Розіслано по всій Україні
Випущено на замовлення державного комітету телебачення та радіомовлення України за програмою «Українська книга».
Республіканський будинок звукозапису та друку Утос
Провулок Т. Шевченка 4
Київ-1,01001.
КОМУ КАЗАТИ, А КОМУ СЛУХАТИ
Зміст
Замість приказки
Гризя
Бублик та його друзі
Не можна кривдити жабу
Розповідь баби Федори
Ой, хто, хто Миколая любить
Внас дитина кожна знає
Замість приказки
Подарунок для святого Миколая
Подарунок від святого Миколая
Нас у мами двоє
Ой, хто, хто Миколая любить )сценка(
Кому казку, а кому бубликів в’язку
Казка про дідові довгі літа
ЗАМІСТЬ ПРИКАЗКИ
Бабуся Тетяна сидить на стільчику. Довкола неї- діти,внучата, свої і чужі.
В хаті тепло. Кіт Мурко умостився в бабусі на колінах. Діти не проти, щоб з ним побавитися, але бабуся Тетяна не дозволяє:
– Не займайте його. Мурко набігався надворі, а там холодно, сніг, мороз, – зима до нас прийшла. Нехай Мурко поспить.
– Тихо, Сергійку, Мурко спить, – зупиняє Юля свого галасливого молодшого братика.
– Нічого, Юлечко, наші розмови Муркові не заваджатимуть. Аби лише його ніхто не зачіпав.
– А погладити Мурка можна?
– Можна. Тільки легенько.
Кожна дитина підходить і легенько гладить Мурка. Кіт собі спить і муркоче, та легенько ворушить хвостом. Це означає, що він не дуже задоволений, що його турбують. Максимко любить пустувати. Йому дуже хочеться смикнути Мурка за хвіст, але бабуся Тетяна розгадала наміри хлопчика і насварилася на Максимка пальцем.
– Ну-ну! Ніколи такого не роби. І навіть не думай. А якби ти був котиком? Як би тобі було?
– А звідки Ви, бабусю, дізналися, що я хотів зробити? Як Ви здогадалися? –
зашарівся, але не розгубився Максимко.
– Та вже знаю. Я ж казкарка. Майже чарівниця. Ну гаразд. Всі вмостилися?
– Всі. Всі.
– То хто ж у нас цього разу казки казатиме?
– Ви, бабусю, Ви, – загукали діти.
– Я – то й я. Але так не годиться. Давайте спробуємо
лічилку-смішилку. А раптом кому іншому випаде казки розказувати.
– Ми не вміємо, – невпевнено сказали діти.
– Як це ви не вмієте? Бути такого не може. А як не вмієте, то треба вчитися. Бо ж не даремно в народі кажуть: «Невмілого і руки не болять».
– Давайте лічилку. Тільки яку?
– Є у мене тут одна … навіть не одна, а дві. Давайте лічити. Хто у нас буде лічити?
– Мар’яна. Мар’яна.
– Ну що ж, Мар’янко, лічи.
– Сіла мишка на пісок,
З’їла мишка колосок.
Ще зосталися зернята
Непосидькам-мишенятам.
Щось і нам зосталося,
Та не всім дісталося.
Не ледачкуй,
Казку готуй,
Слухати охочі
До самої ночі.
Бабусю Тетяно, Вам казку казати.
– Мені – то й мені.
– А Мар’яна неправильно лічила.
– Чому неправильно?
– Бо вона Тарасика пропустила.
Мар’яна пробувала захищатися.
– А Тарасик однак не вміє казки розказувати.
– Чому не вміє?
– Бо не вміє.
– А коли не вміє, то нехай вчиться. Ну, якщо так, то тепер, Тарасику, ти лічи.
– Колесо коло Катрусі котилося.
Колесо коло Катрусі спинилося.
Тут воно впало і досі лежить.
Нумо скажіть, хто за ним побіжить.
– Однак Вам казати, бабусю Тетяно, – заплескала в долоньки Мар’янка.
– Мені – то й мені.
Мені казати,
А вам слухати.
Нікого не займати, Потилицю не чухати.
Не кашляти, не чхати.
Більш нікого не чекаємо,
Нашу казку починаємо.