ГОСПОДАР, СОБАКА, А ПОТІМ ЩЕ КІТ

Приказка

В нашій книжці пес і кіт
знають, що дружити слід.
Тільки іноді гарчать,
тільки іноді нявчать.
А в цілому ні на кого
і ніколи не кричать.
У гурті собі сидять,
разом кашу їдять.
До казок охочі –
іаж заплющують очі.
Казати казку починаю —
вони тихенько засинають.
І погладити їх можна,
бо жива істота кожна
любить ласку
і гарну казку.
А Ви?
Приказка кінчається –
казка починається.
Хто її читає,
хай запам’ятає,
а хто слухає –
хай на вус мотає.
Тссс!

Жив та був собі один бідний чоловік. Нічого у нього не було, лише старенька від діда-
прадіда хатина і пес Рябко. Господар був уже зовсім старий та безсилий, а його пес далеко
від нього не втік. Років Рябкові, звісно, було менше. Та собаки і живуть недовго.
Собачий вік коротший, ніж у людини, тому собаки й швидше старіють. Ото вони обидва, і
господар, і його пес, зрівнялися — обидва були немічні.
— І чого ти, Остапе, собаку мучиш? — казали сусіди. — Віддав би його кому-небудь. А то
сам голодуєш і пса голодом мориш.
— Ох, знали б ви, як у мене за нього душа болить. Що сам маю, тим і з ним, моїм вірним
Рябком, ділюся. І віддав би я його у чиїсь добрі руки, та хто його візьме? Пес, як чоловік:
доки молодий та дужий, то всім потрібний, а як зістаріється, то нікому.
— То гицлям віддай.
— Е, ні, такого я не зроблю. Будемо разом віку свого доживати. Правда, Рябко?
Пес замахав хвостом.
— А ви думали, він дурний? Він, скажу я вам, розумніший за яку людину. О, то собака!
А що вже вірний — то другого такого не знайти. Ви не повірите. Часом, коли маю
останній шматок хліба чи ще там чого, то сам не з’їм, а Рябкові віддам, бо то — друг,
приятель найліпший.
— Ото дивак той Остап, — говорили поміж себе люди, розходячись. — Така бідність,
самому їсти нічого, а він пса годує.
Але настав такий день, коли в Остапа зовсім нічого було їсти, а заробити нездужав.
Тоді підійшов він до свого вірного Рябка, заплакав, а потім відв’язав його і сказав:
— Відпускаю я тебе, мій товаришу, бо вже не маю чим тебе годувати. Може щось сам
собі роздобудеш — то й виживеш. Я не виганяю тебе, живи собі в мене. Лише ланцюг
з шиї скину, щоб ти вільний був, бо коли-небудь, як помру, що пропадеш отак.
Пішов Рябко. Кожного ранку виходив Остап дивитися, чи не прийшов його вірний
пес. Але собаки не було.
— І де він, бідолаха, бродить? — казав сам до себе Остап. — Може досі й загинув де. Бо
люди такі жорстокі подекуди трапляються. Не треба було його відпускати. От сусідка
круп трохи принесла, а сусід муки, то й жили б якось. Жаль Рябка. Лишився я зовсім
самотній.
Не було собаки десь з півроку. А тут якось сусідка принесла збанятко молока та аж
цілу хлібину. Сидить Остап, їсть хліб, молоком запиває та все свого Рябка згадує.
— От був би мій Рябко. Ми б з ним разом полуднували б та й розмовляли б собі.
Остап наче й забув, що собака розмовляти не вміє. Він би й не повірив, якби хтось йому
таке сказав. Чому не вміє? Остап не раз бувало щось Рябкові розказує, а той то хвостом
махне, то вухами затріпає, а то заскімлить, як заплаче. Бо Рябко — пес розумний, не те,
що другі …
— Де ти тепер, Рябцуню, мій старий вірний друже?
І раптом Остап почув під вікном людський голос:
— Я тут, господарю. Відчиняй хутчіш, бо так їсти хочу, що кишки марша грають.
Аж здригнувся Остап від несподіванки. Коли дивиться в вікно, аж там його Рябко.
Стоїть собі на задніх лапах, шкіриться, наче посміхається, та передніми лапами у шибку
тарабанить. Кинувся тут Остап двері відчиняти та свого товариша до хати впускати.
