Нічне чергування, коли не було важких хворих, особливо після операційних, на загал проходило спокійно. Зробив обхід – і чергуй собі: чи дрімай, чи телевізор дивися, чи читай що-небуть. Найчастіше нічні чергування припадали на Івана Степановича та медсестру Орисю. Окрім власних чергувань за графіком, обов’язково хтось просив замінити. А як відмовиш? У них сім’ї, діти, хтось захворів, хтось приїхав, а комусь самому конче терміново треба кудись поїхати… А тут… Ні сім’ї, ні дітей. Орися, правда, мала чоловіка, але дітей у неї не було. Тому найчастіше їм випадало чергувати разом. Орися була тиха, непримітна, вродою не виділялася, одягалася скромно, косметикою майже не користувалася. Може б на неї і уваги не звернув. Більшість чоловіків і не звертали на неї уваги. Та Іван Степанович якось подивився їй в очі і побачив у них так багато, що вже не міг не дивитися в них час від часу. В її очах було щось глибинне, таке тепло і домашній затишок, що Іван Степанович мимоволі позаздрив чоловікові, що має такий скарб, таку дружину. Бо що таке холодна і порожня краса? Це ніщо, коли маєш таку начебто непримітну, тиху відраду. А якщо ще й любов, тоді… Тоді і справді можна по-доброму позаздрити.

Та якось на чергуванні Іван Степанович помітив, що Орися намагається не дуже вміло замаскувати синці. Синці? Це було вражаюче. Як у такої жінки могли бути синці? Не втримався і таки спитав:

– Орисю…Може я не мав би про те питати…Вибачай вже мені мою цікавість. Ні, не цікавість. Це я не так сказав. Мою людську нестриманість. Це у тебе синці?

Знітилася. Прикрилася косинкою, що мала на шиї.

– Так. Синці.

– Від кого?

– Ясна річ, від чоловіка. Коханці синців не ставлять. Та й нема у мене коханців. Це добре чи зле – не знаю. Але нема.

– Орисю!

Несамохіть обняв жінку за плечі.

– За що, Орисю?

Чи то від людського тепла, чи від надміру накопиченого болю жінка раптом припала йому до грудей і заплакала. Він розгублено гладив її по голові, як малу дитину, а потім нахилився і поцілував її заплакане лице, відчувши на губах присмак солоних сліз.

З цієї ночі все і почалося. Тепер вони обоє прагнули тих нічних чергувань. Відводили душу обоє. Розмови за кавою, обійми, поцілунки і любощі, яких Орися не зазнала зі своїм чоловіком. Та й які можуть бути любощі, коли жінка від чоловіка синці носить?

– Все тому, що в нас нема дітей. Я не вагітнію.

– Ти зверталася до лікарів?

– Зверталася. Кажуть, що все в порядку.

– То може треба і йому певіритися? Може причина в ньому?

– Що ти! Він і чути про те не хоче. Обзиває мене останніми словами, а коли на підпитку, то б’є. Нема життя.

– Дикість якась!

– Дикість. А головне – я не знаю, в чому моя вина. Не гуляла, абортів не робила і от…

– Як ти можеш жити з таким чоловіком? Вже давно треба було з ним розлучитися.

– Спершу я все ще надіялася, що може таки ще буде дитина. А потім… По лінії найменшого спротиву.

– Нічого собі! Найменшого спротиву! Ніякого спротиву. Він її б’є, а вона з ним в ліжко лягає! Збожеволіти можна.

– Не картай мене. Я й сама себе картаю. Але…Є обставини…

– Ніякі обставини не можуть змусити таке терпіти.

– А квартира? Це ж його квартира. А родини в мене нема. Та й яка родина погодилася б? День чи два. А далі? А на мою зарплату квартиру знімати не будеш.

– Все одно, так жити не можна.

Стосунки між ними чітко окреслились: вони вже не могли жити одне без одного. Із кожним днем їм все більше хотілося бути разом, не розлучатися більше. Орися якось розквітла, погарнішала. Вже й інші чоловіки на неї задивлятися стали. По принципу: гарна та дівка, що засватана. Іван Степанович ненароком почув таку чоловічу розмову:

– Ти знаєш, а Ориська так нічого. І як це я раніше того не помічав?

– Яка то Ориська?

– Та наша.

– А-а, пісна, як черниця. Не люблю таких.

– Не скажи. Ти приглянься до неї.

– А ти вже приглянувся?

– Ти знаєш…

– Тут вони побачили, що до їхньої розмови дослухається Іван Степанович, та й замовкли.