На селі Марію прозивали Савчихою. Чи мала вона чоловіка Саву – того не пам’ятаю, а в старших людей спитати якось не прийшлося та й не випадало. Та й то… Савчиха – то й Савчиха. Була вже немолода, зігнута від роботи, своєї і людської. Жила у невеличкій старій глиняній хаті, та їй вистачало. Read More

В хаті пахло зіллям і свіжим хлібом. Було душно, як завжди, коли печеться хліб. Бо, щоб добре спікся хліб, треба напалити в п’єцу. Це вже знає кожна господиня, як треба напалити її п’єц. Бо кожний п’єц вимагає свого. А Варка була доброю господинею. Її хліб був такий гарний, що хоч на виставку його неси. А що вже смачний, то можна пісний їсти. Read More

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Делікатно торкаюся людської душі, людських почуттів. Чому делікатно? А тому, що мої персонажі невигадані. Вони живуть на землі і їм болить кожен доторк. Вигаданим персонажам не болить або болить менше. З вигаданими персонажами можна поводитися вільніше. Можна нав’язувати їм різні сюжети, створювати для них екстримальні ситуації. Аби лиш читачеві було цікаво. З вигаданих пересонажів можна ліпити злодіїв, вбивць, шахраїв і розбійників – вони не образяться. Однак шкода. Бо вони, хоч і вигадані, та для автора живі-живісінькі. То що тоді? Тоді… Може краще писати про вигаданих людей? Про тих, котрі ніколи не жили і житимуть тільки в літературних творах? Може так було б легше писати. Не треба було б зайвої делікатності, обережності. Але тоді твір був би не такий реалістичний, тоді в ньому не звучала б ота життєва струна, без якої і твір – не твір. А хочеться… Хочеться нездійсненного: щоб у всіх все було добре. А так не буває. От і стоїть розгублена письменниця серед друзів і ворогів (так, так, є й вороги, на жаль…) і думає: то про кого ж їй писати? До кого йти? І все-таки я думаю, що писати треба про реальних людей. Вони не ідеальні, мають свої мінуси і плюси, свої біди і негаразди, як всякі живі нормальні люди. З ними хочеться радіти і плакати, їх хочеться любити, їм співчувати, чимось допомогти. Хтось називає це літературним рейдерством – нехай. Але я знаю, що вони є, і мої персонажі знають, що є я, їхня письменниця, поетеса, казкарка Тетяна Фролова – донька Ілька Кноля. Я люблю вас, люди, і я з вами. І буду з вами доти, доки Бог мені дозволить, а може й потім. Живімо разом в радості і в горі. Read More

Доля

– Улясю, дитино, чому ти хліва не замкнула? Знайдеться недобра людина та й украде твоє телятко та поросятко – і не будеш мати нічого.

Уляна чула голос своєї матері. Вона його часто чула. Звикла вже. Спершу було моторошно той голос чути, бо матері вже два роки з нею нема. Відійшла в інші світи. Відійшла мати, а свій голос донці зоставила. Той голос застерігав її від біди, від всяких прикрощів і напастей. Звикла з часом і була їй вдячна. І не боялася зовсім. А чого боятися? То ж її мати. Read More

Дійові особи:

Микита Іванович, дідусь.

Михайло Прокопович, директор закладу.

Павло Дмитрович, журналіст.

Дві жінки: Віра Олександрівна і Ніна Миколаївна. Read More

Сім’я Джемелюків жила майже на краю села. Садиба їхня вільготно та розкішно розташувалася собі на горбочку, наче споглядала зверхньо на інші оселі, що цвіли вишняками нижче від неї. У господаря було ім’я не зовсім звичайне для села – Сільвестр. Таке ім’я було на все село тільки у нього. Чи то батьки таке ім’я йому придумали, чи може священик нарік хлопчика таким іменем. Ім’я само по собі непогане. Просто незвичне. Та люди до всього звикають. Звикли й до нього імені. От його жінку звали просто Маня. Очевидно, була таки Марія, та чоловік її Манею називав. І звучало те ім’я в його устах так ніжно і голубливо, що відразу ставало зрозуміло: любить чоловік свою жінку. І таки ж любив. Найкраща хустка – для Мані, що нова кофтина – для Мані. Read More

Якось мені так випадало, що я з сусідами ніколи не сварилася. А чого сваритися? У мене з сусідами ніколи не було жодного клаптика спільної площі. Тільки сходова клітка. То що її ділити? Якщо доводилося зустрічатися на сходовій клітці, привіталися – та й розійшлися. В гості не кликалися. У кожного було своє коло знайомих. Ото і все. Інколи про сусідів якісь плітки доходили та й то: послухала та й забула. Свого клопоту вистачало. Але Дмитро Миколайович – це був сусід особливий, герой радянського союзу. Отак! Знай наших! Як герой? За що герой? Я не вникала. Само по собі це для мене значило багато. Таких людей треба було шанувати. Вони того заслуговували. В часи моєї зрілості героїв війни ще було багато. Їх кликали на всякі заходи, вони виступали перед учнями, згадували, розказували про свої подвиги. Дмитро Миколайович, мені здається, нікуди не ходив, зі спогадами не виступав. Чи згадувати не було що. Чи не любив багато говорити. Read More

Не було кращої жінки на селі, як та Галька. Була собі молодиця бідова. Раз те, що маленька, зграбненька, з тонким та гнучким станом, була схожа на дівчину-підлітка; а друге те, що мала гострий язик і меткий розум. Кого відбрити – то так відбриє, що той і очі відведе, і голову опустить, і більше не поткнеться до Гальки липнути чи з нею до суперечки ставати – хай їй біс! А кого привернути – о,  тут вже Гальку вчити не треба, сама знає, що сказати, а головне – як сказати. А як гляне – все, нема хлопа, пропав. Read More

Відьма

Химка Бакуниха була ще нестара молодиця, висока, ставна, білозуба і без сивини. Все ж її вік якось важко було визначити. Одні називали її тіткою, а другі бабою. Приймала все. Не ображалася. Завжди була весела та усміхнена. Ніхто ніколи не бачив її ні сумною, ні розгніваною. Хоча її життя не пестило. Read More

Настуньку Перепилишину прозивали Вдовою. Хто її так прозвав – того ніхто не знав, але тепер всі її так називали. Провела хлопця на війну – та й овдовіла. Вдова та й Вдова. Ніхто наче й не дивувався. А була ж молода і гарна. Навіть дуже гарна. А от … Вдова. Її довгі густі коси не вміщалися під вдовиною хусткою. Правда й те, що Настунька не дуже й любила ту хустку. Більше ходила розв’язана. Хустка їй і не пасувала, і чомусь заваджала. Старші молодих пригальмовували.