— Ах, ти, морда! Ах, ти, псюро! Ах, ти, волоцюго!
Це були їхні звичайні ніжності, до котрих вони обидва здана звикли. Раптом Остап
похопився.
— Чекай, халамиднику, ти, здається, під вікном щось таке говорив? Чи то мені вже від
старості вчувається?
— Говорив. То й що?
— Ах, ти ж, баламуте! Це ж коли ти навчився по-людськи говорити?
— А я й вмів. Хіба ж я в лісі живу? Хіба ж не серед людей? Хіба ж ти сам не розмовляв зі
мною довгими зимовими вечорами? Ну, досить тобі теревені правити. Я, можна сказати, з
далекої дороги прибув, а ти … давай скорше їсти.
Остап кинувся кришити у миску хліб та поливати його молоком, не полишаючи розмови.
— Ні, почекай, хвостокруте. А чому ж ти досі зі мною ніколи по-людському не говорив?
— Бо не хотів. Вам, людям, тільки покажи! Замучите: як? Та чому?..
Рябко їв, а Остап дивився на нього та посміхався, радіючи, що його вірний товариш
знайшовся. А коли собака наївся та влігся відпочивати, чоловік і запитав:
— А де ж ти, шибенику, був так довго? Де волочився? Лишив мене самотнього — та й
байдуже.
— Ні, господарю, я про тебе ні на хвилину не забував. А де я був?.. Як розкажу, то й не
повіриш.
— А ти розкажи, розкажи, якщо вже заговорив. Я слухати дуже охочий і бувальщини, і
небилиці, так що можеш навіть трохи прибрехати, щоб цікавіше було.
— Хіба ж я, господарю, коли-небудь брехав? — образився Рябко.
— Ну-ну, не ображайся. Це я так. Розказуй вже.
І Рябко почав свою розповідь.
— От пішов я спершу в поля. Думав, якого зайця впіймаю чи перепеляче гніздо знайду.
Та яке там! З того часу, як я постарів, зайці, видать, помолодшали, так прудко бігають, що
де там вже мені за ними. А перепілки … не знаю, куди вони всі поділися, але залишився я
без здобичі — хоч пропадай. Пастухи, спасибі їм, хлібом нагодували та шкірки з сала мені
кинули. От я поласував, підкріпився та й поплентався далі. Довго я ходив отак,
забрьоханий та голодний. Тут і розказувати нічого. Але потрапив я якось в одне
королівство. А в тому королівстві у короля дочка була — красуня така, що й розказати не
можна. На що вже я, пес, та й то в неї закохався.
— І забув про свого господаря, — вставив Остап.
— Не забув. Не перебивай. Окрім краси, мала та принцеса ще й добре серце. Нагодувала
вона мене, пожаліла і веліла своїм слугам буду мені спорудити, щоб я мав сякий-такий
захисток від холоду та негоди. Королівські собаки, ну, там пуделі всякі, спершу вели себе
зі мною дуже зверхньо: де б пак! Вони такі породисті! А я що? Не те, що медалі, а й
нашийника порядного не мав. Та що вже там?.. Але сяк-так поставив я їх на місце. А як
побачили вони, що принцеса до мене дуже прихильна, то й позамовкали, тільки очима
своїми хижо світили від ревнощів.
А тут жених приїхав — принц заморський — принцесу сватати. З товаришем своїм
приїхав. Як годиться, бенкет великий влаштували, панства наїхало всякого. А принцеса
ніяк зважитися не може. Сама не знає, чи йти їй за того принца, чи ні. А король дуже
любив свою дочку, то все на неї кинув: нехай, мовляв, сама вирішує, щоб потім на нього
не нарікала. Після бенкету і нам, собакам, поживи всякої дісталося — понаїдалися
досхочу.
Отут я знову про тебе згадав, що я тут об’їдаюся, а ти десь там голодний сидиш. От лежу
я, ситий, у теплій буді, аж задрімав. Коли чую — принц заморський з товаришем своїм
проходжуються помалу, відпочивають після бенкету, люльками попихкують та
розмовляють стиха. Аж цікаво мені стало: що то він казатиме про принцесу? Ото, думаю,
певно, закоханий, що аж мліє. Я собі й за ними. А їм і не до голови, що я з їхньої розмови
щось розумію. Жених і каже:
— Славно ми погуляли. Ой, славно ж!
