Вже Лесик і котик солодко спали, а в своїй нірці тихенько плакала маленька мишка Гризя.

У мишей, щоб ви знали, також є свої чарівники, добрі і злі, свої феї, також добрі і злі. От саме в той час, коли журилася Гризя у своїй нірці, підземними переходами йшла добра мишача фея. Йшла і дослухалася: що робиться в мишачому царстві. Добра фея хотіла всім допомогти. Щоб кожна мишка жила в достатку і щоб ніхто в їхньому царстві не сумував. Іде фея, коли чує – хтось тихенько плаче. Прислухалася – аж то гризя. Зайшла фея до Гризі в нірку та й питає:

– Чого плаче маленька мишка?

– Як же ж мені не плакати? Маю я двох друзів: хлопчика Лесика і котика Мурчика. Добре мені біля них живеться. Та Лесикова мама хоче завтра забити мою нірку, і я не знаю, що маю робити.

– А ти не хочеш переселитися в другу нірку?

– Ні, не хочу. Бо там не буде моїх друзів, а без них я просто не зможу.

– Твоя проблема дуже складна. Складніших не буває. А найгірше те, що я не знаю, як тобі зарадити.

– Ніхто не знає, як мені зарадити. І я сама того не знаю.

– Ну, не плач. Ми щось придумаємо. Слухай, а може обернути тебе на комп’ютерну мишку? Тоді тобі і нірки не треба, і боятися нічого – ніякий кіт тебе не вполює.

– Розумію. Але, на жаль, у Лесика нема комп’ютера.

– Нема? От халепа. А може тебе обернути на маленьку кицю? Я розумію, що це не дуже приємно – бути котом, але заради дружби…

– Я б погодилася, але у Лесика є вже Мурчик, а другої киці Лесикова мама просто не захоче.

– Так…

Фея задумалася.

– Залишається єдине – обернути тебе на маленьку людську дівчинку. Тоді всі проблеми відпадуть самі собою.

– На дівчинку? Але ж тоді я не поміщуся в жодну нірку.

– Люба моя, людські дівчатка в нірках не живуть. Та ти ж знаєш. Людські діти живуть, як Лесик.

– Але ж в мене тоді не буде мами, котра б мені в школу готувала смачні канапки.

– Маму ми тобі знайдемо. Живе тут неподалік одна самотня тітонька. Вона давно хотіла б мати маленьку дівчинку. Я все влаштую. То як? Ти хочеш бути людською дівчинкою?

– А мені страшно.

– А чому тобі страшно? Тоді ти зможеш дружити з Лесиком, бавитися з його котиком Мурчиком, а в класі ти можливо навіть сидітимеш з Лесиком за одною партою. А тітонька, котру ти будеш називати мамою, даватиме тобі до школи смачні канапки з ковбасою.

– А моя мама? Мама миша?

– Вона буде приходити до тебе в гості. Погоджуйся, бо вже незабаром ранок, а нам до ранку треба впоратися.

– Я погоджуюся.

 

Наступного дня до Лесикового класу несміливо увійшла маленька дівчинка в шкільній формі і з новеньким рюкзачком. На голівці у дівчинки були дві маленькі кізки, тоненькі, як мишачі хвостики.

– А-а, новенька, – наче аж зраділа вчителька. – Сідай он біля Лесика. А ти, Лесику, не ображай дівчинку, допомагай їй у всьому. Спершу їй буде важко. Вона ж новенька. Як тебе звати, дівчинко?

– Гризельда.

Всі засміялися.

– Ну й ім’я, – хтось з хлопчаків ніяк не міг заспокоїтися.

– Ім’я – як ім’я, – сказала вчителька. – Не бачу в тому нічого смішного. Гризельда… Ім’я не зовсім звичайне, але мені подобається.

– Гризя! Гризя! – загукали хлопці. Дівчинка почервоніла.

– То й Гризя. А що ж тут такого?

