ДВІ ПРИНЦЕСИ

Серед високих гір, ніби прихована від неситого людського ока, розкинулась чимала
долина. А в тій долині, як пречисте диво, потічок тече, хати з садочками та квітниками,
смерековий ліс неподалік, а там — поле і пасовисько. Жили в тій долині мирні і
працьовиті люди. Отаке собі маленьке королівство. Ну, звісно, де є королівство, то там
неодмінно є і король, і королева. Правив той король чесно і мудро. Не схожий був на
інших королів, а якщо вже правду казати, то й взагалі на короля схожий не був. Весною на
оранку виходив, як на свято, і сам першу борозну у полі прокладав. Скажете, такого не
буває? На те вона й казка. А в казці, Ви це добре знаєте, ще й не таке буває.
А он над самим потічком і королівський палац. Як годиться, розкішний. Це люди
своєму королю не з примусу, а з пошани з любов’ю збудували, а місцеві талановиті
майстри й оздобили ліпленням, керамікою та різьбою. От і виходило, що такого палацу в
жодному королівстві нема.
І були в того короля дві донечки, дві принцеси. Обидві розумні та добрі, шанували
батьків своїх та й нікого з підданих не кривдили. Тільки от … була у того короля біда-
маркота,що й не знав, куди з нею подітися. Молодша королівна Зоряна була і справді,
наче зіронька ясна. Глянеш на неї — і світ видасться таким веселим і безпечальним, що й
про своє горе забудеш, навіть якщо воно у тебе є. Що станом гнучка, що личком біленька,
що ті брівоньки чорні, а очі, здається, всю карість у себе увібрали. А старша королівна
Орися … добра та привітна, розумна та співуча, тільки вроди доля їй не вділила.
Потворною росла дівчина. І станом гнучка, і коси густі та пишні, а от личком не вийшла.
Очі величезні та булькаті, брови густі та кустраті, вилиці чомусь видавалися, а ніс
особливо незугарно примостився на тому лиці і зовсім його не прикрашав. Словом,
потвора та й годі. Воно то й для простої дівчини жаль великий, а що то вже казати для
королівни. Король сумував з такої причини, а королева потай плакала та казала:
— Чи то наслано на нашу дитину, чи зачаровано її.
Пробувала й до чаклунів всяких вдаватися, та король, як дізнався, розсердився і навіть
нагримав на свою дружину.
— Ти ж таки королева! І розумна, і освітчена! Як ти можеш вірити тим шарлатанам?
Нічого нашій дочці вже не допоможе. Але то наша дитина, і ми її будемо любити, якою б
вона не була. А ти й сама знаєш, яку вона має добру душу і ніжне серце. А як співає!
— То й що з того? — зітхала королева. — А хто ж її заміж візьме?
— Не журися, хтось та й візьме. Вона ж все-таки принцеса.
— А якщо візьме тільки тому, що принцеса, то чи любитиме?
— Припини над нею жалобу справляти. Якось воно буде.
А сестра Зоряна також про сестрине заміжжя думала. Якось вона сказала:
— Я не вийду заміж доти, доки хтось не посватає Орисю.
— Що ти, Зоряно! Не кажи так, — жахнулася Орися.
— Так наш батько ніколи спадкоємця не діждеться.
— Про мене — нехай і не діждеться, а я свого слова не порушу.
Ще більше засмутилися король з королевою, бо до них вже й наїжджали принци з
сусідніх і дальніх королівств, дарма що були вони ніби від цілого світу між горами
заховані. Кожен з тих принців конче хотів королівну Зоряну побачити, а побачивши,
так і прикипав до неї серцем і очима. Та вона всім відмовляла: мовляв, по старшинству
треба заміж іти. От вийде старша королівна — тоді й вона, Зоряна, обере собі пару.
Безнадійно зітхали королевичі та й їхали геть.
Якось сиділи дівчата над потічком, щось вишивали та гаптували. Та все одна в одної
питали:
— Чи ж гарно так буде?
Скільки вже того вишиття, мережання та гаптування в їхніх кованих скринях, а вони все
вишивали та й вишивали, бо були таки справжніми майстринями, дарма що королівни.