А товариш питає:
— А як принцеса? Чи дала нарешті згоду вийти за тебе заміж?
— Та яке там! Все ще комизиться. Та я її однак умовлю, не сумнівайся! А після весілля то
вже так погуляємо, що ну! Бенкети будуть кожного дня, будь певен.
— Так і королівство можна розбазарити, — застеріг приятель.
— А що мені її королівство? У мене є своє. А потім все найцінніше заберемо — та й
додому.
— А король?
— А що король? Хто на старого короля зважатиме? Мені б тільки принцесу уламати.
Далі я вже їх не слухав, пішов до буди спати. А вранці, ні світ, ні зоря, пішов до принцеси
та й розповів їй усе. Довелося заговорити. А що зробиш? Вона була здивована, як ото ти.
А потім похвалила мене, нагодувала, погладила і банта свого мені на шию пов’язала. Я
був щасливий.
— І забув за свого господаря.
— Та не забував я за тебе, от нехай мене вовк з’їсть, якщо забув. Та ти знову мене
перебив. І я тепер не знаю, на чому я зупинився.
— На тому, як ти був щасливий.
— Ага, згадав. Принца того почесно додому відправили. А ти часом другий жених не за
горами: гульк — і вродився! Звісно, також принц. Вродою ще кращий від першого.
Ну, знову бенкет, гості і всяке таке. Тут мене принцеса вже й сама попросила, червоніючи
та соромлячись:
— Ти, песику, будь такий ласкавий, вже якось вивідай, що він за людина, отой принц. Та й
розкажеш мені.
А я ж для неї що-завгодно зробити готовий.
От після бенкету, подрімавши трохи після ситої поживи, почув я голоси.
„Ага, — думаю, — знову жених проходжується’.
Так і є: гуляють з приятелем та розмовляють між собою.
— Ото гарна твоя наречена, — сказав його приятель.
— Я б не сказав, що вона така вже й гарна, — відповів той.
— Отакої! А чому ж ти її так добиваєшся?
— А ти ніби й не знаєш, чому! Бо багата. Бо принцеса. От чому. Ти ж знаєш, що я такий
же заморський принц, як ти генерал. А гроші мені ніяк не зашкодять. Особливо золото.
Та й тобі щось перепаде, за допомогу.
Та й ну сміятися! Я, повіриш, ледве не вжер того жениха.
— А чому не вжер?
— Ну, по-перше, тому, що я ситий був, а по-друге — він дав мені такого носака, що я
далеко відлетів і довго скавулів.
— Ти не дуже, — застерів товариш. — Цей пес, здається, улюбленець принцеси.
— Отакий старий та шолудивий?
Повіриш, від такої образи я до самого ранку заснути не міг. А вранці я пішов до принцеси
і все їй розказав. Ну, сам розумієш, про носака я , звісно, промовчав. Очевидно, цього разу
не дуже мені повірили — дуже вже гарний жених був. Довго сперечалися, радилися,
гінців кудись посилали, перевіряли — і таки виявилося, що то і справді був не принц, а
звичайнісінький шахрай. Жениха прогнали, а я зажив собі при дворі доброї слави, і
королівські породисті цуцики не сміли проти мене і гавкнути.
— І де вже там було тобі думати про свого господаря!
— А от і помиляєшся. Про тебе я саме тоді найчастіше й думав. Але слухай далі.
Аж тут і третій жених не забарився. Красенем його назвати не можна було, але очі у
нього добрі були. Та й сам такий весь благородний, відразу видно, що справжній принц. А
пізно вночі після бенкету я почув між ним і його товаришем таку розмову:
— Ну, як тобі наречена?
— Ой, не питай. Така гарна, як зіронька в небі. Як з нею не буду, то й не знаю, як житиму
далі, бо без неї і життя мені не миле буде, і всі розкоші світу мені будуть ні до чого.
— А не знаєш, що король дає за нею?
— Та мені однаково. Нехай хоч нічого не дає. Аби тільки вона стала моєю дружиною.
Тут я йому на очі попався. Він погладив мене.
