Ой, люлі, люлі,
дитиночко маленька.
Тихо колише
колисонька новенька.
І вервечки не риплять,
і сусіди не кричать,
щоб дитинку не збудить,
бо дитинка наша спить.

Ось і друга голова непомітно закрила очі. А третя голова обурилася:
— Ага, вони собі сплять, як принцеси, а ти стережи! Е, ні, голубоньки! Я також спати
хочу.
І третя голова закрила очі. Тітка Настя ще трохи почекала, а потім тихенько пройшлася
перед самим змієм. Той не ворухнувся.
— Спить, — тихо сказала тітка Настя. І тоді з хащів вийшов чарівник. Він підійшов до
самого змія, звів над ними руки і тихо сказав:

— Я на тебе ворожу.
Спи, допоки не збуджу.
Ени — бени — раба!
Інтер… Квінтер… Жаба!

— Все, — сказав чарівник своїм супутницям. — Тепер він довго спатиме. Можна
спокійно зайти в замок.

А тим часом Улянка опинилася перед козаком. Він міцно спав, підперезаний своїм
срібним поясом, не випускаючи з рук своєї золотої шаблі. Він скидався на неживого.
Улянці стало лячно.
— А що, коли він неживий? — жахнулася дівчинка. — Але не можна гаяти часу. Треба
взяти його за мізинець і сказати… А що сказати? Забула?.. Забула! І тепер загине
Семицвітка, а може й весь казковий світ! Згадати! Негайно! Хвилька напруги. Улянці
здавалося, що і її зараз здолає якийсь тяжкий сон.
— Не можна. Не можна. Як це було? Довкола був ліс. Тітка Настя сказала…
І в Улянчиній пам’яті стали зринати слова… Вона взяла козака за мізинець і сказала:
— Вставай, козаче. Час твій настав. Треба зло на землі корчувати, добром землю засівати.
Козак не порухнувся.
— А може, тітка Настя не ті слова мені сказала? Вона ж все-таки баба Яга … Ні, треба ще
спробувати.
Тричі промовляла Улянка заповітні слова, а козак лежав непорушно, як неживий. Тоді
дівчинка голосно заплакала і сказала:
— Вставай, козаче, бо загине Квітка-Семицвітка і весь казковий світ. Вставай, бо зло
запанує на світі.
І сталося диво: козак порухнувся і розплющив очі.
— Де це я?
— В замку лютої Химери. Вставай, бо вона може з хвилини на хвилину повернутися.
— Це ти мене збудила?
— Так, я.
— Який тяжкий був мій сон. Я ніяк не міг прокинутися. Раптом чую — хтось плаче. Мені
здалося, що це моя сестра. Хто ти?
— Я — Улянка. Я з людського світу. Я прийшла порятувати Квітку-Семицвітку і все
живе.
Зла відьма заховала кудись дощ, і все живе без води гине. Я прийшла, щоб збудити тебе.
Козак вже стояв, міцний і дужий, зі своєю шаблею в руці.
— Дякую тобі, красуне. Коли ти виростеш, я неодмінно приїду до тебе на баскому коні,
щоб посватати тебе.
Улянка зашарілася.
— Я ще вчуся в школі.
— Це нічого. Ти вчися. Вчися і рости. А я почекаю, доки ти виростеш. Час спливає
швидко.
— Але зараз треба…
— Знаю, знаю. Зараз треба передусім знайти, куди та клята відьма заховала дощ.
Тут до замку увійщла Улянчина мама, тітка Настя і чарівник. Козак підняв було
шаблю, але тут-таки опустив її.
— Це все друзі. І навіть баба Яга, тобто тітка Настя, — сказала Улянка, зашарівшись. — А
оце моя мама.
— Давайте шукати дощ.
Всі розбрелися по замку. Відчиняли усі двері, заглядали в усі віконця, але дощу ніде не
було. Аж раптом за одними залізними дверима вони почули шум дощу і гуркіт грому.
— Тут, — сказав козак. Він спробував відчинити двері, але вони не піддавалися. Що не
робили, як не мудрували, двері не відчинялися. А за дверима шумів животворний дощ –
порятунок для всього казкового світу. Улянчина мати накинулась на чарівника.
— А ти, бовдуре, чого стоїш? Роби щось.
— Пані, прошу мене не ображати. Я нічого не можу зробити. Окрім замка, двері тримає
якесь Химерене слово. Я перед ним безсилий.
— Теж мені чарівники! І хто вас тільки у казки пустив?
Від свого безсилля всі безпорадно стояли перед залізними дверима, а за тими дверима
шумів дощ і погримував грім. Козак розмахнувся і від злості чи у відчаї з усієї сили
вдарив по дверях своєю золотою шаблею. І тут сталося диво. Ніхто й не підозрював, що
така велика сила криється в тій незвичайній шаблі. Двері розчинилися — і звідти вирвався
дощ, замок потряс переможний гуркіт грому. Всі засміялися, заплескали в долоні. Улянка
стрибала під дощем і танцювала якийсь небачений досі танець.
— Стійте, — зупинила всіх тітка Настя. — Зараз повернеться Химера. Вона побачить дощ
і …
— Відійдіть всі. Ховайтеся в безпечне місце. Я сам з нею розмовлятиму. Мені вона зла не
зробить.
І тут у замок влетіла розпатлана і промокла Химера.
— А-а! Ось ви де! Без мене господарюєте? Я вам зараз…
Але їй назустріч ступив козак і підняв свою золоту шаблю.
— Пора, котику, — сказала я Муркові. — Тепер там може знадобитися твоя допомога. Іди
швидше до мене на руки.