Їхав саме тією дорогою один заморський принц. Здалеку їхав, хотів краї тутешні
роздивитися. Видать, з далеких країв був той принц, бо про красуню Зоряну і не чув
нічого. А як побачив її, то забув, куди і по що їхав. Зупинився, привітався та й каже:
— А дай-но мені, дівчино-красуне, води напитися.
— Не випадає королівні напувати незнайомого подорожнього водою. Ось зараз я покличу
служницю — вона тобі води дасть, коня твого напоїть та й з харчем розпорядиться.
— То ти — донька короля?
— А хіба не схожа?
— Та схожа, схожа … А скажи мені, горда королівно, чи є вже в тебе наречений?
— Ні, нема … — аж сама на себе розсердилась, що відповідає подорожньому на таке
неделікатне запитання. — Але чому це ти ставиш мені такі неввічливі запитання? Чи тебе
в твоєму краю звичаю та етикету не вчили?
— Я — королевич з заморських країв. Вчили мене звичаю і етикету. Та як побачив я тебе,
та як заглянув у твої карі очі, то й про все забув.
— Видно, що кепський з тебе учень.
Та й засміялися обидві, заляскотіли сміхом, аж луна десь озвалася.
— Піду я, кралечко, до твого батька та й проситиму твоєї руки. Чи буде на те твоя згода?
— Ні.
Хлопець посмутнів. Зіскочив з коня. Був ставний та гарний, кучеряве волосся по плечі
вилося, що й дівка позаздрила б — видно, в тім краю звичай такий: довге волосся носити.
Задивилася Зоряна в його сині очі, що вже й не знала, де очі, а де небо. Орися
спостерегла, що королевич Зоряні до вподоби, і шепнула:
— Не відмовляйся, сестричко, від свого щастя. Тим ти мені не допоможеш, а ще більше
ятритимеш душу.
— Я слово своє не порушу.
— То кажеш, красуне, я тобі не до вподоби? — сумно перепитав королевич.
— Річ не в тім … Я вийду заміж тільки тоді, коли хтось посватає мою старшу сестру, — і
повела очима на Орисю.
Постояв королевич, подумав і сказав:
— Запам’ятай ім’я моє — Зореслав. І чекай мене, я повернуся.
Потім скочив на коня, хльоснув його та й поїхав.
— Постій, Зореславе, — гукнула навздогін Зоряна. — Ти ж води хотів. Ти й кінь твій
непоєний. Ось я зараз …
— Ніколи, — гукнув Зореслав. — Я ще до тебе повернуся. Чекай мене.
І поїхав.
Цього вечора вперше потай плакала вродлива королівна Зоряна і довго не могла в ту
ніч заснути. Плакала й Орися. Вона прискіпливо вдивлялася в маленьке люстерко, а потім
пожбурила його в куток, аж воно розбилося на друзки.
— Поганий знак, — подумала Орися, а потім сказала: — А — а, однаково …
А королевич Зореслав надумав собі: що б там не стало, таки знайти нареченого для
Орисі.
— А що, — думав Зореслав, — не така вже й вона погана. Дівчина — як дівчина. Та ще й
принцеса. Але які сумні в неї очі.
Та наречені на дорозі не валяються. Довго їздив Зореслав шукаючи. У сусідніх
королівствах вже знали обох принцес — то й відразу зітхали та відмовлялися.
— От якби Зоряну …
Дехто з дальніх королівств ніби ненароком до короля у якійсь потребі заїжджав.
Подивляться на Орисю — та й геть собі їдуть: от якби Зоряну … Спершу Зореслав шукав
серед принців. А коли з того нічого не вийшло, став шукати серед простого люду. Але й
тут охочих було мало: одних відлякувало, що принцеса, а інших — що потворна.
Засумував Зореслав, зневірився зовсім.
— Отак доки я їздитиму, хтось візьме та й посватає Зоряну.
А її слово? Та … набридне — то й про слово своє забуде. Вона ж принцеса: як собі
надумає, так і зробить.
І не хотілося королевичу, облизня спіймавши, додому повертатися, та, видать, доведеться.
Та якось напував він коня біля потічка і побачив хлопця своїх літ, що також хотів коня
напоїти. Хлопець був ошатно одягнутий, що й відразу не вгадаєш, якого він роду.
— Послухай-но, хлопче, — зважився Зореслав, — чи маєш ти вже собі наречену?
— Та … поки що не знайшов. От задля того і дороги по світу толочу.