— Славний ти пес, — сказав.
— Як ти не боїшся? А якби вкусив? — злякався його приятель.
— Не вкусить. Я ще вдень до нього придивився. У нього очі добрі. Собака добру людину
відразу чує. І злу також. Правда, собако?
Я хотів сказати: „правда’, але вчасно стримався.
Вранці я сказав принцесі:
— За цього, принцесо, можеш виходити заміж. Це людина добра.
— А чи ж він і справді принц?
Ну вже ті принцеси! Тільки принца їм подавай!
— Принц, — кажу, — принц! Не сумнівайся. Чув я, як вони обидва розмовляли про
справи в їхньому королівстві.
Відгуляли весілля — став я збиратися додому. Принцеса моя добра і каже:
— Куди ти? Залишайся у нас. Я вже там до тебе звикла. Буде тобі тут і сито, і тепло. Живи
собі.
— Ні, моя добра принцесо, десь там у мене вдома живе мій господар. Та й чи живий ще,
того не знаю, бо покинув я його, голодного, в холодній хаті. Мушу я якось до нього
добиратися.
— Ну, коли так, — сказала принцеса, — коли ти такий добрий був до мене і такий вірний
своєму господареві, подарую я тобі свій чарівний перстень. Мені колись його одна добра
фея подарувала. Мені той перстень ні до чого: в мене і так все є. А вам з господарем він
пригодиться. Це такий перстень, що, коли ти перекинеш його з руки на руку …
Тут вона знітилася, бо згадала, що в мене не руки, а лапи.
— … Коли твій господар перекине його з руки на руку, то буде вам все, чого тільки
забажаєте.
— Але ж ти, Рябко, брешеш, як пес, — не втримався Остап.
— Ну скільки ж можна мене ображати! Коли люди брешуть, то їм сходить, про таких
чомусь кажуть: бреше, як пес. Образливо. А я, між іншим, і не брешу.
— То де ж той перстень?
— От з того і починати треба було. Пошукай у мене під нашийником.
Остап засунув пальці під нашийник і дістав згорток. Розгорнув — аж там перстень.
— І справді. Та чи ж він чарівний? Щось він дуже мало скидається на коштовний.
Рябко чухав лапою вухо.
— Чого ти мовчиш, Рябко? Що там з ним треба робити?
Та Рябко мовчав.
— Ти що, заснув?
— Та не заснув, — нарешті обізвався пес. — Я думаю.
— Про що ж ти думаєш?
— Та, розумієш … той перстень, здається мені, не такий був.
— Як не такий? А який же?
— Інакший він був. І камінець аж світився. Але давай пробувати. Чого ми забажаємо на
перший раз?
— Навіть не знаю. Подумати треба.
— Та що там думати! Ковбаси! Багато ковбаси!
— Ну і інтелект в тебе, скажу я тобі! На найнижчому рівні!
— А що це таке той інте … як?
— Інтелект.
— От-от! Що воно таке?
— Ну … це … як тобі сказати?..
— Ага! Сам не знаєш!
— Чому не знаю? Знаю. Тільки як тобі пояснити, щоб ти зрозумів?.. Високий людський
розум, свідомість, розуміння … А — а! Ти однак не зрозумієш.
— То нащо про те й говорити, коли воно таке розумне? Ну, перекидай скорше перстень з
руки на руку — і хай нам буде курка смажена!
Остап перекинув перстень з руки на руку і … нічого.
— Надурила тебе твоя принцеса.
— Ні, не надурила. Ми цей перстень випробовували.
— Випробовували один, а поклала тобі другий.
— Навіщо їй це робити? Я ж у неї нічого не просив. Я знаю, це кіт.
— Який ще кіт?
— Та є один такий. Каленик. Я його вважав своїм другом, а він …
— Ет, Рябко, не думав я, що ти такий легковажний. Знайшов кому таємницю довіряти!
Котові! Якомусь Каленикові!
— Та я , розумієш, притомився в дорозі і вирішив заночувати у Каленика. Ми з ним давні
приятелі були. Живе він в підвалі, завжди голодний. От і вирішив я пригостити приятеля.
— От і пригостив.
— Повечеряли ми смачно — я і заснув. Ні, я зараз-таки до нього піду. Це не дуже далеко,
на третьому селі.
