Дістала з полиці пляшечку з темною рідиною.
– А цим зіллям напоїш Глорію, коли вона вже буде вільна. Цей напій додасть їй сил і… Сам побачиш. А ще вдорогу дам я тобі надійний супровід – свого розумного чорного кота.
– Жартуєте, бабусю? Навіщо мені в такій небезпечній дорозі кіт? Я ж не їду мишей ловити.
– Не спіши з козами на торг. Мій кіт то саме те, що тобі треба. Ти мусиш знати, що цей острів невидимий лише для людей. А коти його бачать. От і виходить, що кіт буде тобі дуже до речі. А ще… Мій кіт розуміє людську мову і вміє розмовляти. То не кіт, а скарб. А тепер іди в село Сороки. Це звідси кілометрів 15 буде. Нічого. Ти молодий. Дійдеш. В Сороках живе коваль, що робить шаблі, котрі вражають без промаху. Він за них грошей не бере. То не недумайся йому за ту шаблю платити. Заплатиш – тоді шабля втратить всю свою силу. Отож іди в Сороки до коваля і потихеньку збирайся в дорогу. Доведеться у рибалок човен купити, щоб на той острів пливти. Гроші маєш?
– У мами щось там є. На весілля мені відкладали.
– З весіллям доведеться почекати. Ну… З Богом! Бери кота, він тепер твій, і йди.
В Сороках коваль і розпитувати нічого не став. Зробив шаблю, сказав над нею потрібне слово, що тій шаблі сили додало, та ще порадив піти до діда Івана, щоб повчитися, як тією шаблею орудувати. Артем виявився дуже тямущим учнем. Дід Іван був дуже радий, що його наука ще комусь знадобилася.
– Тепер молодь якось до шаблі не дуже. А шабля – зброя надійна. Та це для сміливих. З тебе був би добрий козарлюга. Тепер тебе хоч на Січ – то й не сором.
Подякував Артем дідові за науку та й став ладнатися в дорогу. Купив добротного човна, сяких-таких харчів трохи припас – та й рушили. З Мурком вони дуже швидко заприятелювали, і обидва були раді з такого товариства.
Чи довго вони пливли, чи не дуже, та якось вранці кіт прорік:
– Бачу острів!
– Ого! А я не бачу нічого. Коли ж ми до нього пристанемо?
– Думаю, години через дві будемо вже на суші.
Сонце стояло серед неба, наче його хтось намалював. Дві білі хмарки бавилися собі з вітром. Море було привітне і усміхнене. Невидимий острів наближався. Раптом… Спершу Артем і не збагнув, що воно таке. Він почув дивовижний голос. Співала дівчина.
– Русалка співає? А кажуть, що русалки вдень не співають.
– То не русалка. То дівчина. А гарна – як зоря в небі.
Ще мить – і Артем побачив її… Вона, очевидно, стояла на березі. Берег був невидимий, і здавалося, що дівчина стоїть у сонячному мареві, стоїть і співає. Нарешті вона побачила човен, що стрімко наближався до острова.
– Ой, – гукнула вона.
– Сюди не можна. Тут змій живе.
– Поки що живе. Не журися, красуне. Ми тут для того, щоб тебе врятувати.
Човен пристав до берега. Артем незмигно дивився на Глорію. Він навіть уявити собі не міг, що на світі бувають такі гарні дівчата. Тільки налякані очі її випромінювали тривогу.
– Що буде? Вже незабаром змій повернеться. Він вас з’їсть. Куди ж мені вас заховати?
– Я приїхав битися зі змієм, а не ховатися від нього.
– Що ти, хлопче. Я розумію, що ти сміливий, та змій дужий та лютий.
– А я ще дужчий і ще лютіший.
– Він вогнем дихає.
– Пусте. Мені здається, що, коли мене розсердити, то і я можу вогнем дихати.
Вони дивилися одне на одного, і їм здавалося, що вони зналися давно. Лише на якусь мить розлучилися, а тепер знову зійшлися, щоб не розлучатися більше ніколи.
– Летить, – гукнув кіт, що був на чатах і слідкував за з’явою.
– Ой, – зойкнула Глорія. – Що буде!
– Іди, Глоріє. Зараз тут буде те, що не для дівочого ока.
– Не піду. Я буду тут.
– Іди, Глоріє. Прошу тебе.
– Не піду. Сказала вже.
Загриміло, загуло. Розмах змієвих крил сонце закрив, півнеба вогнем пойнялося. Голос змія луну збудив.
– Ага! Гості у мене. Це добре. Зараз я вами пообідаю.
Від страху за Артема Глорія заплакала.
– Не губи їх, – благала. – Я дружиною тобі…