Я взяла на руки Мурка і сказала:
— Ени — бени — раба! Інтер… Квінтер… Жаба!
Мить — і ми вже стояли в Химереному замку обіч козака. Та на нас ніхто не звернув
уваги. Нас просто не помітили.
— Не вбивай мене, козаче, — попросила відьма. — Я стану доброю.
— Колись ти мені вже це обіцяла. Я повірив тобі. Я пожалів тебе. І що з того вийшло? Ні,
ти мусиш загинути, бо ти — зло.
Але перше, ніж козак замахнувся своєю шаблею, Химера перекинулася на високий
водяний стовп. Та це не спинило козака. Він почав той стовп рубати своєю шаблею. І вже
не вода бризкала в усібіч, а чорна відьмина кров. Тоді Химера перекинулася на змію. Змія
звивалася і намагалася вкусити козака. Він наступив на неї чоботом і вже замахнувся
своєю золотою шаблею, щоб розтяти змію навпіл, як раптом вона перекинулася на …
— Мурчику, уважно, — встигла шепнути я котові.
А в цей час зла Химера перекинулася на мишу і вже збиралася прошмигнути в якусь
шпарку. Та Мурко не дрімав. Його завжди Улянчина мама хвалила з спритність. Він тут-
таки впіймав мишу і з’їв. Всі спершу засміялися, зраділи з такої перемоги, а потім
запереживали: чи не стане котові зле від такої неїстівної миші? Але котик почувався
добре. Всі хвалили його, кожен намагався його погладити. Він всім милостиво дозволяв
себе пестити, лише від баби Яги, тобто від тітки Насті, тримався осторонь.
— Угу-гу-у, — вже захотіла заплакати баба Яга, але до замку почали сходитися всі казкові
жителі. У казковому світі, як і в нашому, всі новини поширюються дуже швидко. Сюди
зійшлися всі, про кого хоч коли-небудь писалися казки. Були тут і персонажі з моїх казок.
Вони віталися зі мною, як з давньою знайомою. Для Улянчиної мами це було справжнє
відкриття. Весь казковий світ тішився з нашої перемоги. Попелюшка подарувала Улянці
свої кришталеві черевички. Улянчиній мамі дістався горщик, який з нічого міг варити
всілякі смачні страви: що йому звелиш, те й зварить.
— Е-е, — засміялася Улянчина мама. — Так я і зовсім розледачіти можу. Шкідливий
горщик, якщо чесно сказати. Ну… та нехай буде. На випадок, коли мені буде дуже ніколи.
Тут найголовніший чарівник казкового світу підійшов до Улянки і подарував їй Квітку-
Семицвітку.
— Тримай. Ти її заслужила.
— Ой, — Улянка жалібно, — нехай би росла.
— Ви її врятували. І тепер їх у нас знову багато. Нехай твої всі бажання збуваються. На
місці зірваної пелюстки виростатиме нова. Так що Семицвітка буде у тебе завжди.
Я також не залишилася без подарунка. Мені подарували чарівну сопілочку, яка розганяла
смуток і втому, вміла зцілювати недужих. Про таку сопілочку я писала колись в одній із
своїх казок. Кіт в чоботях урочисто подарував Муркові свої чоботи.
— А ти ж як? — захвилювався Мурчик.
— А собі у нашого шевця нові замовлю.
— Знаєте що, — сказала Улянчина мама. — Ходімте всі до нас. Правда, мій борщ вже,
напевно, скис.
— Не скис. Я його в холодильник поставила.
— Тим паче. Та й ще щось знайдеться: хата — не пустка.
Та у кожного були свої справи. Та й не могли ж вони і справді отак всі гуртом залишити
свій казковий світ. А казки? Як вони будуть без них?
— Ми провідуватимемо вас по черзі. Ви ж тепер вірите в казки?
— Звичайно. І не сваритиму більше Улянку, що вона так надмірно захоплюється казками.
А ти, Насте? Ти йдеш з нами? Ну подивитися на себе. Яка з тебе баба Яга? Ходімо.
Працюватимеш у нас чи санітаркою в лікарні, чи… продаватимеш морозиво. Це в тебе
вийде. А іноді ти ходитимеш у гості в світ казки. Тітка Настя погодилася. Вона була дуже
схвильована.
— А як же ми без баби Яги? — запитав хтось. — В казках просто мусить бути баба Яга. І
діти вже до того звикли.
— Ну… не знаю. Доведеться вам нову баба Ягу шукати, — сказала Улянчина мама. —
Але, будь ласка, нехай вона буде трішечки добріша.
— Це я, по-твоєму, була зла? — образилася тітка Настя.
— Ну-ну, не ображайся, а поки що…
І Улянчина мама глянула на чарівника. — Чи не можна трохи морозива? А за бовдура ти
мені пробач.
— Я з радістю. Тепер я — могутній чарівник. Мої сили знову до мене повернулися.
Посмакувавши морозивом, стали прощалися. Ми мали поверталися додому. Чарівник
повинен був нас провести, аби з нами по дорозі нічого не трапилося, аби нас, скажімо, не
захопили які-небудь пірати. Перед тим, як остаточно попрощатися, всі захотіли глянути на
Квітку-Семицвітку. І як же зраділи, коли побачили, що ці дивовижні квіти цвіли собі і аж
промінилися світлом добра.
— Тепер все. Повертаємося.
— Чекай мене, красуне, — сказав козак Улянці. — Я неодмінно приїду до тебе. На
баскому коні приїду.
Ми поверталися додому. Улянка тримала на руках свого Мурчинка в чоботях.