібна.
І Штукар відпустив зайця. Правоногий аж присвиснув.
— Нащо ти його відпустив?
— Як це нащо? Він, бідолаха, у пастку потрапив.
— Такий сніданок!
— Перестань.
— А ти що, вегітаріанець?
— Ні. Поки що. Але й може стану вегітаріанцем. Бо кожна істота жити хоче. Гей,
куцохвостий, де ти?
— Я тут, — обізвався заєць тремтячим голоском. — Алея боюся. Бо твій товариш такий
самий, як відьмак Харлампій. Він мене з’їсть.
— Нічого собі! Порівняв! Та не з’їсть він тебе, не бійся.
— Не з’їм, не з’їм, — сказав Правоногий і тихо додав: — поки що.
Штукар дав йому стусана і сказав, що перестане з ним приятелювати, якщо він буде такий
жорстокий.
Ліс все густішав. І нарешті зайшли вони у дикі непролазні хащі. Заєць то біг вперед, то
знову до них повертався, бо хлопці за ним не встигали. Нарешті перед ними завиднілася
кругленька галявинка, а на ній вони побачили невеличку скособочену хатинку.

— Далі я вже не йду, — сказав заєць та й побіг собі геть.
В хатинці ті палилося. З димаря дим здіймався вгору. І така туга налягла на хлопців.
Запахло раптом оселею, рідним домом. Штукар аж головою мотнув, щоб прогнати ті
видіння. Але, доки хлопці підходили ближче, на поріг вийшла сама господиня. І тут всі
видіння зникли. Правоногий аж присвиснув, бо й уявити собі не міг таке страховисько.
Куди там малюнки! Куди там найстрашніші казки! Гачком загнутий здоровенний ніс,
один зуб з рота стирчить, брови стріхаті, лице все в зморшках. Ну справжнісінька Баба
Яга.
— Фу, фу! Християнським духом запахло. Сама здобич у руки йде. Ну, заходьте, заходьте.
— Добридень, бабусю, — привітався Штукар, бо Правоногому аж мову відняло.
— Ну, слово „добрий’ в моїй хаті не вживається. Злого дня, злого! А для вас цей день то
вже напевно злий буде, бо це ваш останній день.
— Ну, якщо так, бабусю, то може б ви нас хоч нагодували. Не гоже хлопців, та ще таких
молодців, як ми, голодними на смерть посилати.
— Гоже — не гоже! Мені все гоже… Та заходьте вже. Дуже ти ввічливий. Бабусю, —
каже!
Давно мене так ніхто не називав.