Після школи Лесик і Гризельда пішли разом. Лесикові чомусь здавалося, що він ту дівчинку звідкись знає. Нарешті хлопчик не витримав і запитав:

– Скажи, Гризельдо… Мені здається, наче я тебе десь бачив.

– Не бачив, а чув.

– Ти наче на когось схожа. Та й ім’я у тебе якесь таке… Гризельда…

– А ти і досі не здогадався?

– Ні, не здогадався.

– А мишку Гризю пам’ятаєш?

– То ти…

Лесик аж зупинився від подиву.

– Так, я та сама мишка Гризя.

– Як же так могло статися?

– Бачиш, могло. Бо це моя казка. І твоя також.

– А Мурчик?

– Це і Мурчикова казка. Бо без нього і казки не було б.

– Треба було хоча б ім’я змінити. Стати Галиною чи ще як.

– А я не захотіла. Коли хлопці назвали мене Гризя, вони, мабуть, думали, що образили мене. А мені, повіриш, так солодко стало. Бо це ж моє ім’я. Тільки, Лесику, нехай це буде наша з тобою таємниця. Добре?

– Гаразд.

– А ти захочеш зі мною дружити?

– Звичайно. А головне – я тепер не буду переживати, що тебе зловить Мурчик чи якийсь інший кіт.

– Послухай, Лесику, а ти дозволиш мені бавитися з твоїм Мурчиком?

– Дозволю. Бався собі з ним, скільки захочеш.

– І мені можна буде взяти його на руки?

– Візьмеш. Він це любить. Тільки Мурчик чужих боїться. Може навіть подряпати.

– А ти поясниш йому, що я не чужа.

– Він не зрозуміє і не повірить.

– Я для нього залишила ковбасу зі своєї канапки.

– Ну, тоді він тебе не подряпає.

– Хочеш, я й тебе можу пригостити.

– Дякую. Я тільки недавно свої канапки з’їв. Скажи, Гризю, а навіщо тобі захотілося стати дівчинкою? Адже це, мабуть, дуже важко миші бути людською дівчинкою?

– Так, звичайно, важко. Але я намагаюся бути схожою на тебе. А стала я дівчинкою для того, щоб в іншу нірку не переселятися. Я не хотіла бути без вас з Мурчиком.

– Тепер ми вже будемо разом.

– І твоя мама не накаже Мурчикові мене вполювати.

– Ні, не накаже.

Отак розмовляючи і сміючись, вони вже підходили до Лесикового будинку, а назустріч їм біг радісний Мурчик.

 

 

 

БУБЛИК ТА ЙОГО ДРУЗІ

 

 

         У хлопчика Кирилка в хаті жив папуга Рома, кіт Тимко і песик Бублик. Чому Бублик?  Просто тому, що песик був маленький, кругленький та ще й якось так хвостик свій бубликом закручував. А як ти цуценяті це поясниш?  Ніяк. Отож-бо й воно. А цуценя ображається. Песика можна зрозуміти. Йому було дуже образливо, що

його назвали Бубликом.

«У всіх людські імена, – думав песик, – і навіть у того противного шкідливого кота-ненажери – Тимко. А я – Бублик.  Ну хіба ж це справедливо?»

Але Бублик був ще дуже маленький і не знав, куди йому звернутися за справедливістю, де її шукати, а тому … а тому так і залишився Бубликом. Спершу хотів було піти кудись від свого господаря Кирилка. Та куди підеш, коли ти ще такий маленький?  А тут ще й зима надворі, мороз, сніг, Бублик знає, який той сніг холодний. Куди підеш?

Треба чекати тепла або може навіть аж доки Бублик підросте. І образа жила в маленькому Бубликовому серці. Від тієї образи він якось добряче-таки гризнув Тимка за хвіст. Нехай знає. Та кіт здійняв такий галас, наче на нього напав справжнісінький тигр чи лев. На котячий лемент прибіг не тільки Кирилко, а й Кирилкова мама.

