Король і королева…»
Далі був нерозбірливий підпис.
– Оце так! На рівному місці пригода! Хто така принцеса Глорія? Який король і королева просять її врятувати? І як я можу знайти принцесу, якщо острів невидимий? Ні числа, ні року… Дивина… А може це пляшка плавала у морі ціле століття? А може й два? Стривай. А може цей лист зовсім не мені? Тут же нема ніякого імені. Звернення ні до кого. Лицарю! А хіба я лицар? Хлопець собі та й годі. Хоча, власне… А чому не лицар?..
Все ж виникло бажання закоркувати пляшку і кинути її у море. Нехай хвилі віднесуть її іншому лицарю. Справжньому. Бо Артем що? Хлопець собі. Та все ж щось заваджало йому це зробити.
– А може справді треба рятувати ту принцесу? А що, коли її більше нікому порятувати?
Задумався-загадався Артем. Таким і додому прийшов. Мати помітила, що з сином щось не так. І запитала:
– Тебе щось гризе, Артеме?
– Та от…
І розказав матері про свою гризоту.
– Я так і знала, що від того осуружного моря буде тобі якийсь клопіт. От і вийшло…
– Але що ж робити?
– Кинути пляшку назад у море і забути про все, що тут написано.
– А принцеса?
– Хтось інший її врятує.
– А чому хтось інший, а не я?
– Ти ж сам кажеш, що не знаєш, де шукати той невидимий острів.
– І справді не знаю.
– Ну от.
– Треба думати та у людей питати.
– Питай, питай, сину. Люди подумають, що ти звихнувся.
– Нехай собі думають. А може ж не всі так подумають.
– А я сказала: викинь з голови. Ти ж ще занадто молодий, щоб за таке братися.
– А ви ж мене, мамо, вчили, що треба людям допомагати, що треба чужу біду приймати, як власну.
– Треба допомагати, але ж у житті, а не в казці, де живе небезпечний змій. Ти ще не лицар, не чарівник. Пропадеш ні за цапову душу.
– В цапа нема душі.
– Це так кажуть. Про матір свою подумай. Ти ж у мене єдиний син.
Нічого Артем на те не сказав, та було видно, що думку про принцесу Глорію він не полишив.
Минув день, минув другий, а Артем ходить сам не свій. Щось метикує, на зорі дивиться, не їсть, не п’є, безсонням мучиться. А як на часинку очі заплющить, принцеса Глорія йому ввижається. Гарна така, що й не сказати. Руки до нього простягає, а в очах благання: порятуй. Журиться Артемова мати.
– Ото ще мені морока з тією принцесою. І де тільки вона взялася на мою голову та на голову мого сина?
Подумала отак мати та й пішла до знахарки. Ледве що не в кожному селі є такі бабусі. Люди звертаються до них у своїх потребах: поворожити, привернути хлопця, хворість якусь прогнати від худоби та й від себе. Була така бабуся і в їхньому селі. Вона була дуже стара. Літ їй було може сто, а може й більше. Розумна бабуся була. Всі про неї так казали. От до тієї мудрої бабусі і пішла Артемова мати. Стара саме в казані зілля якесь варила, щось промовляла, помішуючи. Ганна спинилася. Боялася їй перешкодити.