Біда тому чоловікові, котрий, не сказати б у старші, а у зрілі роки свої, раптом зрозуміє, що він красень, що він розумніший від своєї жінки, і що він взагалі ще огого. Може сам би він до такого не додумався, якби хто-небудь йому не підказав. Скажімо, така собі юна краля. Таке лихо трапилося з Никодимом Джигою. Не даремно ж кажуть: сивина в голову, а біс у ребро. Так і є, щоб ви знали.
Прожив Никодим Джига зі своєю Гафією двадцять і три роки. Дітей надбали. Вже й поженили. Три сини, як три соколи. І невістки не з гірших. Тепер онуків чекають. А от… І хто б на таке сподівався?
Все почалося з того, що в їхнє село приїхала одна городська краля. Та й не краля, а кралечка, а ще краще – кралюня, бо була ще зовсім молоденька і навдивовижу гарна. А краса – то справа дуже серйозна. І делікатна. Класик сказав, що краса врятує світ. Правда, він не сказав, що вона може його і згубити. Так що начувайтеся, чоловіки. Жіноча краса – то хижак особливої породи. Молоденька, те я вже казала, струнка, гнучка, як лозина, голова в льоках – мода тоді була така, а губи… О, вже ті губи! Вони були, як пелюстки троянди. І приїхала вона до свого далекого родича не просто в гості, а мета у неї була: зекономити на харчах, ясна річ, а ще: знайти собі багатого селючка і закрутити з ним. Чула вона, хтось казав, що у таких селюків грошей неміряно і нелічено. Якщо до того підійти з розумом… Словом, Жанна, ні в якому разі не Іванка, Боже борони, взялася за це ретельно зі знанням справи.
Спершу вона просто ходила по селі: сюди-туди, туди-сюди – приглядалася у кого яка господарка. Та й до господарів придивлялася. Прицінювалася. Господині її не цікавили. Цікавили хіба що для того, щоб їх, як буде така потреба, належно охаяти. З усіх Жанна вибрала Никодима. Вибір був достойний. Статурний, видать, при силі, сиві скроні – та в тому, якщо хочете, весь шарм. Розпитала про нього. Діти вже дорослі, внуків ще нема, є машина, косилки там всякі, Жанна у тому не розбирається. На що, скажіть ви, чоловікові тратити гроші? Ну, ясна річ, щось відкласти, про чорний день – вже у них так заведено. Жанна те знає. А далі що? Продукти свої, купувати не треба. Чому б ті селюкові гроші не потратити на Жанну? Тільки треба з розумом підійти до справи, бо самої вроди тут замало. От Жанна і ламала голову, з якого боку тут приступитися, з чого почати. Спершу вона просто крутилися перед очима того статечного чоловіка, потім стояла, наче роздивлялася його господарку. Чоловік дивився на неї, але без руху.
«Видно, думає, що я для нього замолода. А може й нічого не думає. Селюк! Треба якось… Підігріти, подати надію. Та як?»
Довго думала – і таки придумала. Проходжувалася біля його господарки, зупинялася, придивлялася, як він працює, а потім спитала:
- Скажіть, пане господарю…
На таке звернення Никодим тільки очима лупнув.
«Не дядьку, не ще як там, а пане господарю. Це тобі не аби що. Знає дівка, яке слово до кого сказати»
Покинув роботу, саме гуздрався біля воза, вирівнявся та й глянув на кралю уже відкрито.
- Ви щось хотіли, панночко?
Він теж не ликом шитий, він теж знає, як з такими кралями поводитися і що сказати.
- Та я…
Опустила очі.
- Хотіла спитати… У вас машина… То я хотіла спитати, чи не поїдете ви часом в неділю до райцентру? Якби так їхали, то я б попросилася, щоб і мене взяли.
Якщо Никодим і не збирався у неділю нікуди їхати, то тепер з’ясувалося, що йому конче треба до райцентру.
- Я?.. Саме збираюся їхати. То, коли ваша ласка, поїдемо разом.
- О, дуже вам вдячна. То не забудьте за мене. Я заплачу, скільки треба.
- Що ви! То хіба я мав би вам заплатити, що поїдете зі мною.
Знай наших! Він теж знає, що кому сказати. А головне – як сказати. Сказати так, щоб аж у п’ятках залоскотало. Обоє засміялися та й змовилися у неділю їхати. Не так, щоб дуже рано – нехай кралечка поспить. Вона, либонь, не звикла дуже рано вставати – а десь так о дев’ятій і виїдуть.
Жанна йшла додому і посміхалася. Вона була задоволена собою. Полювання їй вдалося. Полювання на селючка.
«Все. Є селючок. Попався, – думала. – Попався без сумніву. Тепер треба розумно повести справу. А він так нічого. І не дурень. «То я мав би вам заплатити, що поїдете зі мною». Так і сказав. Заплатиш, голубчику, заплатиш. Це вже я постараюся».
Йшла, щось собі наспівуючи.