— І не думай! Я так за тобою скучив. Лягай та відпочинь. Молоко у нас ще є, та й хліб ще
зостався. Чого ще? Ти мені ще про пригоди свої розкажеш. Це так цікаво. Ну навіщо тобі
ті панські штучки? Чарівний перстень! Це ж казки для принцес!
— Не казки! Ми з Калеником тоді знаєш, як повечеряли. Ще й пацюку Шуршуну
перепало. Почекай … а може це він? Може я даремно на Каленика нарікаю? Ні, Каленик
ніяк не міг. Він не такий.
— Ет, Рябко, ти геть впав в моїх очах. З пацюками водишся. Хіба ж це гідна справа для
пса?
— Ні, господарю, з пацюками я не воджуся. Просто ми з Калеником дозволили йому
з’їсти рештки нашої вечері. А він … Ну, я пішов.
І не зважаючи на протести господаря, навіть на погрозу прив’язати Рябка, собака
вислизнув з хати, і Остап знову залишився сам.
Тільки-но Рябко заглянув у підвал закинутого будинку, де жив кіт Каленик, як той
скочив на лапи, бо лежав саме, та й загукав:
— Друже, як добре, що ти нарешті прийшов! Ти знаєш …
— Знаю. А я було подумав на тебе.
— На мене? І ти міг таке подумати?
— Пробач, друже, але така думка роїлася в моїй дурній голові. А потім я згадав про
Шуршуна.
— Так, це Шуршун украв твій перстень і тепер нахваляється заволодіти світом. Тільки-от
він не знає, як з ним поводитися, що треба робити, щоб перстень діяв.
— Рррозірррву!
— Почекай, не гарячкуй. Тут треба з розумом, з хитрістю.
— От відразу видно, що ти — кіт. Так би й ходив на своїх м’якеньких лапках. А я — пес.
Розумієш? У мене зуби. Ррр!
— Почекай, не гарячкуй. Спершу ми влаштуємо собі смачну вечерю, щоб заманути
Шуршуна. А вже потім …
— А з чого ми ту вечерю влаштуємо, коли у мене кишки марша грають, та й у тебе,
думаю, також?
— Ну … заради такої справи доведеться мені у сусідів украсти курчатко. Ніколи не крав, а
тут доведеться.
— Не треба, Каленику. Чуєш, не треба. Який би я голодний не був, а такого собі ніколи не
дозволяв. З сусідами треба жити у миру та згоді.
— Я лише одненьке. А коли ми повернемо тобі чарівний перстень, ми тій господині повне
подвір’я курчат напустимо. Ото здивується!
— Ну …
Але Каленика вже не було. По якійсь хвилі він повернувся уже з курчам. Тут пес і кіт
зчинили такий галас, аж пацюк Шуршун з цікавістю заглянув до них.
— Що тут у вас? — запитав.
— Та нічого. Вечеряємо. Зосталося одне курча. Я кажу, щоб їв Рябко, бо я вже наївся, а
Рябко кричить, що він вже не може проковтнути ні кусочка.
Рябко зміряв Каленика сердитим поглядом:
„Ще зараз, чого доброго, тій гидоті віддасть ціле курча!’ — подумав Рябко.
— А звідки ж у вас розкіш така? — здивувався пацюк.
— Та … розумієш … відкрию тобі таємницю. Як другу …
З пацюком розмовляв Каленик, бо Рябко був такий сердитий, що тільки гарчав і
відвертався, щоб пацюк не бачив його сердитого погляду і вишкірених зубів.
— Таємницю? Розкажи скоріше. Я страшенно люблю таємниці, котрі пахнуть такими
смачними курчатами.
— Розумієш, той перстень, що ти нам підклав замість нашого, також чарівним виявився.
Ще навіть трохи чарівнішим.
— Не може того бути! Це ж проста бляшка зі шклячкою!
— От бачиш! І таке буває!
— А я з своїм перстнем так і бідую, бо не знаю, що з ним робити, аби він діяв. І крутив я
його, і на землю кидав — нічого. Якби я тоді не бачив вашої вечері, то й не повірив би, що
той перстень і справді чарівний. То я, власне, хотів просити твого Бровка, аби він показав
мені, як з того перстня чари викликати.
