А увечері прийшли діти батьків мирити. Хоча про примирення не могло бути мови. Принаймні поки що. О, вони добре знали характер своєї матері. Сини посміхалися і переморгувалися між собою, а невістки були захмарені, як осіннє небо.

• Що тут у вас? – спитав Роман, найстарший син.
• Нічого особливого. Не бачу ніякої причини, чого б вам шкіритися.

Хлопці спробували прибрати поважного вигляду, та це у них не дуже виходило. Найвеселіший з них, наймолодший Іван, заледве стримуючи сміх,  сказав:

• Та як же ж тут не сміятися, коли почули ми таке про нашого тата? Все село сміється. То чого б нам не посміятися?
• Ай-ай-ай! – сердито зиркнула з-під насурмонених брів Гафія. – Дуже смішно! А я подумала, що вам буде за свого батька хоч трохи сорому.
• Та й чого? – сказав найрозважливіший з хлопців середущий Петро.
• Тато мають себе за молодого – так то ж добре.
• Але, тато, не з такою треба було заводитися.
• Та ж ту кралю всі в селі знають, як облуплену.
• І не тільки в нашому селі. А й довкіл.
• А я уявив собі, хлопці, нашого тата з візочком.
• А що? Йому б навіть дуже пасувало.

Хлопці регочуть. А Никодимові їхній сміх, як ніж по серцю. Краще б вони сварили його, ганьбили, лаяли, а то… Сміються! Сам винен. Сам себе прирік на посміх, на поглум своїх синів.

• А чого, хлопці? Мали б братика чи сестричку.
• А може двойню?
• Може бути і таке.
• Не даремно в народі кажуть: сивина в голову, а біс у ребро.
• А ви, мамо, що?
• Та я… Нічого. Тільки думаю: на якого гаспида я весь свій вік так тяжко працювала? Вас гляділа, чоловіка шанувала. А виходить, що не було кого шанувати.
• А це вже ви, мамо, даремно. Посмійтеся собі з того, як от ми сміємось, – та й забудьте.
• Таке, діти, не забувається. І не смішно зовсім. Перекреслено все моє життя, все, що було в житті найдорожче, найсвятіше.
• Так вже й перекреслено?
• А щоб ви знали.
• Я казав, хлопці, що всі старі – ханжі. І наша мама також. З тим вже нічого не зробиш.

Гафія проковтнула образу і глянула на похмурих невісток.

• А ви, дівчата, чому не посміхаєтесь?
• Не смішно, мамо.
• От і мені не смішно. Скажіть… Чи ви простили б таке своїм чоловікам?
• Ні, – в один голос відповіли невістки.
• І я не прощу. Ніколи-ніколи.

Хлопці раптом споважніли. Вони хотіли, дуже хотіли звести все на жарт. Не вийшло. Сиділи тепер понурі та неговіркі і не знали, як їм бути далі, що сказати своїм сивочолим батькам. Никодим теж мовчав. До нього ніхто не звертався, наче його і не було. Хоча може йому й треба було щось сказати. Та він не знав, що. Просити вибачення, як школяр, – смішно і по-дурному. Піти зі світу – не вистачить у нього на таке рішучості. А як жити? Як пройтися по селі?.. Про те ж думала і Гафія.

• Як жити, діти? Одна ж хата. І їсти, і прати, і господарку глядіти. Як?
• А може, мамо, все це якось… Перемелеться? З часом…
• Ні, діти, не перемелеться. Розлучатися на старші роки – сором, а жити… Ніяк.

Вже був пізній вечір. Сини і невістки Никодима та Гафії пішли додому, лишивши батьків самих з їхнім смутком, з їхніми нелегкими проблемами. Чи ті проблеми вирішить колись життя, чи так і зависнуть туманом над їхніми головами, і вже не розвіють їх буйні вітри, не розмиють їх дощі, не присиплять снігові хурделиці. Час покаже. Тільки ми вже того знати не будемо. Та й навіщо нам те знати? Нам і своїх проблем вистачає.