Є каяття,
Та нема вороття

Жив собі чоловік, що мав два сини. Сини виросли, то вже б і батькові до помочі були, та от на лихо батько захворів та й помер. Бідний то був чоловік. Нічого він не мав, тільки нового добротного кожуха. Кожух був новий, бо чоловік його ніразу так і не одягнув – все шкодував: нехай, мовляв, синам буде. Отой кожух і лишився синам у спадок.
– То що, Миколо? – обізвався старший брат до молодшого. – Як кожух ділити будемо?
– Та як, Василю? Не різати ж його навпіл.
– А про мене, хоч би й різати. Аби тільки порівну. А що? Ти грітимеш один бік, а я другий.
– Верзеш, брате, казна-що. Як можна такий добротний кожух та зіпсувати?
– Зле батько зробив, що не лишив нам два кожухи. Не було б тепер клопоту.
– Не мав, то й не лишив. То хіба ось як зробимо. Підемо до баби Солонихи. Вона жінка стара і мудра, то щось нам порадить.
Пішли хлопці до баби Солонихи. А вона подивилася на них, вислухала їхній клопіт та й засміялася.
Read More

Дивачка
Кажуть, що диваками не стають. Диваками народжуються. Може й так. Взяти хоча б Ліну. Народилася вона гарненькою дівчинкою. Дива в тому не було, бо і мама її була така ж гарненька.
– Вся в маму, – казали сусіди. А щаслива мама лагідно посміхалася.
Та коли дівчинка стала підростати, то почали помічати за нею перші дивацтва. Скажімо, плаче дитина. Забавляють її, як звичайно, а вона плаче тай плаче. Аж раптом замовкне і дивиться незмигно кудись, наче бачить щось таке, чого не бачить ніхто. І дослухається до чогось. Ніхто нічого не чує, а вона слухає. Часом посміхається, а часом їй і до плачу береться.
– Дивна дитина, – казали про дівчинку.
– Переросте – та й вилюдніє.
– Якби ж то так… А то всяко буває.
– Та ще й дівчинка.
Бідкалися сусіди, журилися, журилася мама, а дитина росла собі.
Read More

Дворик покинутих іграшок
Може хтось знає, а хтось може того не знає, що у Львові є такий дворик, де збираються покинуті іграшки. Чи їх туди приносять, чи може… ви тільки не смійтеся, але може й таке бути… що ті іграшки самі там збираються. Там можна зустріти і песиків, і котиків, і слоників, і ведмедиків, і ще багато інших іграшок, про котрих ви й не могли б собі подумати. Люди, котрі ні в що таке не вірять, скажуть, що бути такого не може.
– Іграшки не можуть самі переходити з місця на місце. Вони ж неживі.
– А звідки ви знаєте, що вони неживі? А придивіться он до того ведмедика. Бачите? Він плаче.
– І справді. Плаче. А його також покинули?
– Мабуть. Бо чого б тоді він плакав?
– Цілком пристойна іграшка. І навіщо було її кидати?
– Хто зна. Можливо господиня вже виросла, а може новими іграшками бавиться. Хто зна…
Read More

ГОЛУБИ
Оксана зовсім не вірила в казку про цвіт папороті, який нібито треба було шукати в ніч на Івана Купала. Це була гарна казка, але, щоб в таке вірити…
– Все це, мамо, казка для маленьких.
– Я б так не сказала. Це скорше казка для дорослих. Або, скажімо, для дівчат, таких, як ти. Гарна романтична казка.
– Думаю, що сучасні дівчата в таке не вірять.
– Чому не вірять? Всякі дівчата є.
– А насправді? Цвіт папороті і справді зацвітає в ніч на Івана Купала?
– Так кажуть.
– І що, комусь вдалося знайти ту дивовижну квітку?
– Кажуть, були такі, що знаходили. Та вони однак щасливими не були.
– Отаке! То чи варта було її шукати?
Read More

Витязь на білому коні та голубий кіт
Коли я була ще зовсім маленька, мені снилися дуже гарні і чудернацькі сни. Незвичайні і чудернацькі. Я прокидалася і розказувала ті сни своїй мамі. Мама знизувала плечима і сміялася.
– Спиться – то й сниться, – казала вона. – Наслухаєшся казок – то й сниться всяка маячня.
Найчастіше мені снився витязь на білому коні, гарно вбраний, схожий на царевича чи королевича. Він під’їжджав до мене зовсім близько, так близько, що я чула гаряче дихання його коня. Витязь нахилявся до мене і казав:
– Ростеш, красуне? Ну, рости, рости. Виростеш – будеш мені за дружину.
Read More