– Що трапилося?

– Чого ти, котику, так голосно нявчиш? – наперебій питали у Тимка Кирилко та його мама.

«Зараз ми побачимо, чи ти ябіда, – думав Бублик, забившись в куточок і намагаючись не потрапляти на очі господарям. – От зараз і побачимо. Тільки спробуй. Отоді матимеш. Я зовсім відгризу твого поганого хвоста».

– Ой, мій хвостик!  Він болить, – жалібно плакав Тимко.

– Нічого у нього не болить. Він бреше, – тихенько вискнув Бублик, але його ніхто не почув.

– Чому ж у тебе болить хвостик? – допитувалася Кирилкова мама, що дуже любила Тимка. – Що ти з ним зробив?

 – Це не я зробив. Це …

– Спробуй тільки сказати, – проскавчав Бублик.

– Так що там у тебе з хвостиком? – втрутився Кирилко. – Ану покажи. Е, та тут у тебе кров. Чиї тут зубки погосподарювали?  Чи не Бубликові часом?

– Так, це … Бублик, – похнюпився Тимко.

– Бублик?  Ану виходь сюди, – гарикнув Кирилко. – Чого сховався?  Розуміє, що зробив шкоду.

І з тими словами хлопчик пішов у куток і витягнув зі схову перелякане цуценя.

– Ану, подивися мені в очі, – сказав Кирилко. – Тобі не соромно?  Навіщо ти скривдив Тимка?  Бачиш?  Йому боляче.

І Кирилко … ні, він не вдарив Бублика ні віником, ні капцем, а лише газетою, так, легенько. Та краще б Кирилко набив Бублика дуже-дуже, щоб боляче було, аніж тією гидкою газетою, як муху якусь. І Бублик від образи заліз під ліжко, у самісінький кутик, і там вже плакав і скімлив, вся його мордочка була мокра від сліз. Кирилко вже і кликав Бублика, і шматочком ковбаси хотів виманути – нічого з того не вийшло, бо у

Бублика була своя собача гордість.

– Бублику, ну досить тобі сердитися, – кликав Кирилко. – Виходь вже. І Тимко вже на тебе не сердиться. Правда, котику?

– Няв, – відповів Тимко, і це можна було розуміти по-всякому. Нарешті кіт не витримав і поліз під ліжко до Бублика.

– Мур, – тицьнув Тимко мордочкою песика під бік. – Мур!  Давай миритися.

– Гр!  Відстань, – огризнувся Бублик.

– Ну чого ти сердишся?   Ти ж перший до мене поліз. Хвіст у мене ще й досі болить. Ну давай миритися.

– Гр!  Відстань сказав. Гав!

– Що ж ти так і будеш все життя під ліжком сидіти?

– Буду. А тобі що?

– А там на тебе котлета чекає.

Котлета!  Бублик аж слину ковтнув. Котлета – це дуже смачно. Проти неї важко було встояти. І може Бублик таки виліз би із своєї схованки, та в цей час папуга Рома у своїй клітці став спершу нявкати, потім гавкати, а ще потім став сміятися точнісінько так, як сміється Кирилко. А на довершення всього голосом Кирилка сказав:

– Мале – дурне. Що з нього візьмеш?

Це вкрай розсердило Бублика, і він, забувши про котлету, залишився лежати під ліжком,  а Тимко виліз і сердито зафучав на папужку. Але Роман був у клітці, почувався захищеним і недосяжним для кота.

 Він голосно сміявся, ляскотів, свистів, а далі знову починав нявчати і гавкати. Аж Кирилко не витримав:

– Ти що, Ромку, здурів?  Ану перестань.

Але Ромко продовжував знущатися зі своїх побратимів.

– Мале – дурне!  Мале – дурне!   Гав-гав-гав!

Кіт востаннє зафучав, висловлюючи таким чином своє презирство до нахабного папуги, та й пішов геть. А ображений песик так і заснув під ліжком у самісінькому куточку.