Якось перестрів Никодима чоловік з другого кінця села.

• На ловця і звір біжить, – зрадів чоловік.
• То хто з нас ловець, а хто звір?
• Та я ловець, а ти, вибачай, звір.

Засміялися.

• Добре, Никодиме, що я тебе зустрів. У тебе машина на ходу?
• У доброго господаря все на ходу: і віз, і машина. А коли хочеш, то й велосипед.
• Велосипеда мені не треба, а от… Мені треба з’їздити в Тернопіль. Туди і назад. Заправка з мене, само собою, плюс заробіток. Скільки скажеш.
• Домовимось. Коли їдемо?
• Хоч завтра.
• То завтра ж і їдемо.
• О котрій?
• Давай о дев’ятій.
• То давай.

Никодим вхопився за ту пропозицію, як чорт за грішну душу.

«Ото удача! Ото фарт! У мене будуть гроші! Тепер можна буде і до копички поїхати. Буде з чим».

Вдома про поїздку ні слова. Менше жінка знає – менше кортить. Он як по мудрішав Никодим. Пізнувато, правда. Та краще пізно, ніж ніколи.

Вранці вивів машину з гаража – Гафія й не бачила коли.

«Потім щось придумаю. А зараз не хочу».

На звороті, коли Никодим вже відвіз додому свого пасажира, зупинився неподалік від будинку, де жила Жанна. Посигналив – вона й вибігла. Такий каскад почуттів був на її обличчі, що Никодим аж засміявся. Дівчина і здивувалася, і зраділа, і пробувала сердито насупити брови, але їй це не вдавалося. На подвір’ї завзято валував пес. Жанна сіла в машину.

• Їдь швидше, бо та клята псина сусідів накличе. Може й уже з вікон виглядають. Ти теж розумний! Приїхав! Добре, що моїх вдома нема. Що б я їм сказала?
• А ти щось мусила б казати?
• Ну якось же треба було б пояснити.
• Сказала б, що тобі їхати кудись треба. Ми домовилися. Та й усе. А мені нагода саме випала. Не хотілося відкладати. То їдемо до копички?
• То їдемо. Хоч може тієї копички вже нема. Та однак їдемо.
• Думаєш, дбайливі господарі ту копичку прибрали?
• Мали б прибрати.

Але копичка була. Недбалі господарі її не забрали, хоч сіно вже було зовсім сухе.

• Недбалі господарі. Як вирветься дощ, то й намочить нашу копичку.
• То вже не наша журба.
• Сіна шкода. Воно вже зовсім сухе.

Цього разу коханці нікуди не спішили. Мали час насолоджуватись одне одним. Никодим прихопив вино, разові склянки, розкішну коробку цукерок і навіть хліба і ковбаси, бо був голодний. Пили вино. І Никодим пив.

• А-а, нічого не буде. Я майже в своєму селі.

Був якийсь по-молодому безтурботний. А дівчина була цього разу на почуття щиріша. Або вдавала, що так. Забавилися аж до вечора. Обоє були задоволені, майже щасливі.

 

• Де тебе цілий день носило? – накрила мокрим рядном Гафія, як тільки Никодим став на поріг.
• Де носило, там вже не носить. Давай краще їсти, бо не їв цілий день.
• Де ж ти був? З машиною.
• Треба було.
• Дивися, чоловіче. Бо коли я отак буду швендяти, то…
• Я втомився, жінко. Пиляти будеш потім, коли відпочину.

«Тільки не зараз. Тільки не зараз. Нехай ще подихаю запахом свіжого сіна і подивлюся на неї. Ще хоч мить…»

Так благав Никодим жінку чи долю, чи небо. Ні, не небо, бо над його грішним почуттям мав стояти грішний світ.

«А-а, нехай. Це буде потім, колись…»

Насувом і спати полягали. Никодим відвернувся, щоб жінка не занюхала часом винного духу.

 

Більше такої нагоди не випадало. А так вже хотілося… Рада б душа в рай, та гріхи не пускають. Та й робота приспіла. А від неї, від роботи, не відкрутишся, не відпросишся. Або вона тебе, або ти її. От і…

Аж здригнувся Никодим, коли раптом з-за рогу винирнула Жанна.

• Привіт, Нік.
• Привіт. Я вже казав тобі, щоб ти мене так більше не кликала.
• Не візьму в толк: чому тобі не подобається. Нік… По-сучасному. І навіть скидається на іноземне.
• А для чого мені іноземне? У мене є моє нормальне ім’я. А кому воно не подобається, це вже його проблеми.
• Нормальне ім’я! Никодим! Мої друзі, якби почули таке ім’я, то від сміху покотом лежали б.
• Твої друзі! А хіба у тебе є друзі? Важко в таке повірити і таке собі уявити.
• Ну… Не друзі. Знайомі.
• Твої знайомі мене не цікавлять. Тим паче їхнє ставлення до мого імені та й до мене особисто. Кажи, голубонько, що ти хотіла, бо я дуже поспішаю.
• А я тебе ловлю, ловлю і ніяк не можу зловити.
• Та я, як бачиш, весь у роботі. А що таке?
• Коротше… Я залетіла.
• Залетіла? Куди?

Матюкнулася по-чоловічому. Никодим заледве не присів.

• Залетіла в неймовірно цікаве місце.
• Не розумію.
• Ти, дядя, дурень чи прикидаєшся? Ти що, не розумієш, як дівчата залітають?
• І що?
• Що! Що! Бабки потрібно.
• Бабки? Які бабки?
• Елементарні. Гроші. Чи ти хочеш, щоб я родила?
• Ти що? Справді? Завагітніла?
• А про що ж я тобі торочу, рагулю ти невмиваний?
• Ми з тобою зустрічалися всього два рази. І щоб…
• А що ж тут дивного? Ми з тобою розігріті були, не те, що якісь там фригідні хиляки. Та й… Не мені тебе вчити, як це буває. Жени бабло – і все тут.
• Чекай. Я ж так відразу не можу.
• Чекай! Який розумний! Таке, дядьку, не чекається.
• А може… ти помилилася? Могло ж таке бути.
• Ні. Я за тим слідкую. У мене все фіксується.
• І багато грошей треба?
• Та… Не так, щоб дуже багато. Тисячі три, думаю, вистачить.
• Три тисячі? За що?
• За задоволення, дядя. А як ти думав? А ще за те, щоб не було дитини. Чи ти хочеш, щоб була? Не забувай, що я ще й біль буду терпіти. Про те я вже мовчу.
• Три тисячі! Розуму не прикладу, де їх взяти.
• Потруси, рагулику, гаманцем. Чи ще якусь скарбничку відчини. Справа серйозна. Не хочеш же ти, щоб по селі поголос пішов. І про свою жінку подумай.
• Знаєш що… Приходь завтра. А я буду думати.
• Думай, дядя, думай.