— А що ж для тебе вдома дівчини не знайшлося?
— Та воно б і знайшлося, та хочу я для себе не звичайну дівчину, а таку, аби серце моє
вразила.
— Цебто красуню чи багату?
— Ні, не те, і не друге … Красу на тарілці не краяти, а багатство … та цур йому. Я хочу
таку дівчину, щоб мала чисте серце і добру душу, щоб не була жадібна до грошей та
багатства,
щоб співала так, як соловейко в гаю. І щоб над усе любила пісню і мене. Поки що я ще
такої не знайшов.
— Є така дівчина. Здається мені, що вона саме для тебе й народилася.
— Де вона? Хто вона?
— Є тут одна королівна.
— Е-е, королівна — мені не рівня. Я — простого роду. Не найбідніший, але й багатства
великого не маю. У спадок від батька дістав трохи землі — ото й господарюю. Ще коли
батько живий був, наукам деяким вчився та й майстерності всякої набував. А тепер мущу
я пару собі знайти, бо доки ж можна самому?
— Послухай-но … щастя твоє тільки там, у принцеси Орисі, чує моє серце. А тим ти і мене
щасливим зробиш.
— А ти ж тут до чого?
І розказав тут йому Зореслав про свою пригоду, і намовив його поїхати до принцеси
Орисі, хоч одним оком на неї глянути і спів її почути.
— Ти мені, наче Богом посланий, — сказав королевич. Хлопець засміявся:
— А ти знаєш, яке у мене ім’я? Богодар.
— Та ну! Справді?
— Я в своїх батьків пізньою дитиною був. Дуже зраділи вони, коли я народився, і назвали
мене Богодаром.
Спершу вони їхали обидва, а потім Зореслав залишився чекати, а Богодар поїхав до
королівського палацу. Спинився неподалік, збираючись з духом, аж чує — пісня, та така
трепетна, та така сумна, що аж кінь голову опустив і з жалю заплакав.
— Що за голос! Душу виймає …
Та й поїхав прямісінько на той голос. Під’їхав до потічка — аж дівчина сидить. Коси
розпущені — розстелені, півсвіту, здається, закрили. Схилилася над своїм вишиттям та й
співає.
— Для чого мені та принцеса, коли тут такий голос? — подумав Богодар і під’їхав
ближче.
Дівчина перестала співати і глянула на хлопця. А він ще не вийшов з полону пісні, що й на
невроду її не дивився.
— Скажи мені, дівчино, яке ім’я дали тобі твої батьки?
— Я — Орися, — та й зашарілася і від того наче аж покращала.
— А скажи мені, Орисю, хто твої батьки, щоб я міг попросити у них твоєї руки? І, скажи
мені, якщо буде на те їхня згода, чи пішла б же ти за мене заміж?
Дівчина спаленіла. Вона не вірила. Їй здавалося, що хлопець щось наплутав. Не може ж
такого бути.
— Я — принцеса. Мої батьки — король і королева, тутешні володарі. А про заміжжя …
Таке в одну мить не вирішується. А ви часом … чи не до моєї сестри Зоряни приїхали? Це
її сватають, а не мене. Та й посмутніла.
— Ні, Орисечко, я приїхав до тебе, бо такого голосу немає більше ні в кого, а таких кіс і
подавно.
В королівському замку метушня: Орисю сватати приїхали. Король з королевою та
принцеси зібралися на родинну нараду. Більше нікого на неї не кликали: самі мали все
вирішити.
— Ой, чує моє серце, — сказала Орися, ледь не плачучи, — що послав його твій жених
Зореслав, сестричко.
— То й добре, що послав, — не крила своєї втіхи Зоряна.
— А може, це пройдисвіт якийсь?
— Ні, Зореслав пройдисвіта б не прислав.
— А якщо він мене не любить, а на багатство і на королівство наше злакомився?
— Треба його випробувати, — рішуче сказав батько-король.
— Та чого там випробовувати? Воно й так видно, що Богодар — людина надійна і
порядна, — сказала королева. Вона аж налякалася. Може, єдиний раз щастя випало її
старшій дочці –
та й те полохати?
— Ні, випробувати не зайве, — рішуче сказала Орися. — Я й сама дещо придумаю.
По обіді покликав король Богодара та й сказав йому:
— Ти певний того, що хочеш сватати мою дочку Орисю?