Було у батька три сини

Жив та був собі на світі чоловік один на ім’я Дмитро. Був той чоловік ні бідний, ні багатий, а так, середнього достатку. І мав той чоловік три сини. Один син роботящий був, на всі руки майстер, другий – так собі: скажеш – зробить, а не скажеш – то й не візьметься. А що вже третій син – то там таке ледащо, що просто біда з ним. А тут на лихо ще й батько йому потурав, ніжив і пестив його більше від других. Нехай, мовляв, він же ж таки молодший. Їдуть хлопці косити, а Іван ніжиться в постелі, не хочеться йому так зарання вставати.
Read More

Бузок
Кажуть, що в давні-прадавні часи на Місяці жив самотній принц. Як він потрапив на Місяць, того достеменно ніхто не знав. Скорше за все його закинули туди чарівники, щоб не заваджав він королювати батькові своєму Охломону Непершому. Той король і слухати не хотів, щоб з часом те королювання передати спадкоємцеві своєму синові принцу Миролюбу. Він думав, що буде жити вічно і правити буде вічно. Дехто обережно пробував пояснити йому, що так не буває, але король гнав таких від себе геть. Був той король не дуже мудрий, не дуже добрий, а господарник і воїн геть-таки ніякий.
Read More

Баба Параска, що живе на горі (казка в казці)
Колиба баби Параски стояла собі на крутій горі. Не найвища то була гора і не найкрутіша, та все ж гора. Міцна то колиба була. Хто і коли її змайстрував, баба Параска про те не говорила. Та й ніхто у неї про те не питав. Приліпилася собі та колиба до скелі та й так стояла, мовби і вона разом зі скелею тут вродилася. Ніхто не знав, скільки літ тій колибі, ніхто й не знав, скільки літ і бабі Парасці. Всі пам’ятали ї вже старою. І мами, і тата, і бабусі, і дідусі пам’ятали її вже старою.
Read More

Як порятувати казки
Якось я сиділа і міркувала: яку б то ще казку написати? Щоб і гарна, і добра, щоб і не дуже страшна. У мене завжди людно: то з одної казки хтось забіжить, то з іншої. А зараз було тихо, ніхто не забігав. Та я якось не надала тому значення: ніколи їм – то й нехай. Прийдуть. А може непогідь у тому причина. За вікном шумів проливний дощ. Час від часу по небу шугали блискавиці і гуркотів грім.
– В таку непогідь тільки вдома сидіти, – сказала я сама до себе і потішилася, що я в теплій хаті і можу тільки дивитися і слухати, що дієься за вікном. Коли раптом чую – хтось шкребеться у моє вікно. Спершу тихенько, потім настирливо, а потім розпачливо:

Read More

Чи то правда, чи хтось вигадав, що в селі Ільківці зовсім вивелися щурі. Жодного тобі щурика! Щонайменшого! Правда-правда. Самі мешканці дивуються. Миші є, коти є. Бо як же миші без котів? А щурів нема. Розказують всяке. Навіть таке, що й віри не ймеш. То й я розкажу. А ви вже, як собі знаєте: хочете – вірте, а хочете – ні. Трохи про щурів розкажу, а трохи про котів. Ну, щурі, як щурі. Що про них розказувати? Селяться ближче до людей. Живуть в підвалах, у занедбаних захаращених приміщеннях, а інколи, як є така можливість, то й у людські помешкання проникають. О, тоді вже начувайтеся, люди. Важко їх вивести. Гидкі створіння, що там не кажіть. Ясна річ, що люди щурів не любили. А за що їх любити? Одна шкода від них. Зате люди любили котів. В котах був порятунок. Бо коти, як відомо, ловлять не тільки мишей. Дехто з них любить і на щурів полювати. Як-от кіт Степко. Кажуть, що доля у котів така ж, як у людей: кому як поталанить. От котові Степкові і його дружині Степаниді поталанило: вони мають свій дім, добру господиню. Тітка Наталка любить їх, дбає, щоб вони були доглянуті і ситі, завжди знаходить для них добре слово. Якщо коли і сварить за якусь шкоду, то зовсім трішки. Таке й сваркою не назвеш. Вона й кошенят їхніх ніколи не топить. Вона їх людям роздає. І люди беруть, бо знають, що ці коти, хоча й не породисті, зате гарні і дуже порядні.

Read More