Настуньку Перепилишину прозивали Вдовою. Хто її так прозвав – того ніхто не знав, але тепер всі її так називали. Провела хлопця на війну – та й овдовіла. Вдова та й Вдова. Ніхто наче й не дивувався. А була ж молода і гарна. Навіть дуже гарна. А от … Вдова. Її довгі густі коси не вміщалися під вдовиною хусткою. Правда й те, що Настунька не дуже й любила ту хустку. Більше ходила розв’язана. Хустка їй і не пасувала, і чомусь заваджала. Старші молодих пригальмовували.
Я вийшла з кімнати, щоб пройти на кухню і приготувати собі каву. Вийшла – і остовпіла. У мене в коридорі внизу на вішаку сиділа жінка. Отакої! Де вона тут взялася? Ну так. Знову я не зачинила двері. От до чого доводить моя легковажність. Отак колись якийсь заброда – алкоголік винесе мій нехитрий скарб. Путнього у мене нема нічого, та на пляшку виміняти можна. Жінка сиділа зовсім спокійно і, побачивши мене, не ворухнулася. Навіть спроби не зробила встати і пояснити, як вона тут опинилася. Я отетеріла. Яка нахаба! Read More
Кіт сидів біля смітника і несамовито гриз кістку. Думаю, що не тому він її так заповзято гриз, що вона була така дуже смачна. Просто кіт був дуже голодний. Чоловік і жінка стояли неподалік і стежили за котом. Жінка зітхнула: Read More
Баламут
Микола Джига був першим парубком на селі. Кремезний, пишночубий, під чорним вусом, – красень! Коли йшов по селі, то дівок хоч у покоси клади – так вже за ним мліли. А він що? Та… вже ж не гребував стільки вже тих дівчат перебаламутив, що страх. Якось його перестрів священик – то й він просто серед дороги говорив з Миколою. Намагався напутити його на шлях істини. Read More
АЗАЛІЯ, АБО ДІВЧИНА, КОТРА БОЇТЬСЯ ДОЩУ
Це оповідання фантастичне. Я його так класифікувала. Але слово «науково» не ризикнула поряд поставити, бо моя фантастика до науки прямого відношення не має. Ні тобі розрахунків, ні наукових пояснень. Це така собі казка для дорослих, а може й для дітей. А хто сказав, що казки мають бути тільки для дітей? Є чимало дорослих людей, що люблять казки. І я люблю. Може тому й пишу. Пишу для вас, дорогі читачі. Читайте і неодмінно посміхайтеся. Read More
А за того Петруся
Ганна Довгаль жила зі своєю донькою Олесею. Всім вдалася Олеся: і вродою, і добрим серцем, і до роботи беручка була. Особливих достатків не мали, але й не бідували. Був і хліб, хвалити Бога, і до хліба. А коли до хліба часом забракло, тоді постили. Та не нарікали, бо знали, що декому буває гірше.
З ранку до ночі в роботі. Відпочивали хіба що в неділю. Та й то… вдома в селі і про неділю щось знайдеться. Скажімо, худобі чи дробині їсти дати. Read More
Якось восени
По селі пройшла новина: Панасова донька родила дитину. Хлопчика родила. Вдома, з бабою-повивальницею, як то колись було. Пологовий будинок в районі. Доки ще до нього возом доїдеш… Потім приїхали лікарі. Сказали, що все добре. Хотіли забрати її разом з дитиною в пологовий будинок – не погодилася. Read More
«Якби мені не тиночки»
Ніхто не знав, звідки з’явилася Федора у нашому селі. Роки були важкі, повоєнні. Всяке ставалося з людьми. У Федори ніхто ні про що не питав. Була ще не стара, міцної статури, завжди усміхнена. Чи маскувала за усміхом своє лихо, чи за вдачею така була, – до ладу ніхто не знав. Жила у хаті-пустці, яких тоді багато було на селі. Є вони й зараз. На жаль. Було у Федори двоє дітей: хлопчик Івась і дівчинка Мариня. Не Маруся, не Марічка, а так і звали її – Мариня. Івась був старший, але виглядало так, що не Івась виховував Мариню, а Мариня Івася. Дівчинка у всьому верховодила. Бо Федора що? Цілий день у роботі. Люди знали, що її можна покликати, то й кликали. У тих вона вовну пряла, бо такої рівної і тоненької нитки ніхто не виведе, у тих дітей бавила, біля слабого сиділа чи на городі поралася. За те їй щось перепадало: то хлібина, то шматок сала або крупи чи муки. А часом і одежину хтось підкине. Нічим не гребувала. Дякувала і брала. Таке було життя. Сидить було, пряде та й пісню співає. Пісня давня, якась наче нетутешня, сумна, як осінній день, що хилився вже до вечора. Read More
Її хата була була зачинена на колодку. А що там було зачиняти? Так, для годиться. Щоб не поглумився хто… Явдошка у всьому любила порядок. Господині нема – значить, хата має бути зачинена. Вікна Явдошка сказала не забивати. Нехай хата-пустка дивиться на світ. Бо вікна – то її очі. Пощо їх забивати? От і все. Плаче Явдошка. Сидить на постелі і плаче. Та так гірко, так розпачливо, наче з білим світом прощається. Read More
Я ЗНАВ, ЩО ТИ ЖИВА
Ця історія, на жаль, не вигадана. Вона має свій початок і свій кінець, взятий з життя. Так було. А середину, вибачайте, авторка придумала сама. Не зовсім придумала, а скористалася з чиїхось розповідей. Особливо прислужилися розповіді тих людей, що працювали у дитячому будинку. А ще спогади тих дітей, що там росли. Правда, йдеться про дітей старших за віком. Бо що може пам’ятати маля, немовля, залишене матір’ю? Read More