— Не Бровка, а Рябка.
— Та це однаково, як там його.
— Ти принеси перстень, а він вже тобі покаже.
— А не забере?
— А навіщо йому забирати, коли в нього є кращий — той, що ти замість нашого
підкинув?
— То, може, давай назад розміняємося?
— То давай. Принось нашого перстня, а я вже постараюся Рябка упросити, щоб твого тобі
повернув.
— А він погодиться?
— Не знаю. Спробую умовити.
— Рррр! — не витримав Рябко. Кіт тільки глянув на нього скоса. По недовгій хвилі
Шушун приніс Рябкового перстня. Той вхопив його швиденько, а Шуршуну кинув його
простого перстня зі шклячкою замість камінця.
— Покажи ж мені, як з нього чари робляться, — попросив Шуршун.
— Рррр! — рикнув Рябко. — У злодійських руках чи лапах всякий найчарівніший
перстень силу свою втрачає. Іди звідси, доки я тебе не рррозірррвав!
— Ну почекай, Каленику! Буде тобі! Нехай тільки той Бровко звідси забереться.
Кіт трохи навіть злякався. Пацюки такі, що й загризти можуть.
— Та ти не бійся, — сказав Рябко. — Зараз ми …
І він перекинув з лапи на лапу свій перстень, примовляючи:
— Нехай з цього села всі пацюки назавжди щезнуть.
Не встигли наші друзі і оком змигнути, як пацюк Шуршун зник з їхніх очей.
— Тепер можеш спати спокійно.
Після того кіт і собака смачно повечеряли.
— А про курча ти забув?
— Ні, не забув. Зараз ми його оживимо і повернемо. І ще тій господині трохи курчат
докинемо. Ото здивується.
— Ех, жаль, що у мене один перстень, а не два, — забідкався Рябко. — Як я тебе тут
самого покину? Будеш тут голодувати. Хоча … знаєш що?.. Ходімо зі мною до мого
господаря. Він у мене чоловік добрий, хоть і любить іноді трохи побуркотіти.
Сказано — зроблено. І друзі вирушили в дорогу. Їм і в голову не прийшло скористатися з
чарівного перстня.
Прийшли. Рябко загавкав під вікном. Остап відчинив йому і, побачивши кота,
здивувався:
— О, а це що за проява?
— Це, господарю, не проява. Це мій друг Каленик. Нехай живе з нами.
— То нехай живе. Хіба ж я що? А скажи, пацюка того ти часом з собою не привів?
— Ні, не привів.
І всі троє засміялися. Так, так, і кіт Каленик також засміявся. Та ви що, не знали, що і
собаки, і коти сміятися вміють? І плакати також. Тому не треба їх кривдити. Нехай краще
сміються.
— А зараз … — і Рябко дістав свій перстень.
— Візьми, господарю. І найперше … нехай у нашій хаті дах не тече. Або чекай, не так.
Нехай у нас буде нова тепла хата. Ну як? Тепер у мене є отой … Ну як його? Отой … інте …
— Інтерес?
— Ні. Не те. Інте …
— Інтернет?
— Та ні. І де ти такі слова вискіпуєш? Інте …
— А — а, інтелект?
— От-от. Інтелект.
— Ну … з тим у тебе вже трохи краще.
Зажив тепер Остап з Рябком та Калеником — краще й не треба. Повернув Остап собі
та Рябкові здоров’я та молодість.
— Е, тепер я і без чарівного перстня проживу, — радів Остап. — Я тепер ніякої роботи не
боюся.
— А навіщо працювати, коли такий перстень є? — не могли ніяк второпати собака і кіт.
— Навіщо працювати, кажете? Щоб лежнем, трутнем не стати. Бо це, щоб ви знали,
найстрашніше лихо. Гірше навіть від старості і хвороби.
Домовилися, що про чарівний перстень вони нікому не казатимуть. Але з того часу у
їхньому селі чудеса стали діятися: то у бідної вдови за ніч добротна хата виросте, то у
господаря, в якого корова здохла, за ніч у хліві дві з’явиться, та гарні, та молочні. Ніхто і
не здогадувався, звідки таке диво. Та й зажило село без лиха та горя, але в труді та пісні,
бо лежням Остап ніколи не потурав.