Розповідь баби Федори

 

         Баба Федора жила на самісінькому краю села. Далі вже хатів не було. Далі

починався ліс. От і виходило, що баба Федора жила під самісіньким лісом. Хатинка її була, хоч і невеличка, зате міцна і тепла. А в хаті пахло травами і всіляким зіллям. Воно

й не дивно: зналася баба на травах, часто людей від всілякої напасті рятувала. І грошей

за те не брала – Боже борони!

– Це не мій дар, а Божий, – казала стара. – Бог всякого зілля вродив на поміч людині. А

мого тільки й труду, що зібрати та насушити.

– І вам не страшно, бабо, ото під лісом жити? – питали у старої.

– А чого має бути страшно? Розбійники у мене нічим не поживляться. Вони те добре знають – то й не поткнуться. То багатим боятися треба за свої скарби. А мені що?

– А звірина? Тут же з лісу всякий звір може забігти.

– Звісно, що може. І забігає іноді. Особливо, коли йому сутужно. Тоді звір у людини

порятунку шукає.

– І вам доводилося допомагати комусь із звірів?

– Ого! Ще й скільки. Одного разу зайця підібрала. Воно ніби й не звір, а заєць. Та все-таки. В пастку, бідолаха, потрапив. Якось вирвався, але ногу покалічив. Знесилений і голодний сидів під кущем. Ще добре, що лисиця його не надибала чи вовк-сіроманець.

Жив той зайчисько у мене місяців, мабуть, зо два, аж нога не поправилася. Зовсім ручний

став, що тобі кіт. Сиджу було, в»яжу, а він вмоститься навпроти, на мене дивиться.

– Що, – кажу, – набридло тобі в хаті сидіти? За лісом скучив?

Мовчить, звісно, вухами пряде і розумними оченятами на мене дивиться.

– Поживи ще  трохи, – кажу. – Чого тобі до того лісу спішити? Ще встигнеш. Нога добре

поправиться, а там, гляди, і весна прийде, – отоді й підеш собі, тримати не буду. Знаю, що

воля і ліс сниться тобі. Хоч там і небезпечно, а часом і голодно, та воля – вона воля і є.

Сидить зайчисько, вухами пряде і, либонь, все розуміє. То тільки ми, люди, думаємо собі,

що звір дурний. Ні, не дурний він. Аж раптом ні з того ні сього закрутився мій куцохвостий, завертівся та й шасть під постіль – і затаївся там у кутку. Що ж воно, думаю, таке? Коли чую, щось наче гавкотить біля дверей. Бреше ото, наче той пес, тільки тоненько.

– Ага, – думаю собі. – Це напевно лисиця. Мій пожилець її відразу зачув. І лячно виходити

в таку пізню пору, а треба. Щось, видно, трапилося з рудою, якась халепа. Кажу куцохвостому:

– Ти не бійся, я її не пущу.

Беру ліхтарик і виходжу.  І справді, лисиця. І кров на снігу. І страшно їй мене до себе

підпускати, та лихо їй: кров»ю стекла, безсила зовсім. Видно, собаки бока пошматували,

і таки добряче. Ото й прибилася до моєї хати – порятунку шукати.

– Чекай, – кажу, – я зараз.

Відчинила я сінешні двері, а з сіней теплом війнуло, та певно й дух заячий почула. Лисиця

поповзом, поповзом – та й до дверей. Голодна, видко, була.

– Е, голубонько, – кажу, – до хати я тебе, вибачай, не пущу. Там у мене пожилець знатний,

не про твою честь.

Винесла я їй трошки курятини, те, що з обіду зосталося, а сама думаю, як же їй рану

перев»язати? А що, коли вкусить? Це ж дичина. Хто може знати, що в неї на мислі? Однак, якщо вона прийшла, то рятувати  треба. Тримаю ще кусочок м»яса, ліхтариком присвічую та й кличу кумасю до хлівця. Там у мене і світло є, і сінця трохи припасено. Так, про всяк випадок.

– Іди сюди, Руденька, іди, не бійся, – кажу лагідненько так, щоб її не сполохати. А вона не

йде, а повзе – сили не має. Заповзла до хлівця. Скавчить, бідолашна, – видко, болить їй

дуже. До сіна її кличу. Повзе. Підповзла та й впала. Страшно мені. Ану візьме та й вкусить. І псові не завжди можна вірити, а тут же дич, звірина. Підходжу, даю решту м’яса.  Їсть. Почекала, доки доїла, та й починаю сіно під неї підмощувати – нічого, тільки

скавчить. Стала я до рани  добиратися – нічого, терпить і скавчить. На щастя, рана була

не дуже глибока. Крові багато, але до середини пси не дістали. Сяк-так промила від шерсті і бруду – не дуже приємна процедура, а вона нічого, постогнує, як ото людина.

Замастила, заліпила, світло вимкнула.

– Спи, – кажу. Та й пішла.

         На ранок приходжу – а в неї жар.

– Е, Руда, – думаю, – кепські твої справи, коли так.