— Так, Ваша величносте. Без неї мені і життя не буде.
— А чи знаєш ти, що я за нею не даю півкоролівства, як це прийнято? Я не хочу ділити
свої володіння.
— Та я про те й не думав, — знітився хлопець.
— І багатим посагом я її не наді.лю. Так, дещо для життя.
— Та Бог з вами! Хіба ж я за багатством йшов сюди? Маю трохи землі, та й руки маю —
не дві ліві. Проживемо.
Після вечері урядили великий бенкет на честь гостя. На тому бенкеті до Богодара
підійшла одна з панянок — гарна і багата — та й виманила його з залу. А як залишилися
вони насамоті, вона й сказала:
— Послухай, навіщо тобі та принцеса? Окрім того, що вона — справжня потвора, король
за нею й шеляга не дає. А я, приміром, і багата, і гарна. Я погодилася б стати твоєю
дружиною.
Богодар спаленів.
— Щастя твоє, що ти дівчина і що я тут гість. Я нікому не дозволю сказати кривдне слово
про принцесу. Для мене вона — найкраща в світі. Її спів, її стан, її волосся …
— Її булькаті очі, — хихикнула панночка.
— Вони в неї великі і здивовані. Вони дивуються на красу світу.
— А стріхаті брови? — не здавалася панночка.
— А це очерети над чистим плесом озерець. Та тобі цього не зрозуміти. І годі вже. Я не
хочу тебе слухати.
Стояла Орися за завіскою і мліла від щастя. Це вона придумала для Богодара отаке
випробування, бо конче хотіла знати, чи любить він її.
В палаці тихо. Ніч. Сплять після бенкету потомлені господарі та гості. Спить і
Богодар у відведених йому покоях. Спить солодко, і сниться йому Орися. Як раптом до
покою увійшов якийсь страшний чоловік у мантії і з мечем. Це був королівський кат.
Богодар схопився на рівні ноги і ошелешено дивився на таку прояву.
— Чого тобі, злий чоловіче? Я без зброї, тому не можу тобі гідно відповісти. Дай мені
зброю — і ми зійдемося з тобою у герці. От тоді побачимо.
— Заспокойся, вислухай мене і не зчиняй галасу. Я просто зайшов тобі сказати, що
сьогодні вночі має загинути твоя наречена. Богодар кинувся на ката і вхопив його за
горло. Той на
таке не сподівався і тому такого припустився.
— Та я, здається, з тобою і без зброї впораюся. Задушу тебе ось цими руками і заберу
свою Орисю з того заклятого місця.
— Стій, — прохрипів кат.
— Стій, щось скажу.
— Кажи. Але то буде твоє останнє слово.
— Принцеса має загинути …
— Мовчи, бо …
— Слухай далі. І не перебивай. Ти її можеш врятувати. Але тоді маєш загинути ти.
— Та що це за таке королівство з дикими законами чи беззаконням?
— Ради на те нема.
— Добре, пуголовку. Тільки веди мене звідси. І дай мені слово, що моя Орися ніколи про
це не довідається. Я не хочу смутити її пісню.
І тут з-за завіси вийшла Орися. Вона була схвильована, заплакана і … гарна.
— Пробач мені, Богодаре. Я не вірила тобі і тому … все це були тільки випробування. І
розмова з батьком, і панночка.
— А цей пуголовок? — і показав на ката.
— Це наш блазень. Пробач мені. Це я придумала.
Блазень скинув мантію і скорчив страдницьку гримасу. Всі засміялися.

Сходило сонце. До палацу поспішав Зореслав. До нього домчав посланець, і він вже
все знав. Тому тепер так поспішав.
А в королівському палаці готувалися. Тут мали святкувати відразу два весілля.
Прибрані наречені були обидві святочні і гарні. Хтось з приїжджих гостей сказав:
— А говорили, нібито старша принцеса потворна. І чого ті люди тільки не вигадають.
А Орися і справді розцвіла і погарнішала. Вона вся світилася якоюсь внутрішньою
красою, бо щастя прикрашає кожну людину.
По весіллі сестрам не хотілося розлучати, і вони всі разом залишилися жити в палаці.
Зореслав і Богодар правили королівством, а король з королевою тішилися, дивлячись на
щасливих своїх дітей.