Лікар
Прізвище відомого хірурга Івана Степановича було оригінальне і беззаперечно українське – Тарахкало. І вже перекручували те прізвище, як хто хотів, аж до непристойності, і підсміювалися над Іваном Степановичем, хоч на люди не показуйся.
– Ну й прізвищем наділили мене батьки, – інколи сміявся, а інколи сердився лікар. – Коли женюся, перейду на жінчине прізвище. Не дуже престижно, але перейду.
Та з женячкою Іван Степанович щось не спішив. Хоч і квартира була, і в квартирі, і зарплата була пристойна, та й на роботі в нього були і жінки, і дівчата, і навіть дуже гарненькі.
– Чому ви не женитеся, Іване Степановичу? – кокетливо запитували претендентки на його руку і серце.
– Моя наречена ще в пісочку бавиться. Чекаю, доки вона підросте.
– А ви не боїтеся, що вам будуть співати:
Ой гаю мій гаю,
Ти зелений гаю.
Чому ся не жениш
Ти, старий бугаю?
– Що ж, і така пісня має право на життя.
Віджартовувався, відговорювався, а насправді… Він був однолюб. Любив дівчину, єдину в житті, найкращу в світі. І що? Все банально просто: вийшла заміж за іншого. Не судилося. Кому про те розкажеш? Інший би може запив, пустився б берега, а він загруз в науці. Закінчив медичний інститут, захистив кандидатську дисертацію. А тепер думав: чи не засісти йому за докторську. Може б і засів, та роботи багато, а ще збайдужів якось. Сім’ї нема, дітей нема, ні для кого старатися. Що не кажіть, а сім’я – це гарний стимул для всяких дисертацій. Отож перепрацьовував. Пропадав на роботі довше, ніж йому належалося. Особливо тоді, коли були важкі хворі. До смерті не міг звикнути. Переживав її тяжко, наче помер хтось з його близьких.
– Не можна так, Іване Степановичу, – казав йому головний лікар. – Я розумію, ти вболіваєш за кожного. Це добре. Але робота з’їсть тебе. З’їсть і не помітить.
– Що ж… Така моя доля.
– Доля! Не люблю тих балачок. Доля! Сама людина творить свою долю. От ти…Чому ти відриваєшся від гурту? Колектив у нас дружний. Ми часто виїжджаємо на пікніки за місто. А ти? Тобі з нами не цікаво? У нас стільки жіноцтва. Можна ж якось…
– Не час, Валерію Павловичу розважатися. Іде війна. Гинуть люди. Стільки поранених, яких треба рятувати. Які пікніки?
– Чекай. Іде війна. Це правильно. Гинуть люди. То що тепер? Всім нам носити жалобу?
– Не жалобу носити, Валерію Павловичу, а пильніше ставитися до своєї роботи. Менше думати про пікніки, а про тих, кого ми зобов’язані рятувати. Я вже давно збирався вам сказати…
– Ти? Мені? Сказати? Стій, стій. А чи не мітиш ти часом на моє місце?
– Ні, Валерію Павловичу, не мічу. Але недавно помер поранений. Молодий хлопець. Його можна було врятувати.
– Це не був твій пацієнт.
– Не був. Але я його дивився. Тоді консіліум збирали.
– Ну…Не вберегли хлопця. Наша вина.
– Не наша, а Григорія.
– І що ти пропонуєш?
– Вигнати його з роботи.
– Ого! А це по-твоєму…Не занадто суворо?
– Ні, не занадто. Я ж не кажу посадити його. Хоча може б і вартувало б.
– Ми не можемо розкидатися досвітченими хірургами.
– Гріш ціна таким хірургам і такому їхньому досвіду.
– Ну-ну. Заспокойся. В толк не візьму: чого ти його так не любиш? Симпатію він у тебе не відбив, на мозолі тобі не наступає. Що ще?
– Раз те, що він загубив людину, а його за те ледве що не хвалять. А потім…Кар’єрист він. А розуму не має. Ні розуму, ні людяності. Оцей вже напевно цілиться на Ваше місце. От побачите. І що? Знов пікнік?
– Так. В неділю збираємося.
– Ще того хлопця не поховали.
– Що ж…Кожної миті хтось на землі вмирає. Життя… Ти, ясна річ, не будеш. Можна й не питати.
– Ні. Не буду. Я буду в лікарні. У мене важкий пацієнт. Після операції. Так що…Пікнікуйте без мене.
– Тут буде хтось на чергуванні. Хто там у нас?
– Не має значення. Буде черговий і буду я.
Головни йлікар подивився у вікно і засміявся.
– Хоч би не хотів, та мушу вже тебе відпустити. Там на тебе вже Іванна чекає. Ходить туди-сюди.
– Хороша медсестра. Що сказав, те й зробить. І ніяких ляпів.
– Медсестра! Охломон ти! Дівчина яка! Все при ній. Ах, яка дівчина! Очей не відведеш. Шкода, що я вже такий старий. Хоча…Скажи мені: за що тебе дівчата так люблять?
– Не знаю. Не питав.
– Ні. Справді. Цікаво. Ти на них ноль емоцій, а вони липнуть до тебе, як мухи до меду.
Виглянув у вікно.
– Ну іди вже. Іди. А то Іванна аж міниться.