Та давай її, як ото людину всім напувати. Через кілька днів повеселішала моя лисиця,

їсти стала. Не повірите. Доки вона одужувала, я для неї дві курки зарізала. І не шкода мені

тих курей. Це ж їй сили треба було поновити, як ото людині. Вона у мене все їла: і картоплю, і кашу, а особливо їй подобалося молоко. Хлептала ото, як звичайний домашній пес. Доки я з лисицею морочилася, мій зайчисько зовсім від рук відбився. Як здичів. А був

же ж зовсім ручний. Тепер тікав від мене, як чорт від ладану. Це тому, що від мене лисицею пахло.

– Дурненький, – кажу було йому. – Хіба ж ти не бачиш, що я не лисиця, а баба Федора?

А допомогти я їй мусила. Аякже! І їй болить, хоч вона й лисиця.

Бачу, що зайчисько мій все розуміє, але про всяк випадок від мене тікає. Вийде, поїсть – і

під постіль.

– Ну й сиди там, – кажу, – коли дурний.

– А що лисиця?

– Виздоровіла, поправилась, бік затягнувся, а з часом і хутром заросте. А коли я відчинила

двері свого хлівця – йди, мовляв, то не думайте, що вона прожогом вискочила та й побігла. Зовсім ні. Сиділа, а потім ходила, обнюхувала все. А потім повагом так вийшла

та й ніби знехотя пішла в напрямку до лісу. Потім ще приходила вночі. Сліди на снігу покинула. певно ж вона, не хто інший.

– А заєць як? перестав вас боятися?

– Та перестав. Як тільки від мене лисячий дух вивітрився, так і перестав. І ми з ним знову

сиділи довгими зимовими вечорами. Він пряв вухами, а я пряла вовну. А коли завесніло, я

відчинила двері і сказала йому:

– Іди вже. Весна в лісі. Тільки бережися, в пастку не потрапляй, бо я не завжди поряд. Щоб

часом не пропав.

Тільки переживаю трохи, бо він, живучи в мене, таки погладшав від неробства. А для життя в лісі це не дуже добре. Важче буде тікати від хижого звіра. Аби часом не вполювала його та лисиця, котру я вирятувала. Але тому я вже зарадити не можу.

         Та це що! Зі мною ще й не таке було. Якось, саме у жнива, жала я жито на своїй нивці. Смужка така у мене є, попід лісом тягнеться. І земля там не дуже родюча, але

близькол від хати і все-таки щось та й вродить. Ото жну я собі, на сонце поглядаю. Спекотно, як звиклося у жнива.

– Ото, – думаю собі, – певно, треба йти додому, спеку трохи пересидіти. А під вечір, як

спека спаде, ще трохи вийду. Скільки там тої нивки. Завтра й дожну.

Тільки я так собі подумала, коли чую – щось як зареве! Та так голосно, так розпачливо.

Я розігнулася. Дивлюся – а прямісінько до мене суне ведмідь. На двох лапах іде, як ото

людина. Іде і реве.

«Ну, – думаю, – Федоро, тут тобі і гаплик. Прощайся з білим світом. І перехреститися не

встигнеш. А «Отче наш» проказати поготів».

Стала я та й стою. І втікати не пробую – не встигну, наздожене. Стою та й чекаю, що то

воно буде. А ведмідь реве, наче аж слова якісь вимовляє, і все ближче та й ближче підходить. Коли дивлюся, а в нього в передній лапі здоровенна тріска стирчить. Видать, глибоко залізла, що сам її витягнути не може. Підійшов і став навпроти мене.

– Мо-мо-мо! – реве. Боюся я так, що ледве не млію. А що робити? Треба звіру допомогти,

якщо вже просить. Такого страху, як тоді, я ще в житті не відчувала. Кинула серпа та й

підходжу.

– Бідолашний ти, Михайле. Як же це ти так? Ну, давай свою лапу. А сама боюся, що,

як йому заболить, і він на мене кинеться? Та робити нічого. Глибоко засіла скалка. Та

ще й не рівна, а якась наче зубчата. помаленьку, потихеньку витягнула я її. Звір реве,

кров з рани ллється, а в мене з собою анічогісінько, лише звіробій заварений мала з собою

замість чаю, без цукру, щоб спрагу вгамувати. Беру пляшку, промиваю – нічого, терпить.

Тоді зняла я з голови хустку та й перев»язала йому лапу. Все ж безпечніше.

– Ну, – кажу, – іди, Михайле. Та завтра знову приходь.

І що ви думаєте? Прийшов таки. Тут я вже до нього сміливіше приступила. Була певна,

що тепер він вже мені нічого не зробить. Я вже мала з собою все, що було треба для такого випадку. Промила, замастила, ще й бинтом зав»язала.

– Приходь ще, – кажу. І приходив. Ще раз чи  два приходив. А потім рана загоїлася – і більше я вже його не бачила.  

– А меду часом він вам не приніс, як ото інколи в казках буває?

– Ні, меду він мені не приносив, та я мала втіху, що допомогла тварині. Але страху, скажу

вам, я тоді добре наїлася. На все життя запам»ятала.