Артем жив зовсім близько від моря. Він навіть не уявляв собі, що міг би жити десь далеко. Коли був хлопчиком, ой, напереживалася мама за нього. бо як гайне на море, то й не докличешся. Сварила потім. Та що з того?
– Ну що зі мною могло трапитися? Плавав собі. Море тепле, погідне, аж посміхається.
– А якби не дай Бог втопився? Це ж море. У моря все на поготові.
– Ну навіщо я мав би топитися? Плаваю собі, на хвилях гойдаюся. Гарно так. Їсти захотів – от і прийшов.
– Слухай, Артеме, а може ти не хлопчик, а риба?
– А може й риба, – сміється, – я вже й сам так думав. Мені інколи здається, що я міг би й море перепливти.
Мама вже не сердиться. Добре, що прийшов. Живий-здоровий – то для матері найбільша втіха. Та, пообідавши, хлопчик збирався тут-таки знову гайнути на море.

– Ти куди? – наїжачилася мати.
– Та я… На море.
– Ніякого моря. На сьогодні досить з тебе.
– Та я не надовго.
– Знаю я твоє не надовго.
Мати шалено ревнувала сина до того моря. Ревнувала і боялася. От і придумала синові якусь роботу. Чи термінову, чи не дуже, та треба було хоч на часинку прив’язати його вдома. Хоч на часинку. Бо як піде на оте осоружне море, то це вже до пізнього вечора. Артем робив все, що мати казала, бо не був неслухом. Але йому так хотілося на море. Воно кликало його. Він чув його поклик. Часом воно кликало його вночі. Та вночі Артем йти до моря не зважувався. Було страшнувато. Він би нікому не зізнався, що боїться, та острах таки був. Кажуть, що вночі русалки випливають. Вдень вони ховаються від людей, а вночі випливають. Хороводи водять, співають. Дуже гарно співають. Хто той спів почує, той вже навіки залишається з русалками. Так вони собі хлопців заманюють. І хочеться Артему той спів послухати, та лячно. А що, коли вони і його заманять? Правда, він ще малий. Але русалкам що?
– Нічого, – скажуть, – підросте.
Воно може було б добре пожити в морі, але, щоб назовсім… Ні. Тут мама, Тетянка, Петрик. Ні, не хоче Артем до русалок. Нехай там собі співають. Підросте Артем – то колись послухає. Так думав собі Артем, аж доки не підріс. Тепер смішно таке згадувати. А тоді зовсім не смішно було. Та й зараз, якщо чесно, таки хочеться почути, як ті русалки співають. Казка чи… Живе в Артемовій душі та казка далекого дитинства і віра в русалок. Артем вірив, що колись таки почує їхній спів. Таки почує.

Артем стояв на березі моря і дивився на розбурхані хвилі. Море штормило. Хвилі пінилися і бурунилися. Вода була холодна. Купатися перехотілося. Артем інколи любив позмагатися з морем. Та зараз у хлопця такого бажання не було. Вже збирався іти додому, коли раптом прямісінько до його ніг хвиля винесла…
– Що це?
Підняв, очистив від водоростей.
– Пляшка! Ото дивина! Закупорена добре. Сургучем залита. Вода не могла просочитися. Відкоркувати чи ні? Ясна річ, що відкоркую. Тримати в руках таємницю і… Я б не витримав. А раптом в тій пляшці якийсь… Джин чи ще якась мара. То що тоді? Кинути ту пляшку назад у море? Ні. Я мушу знати таїну, що схована в цій пляшці. Море само мені її подарувало.
Артем трохи помучився, доки розкоркував ту пляшку, але таки розкоркував. Джина у пляшці не було. Зате був лист. Кому? Йому? Артемові? Не було тут ні імені, ні призівища. Гарним чітким почерком було написано:
«Лицарю!
Врятуй нашу доньку принцесу Глорію. Тільки ти можеш її врятувати. Її викрав лютий змій і ховає на невидимому острові. За порятунок нашої доньки ми віддячимо тобі. А якщо все буде гаразд, то можливо Глорія стане твоєю дружиною. Благаємо тебе: допоможи.